Олена Панич
Про реформи і європейські орієнтири. Вчора зробила декілька коментарів в дискусії на цю тему, які сьогодні хочу винести в окремий пост.
Основна ідея в тому, що не можна бездумно копіювати чужі реформи, навіть якщо в інших країнах щось подібне було успішно впроваджено.
Приклади наших реформ свідчать, що ми, частіше за все, не дотримуємося цього правила. Скажімо, при впровадженні декларацій для державних службовців, дуже помітною була роль радників з деяких західних країн, які потім відверто визнавали, що реформа створила надлишкове регулювання. Зокрема, це стосувалося посадовців на нижчих щаблях службової ієрархії, для яких декларувати всі свої статки щороку безглуздо і обтяжливо. Інший випадок - антикорупційні органи. Нашим адвокаторам цього питання передалась непохитна віра західних експертів в те, що антикорупційні органи (особливо якщо зробити їх посуворіше) вирішать проблему корупції. Цікаво, що деякі з запрошених консультантів пропонували крім САП і НАБУ створити також Антикорупційну палату. Вони не допускали навіть думки, що все може повернутися в іншому напрямі - наприклад антикорупційні органи просто будуть використовуватися в політичних цілях для переслідування опозиції. Я вже не говорю про тягар для державного бюджету, коли тисячі службовців за кошти платників податків займаються не продуктивною працею, а лише нав'язливим контролем над великими групами людей, цим самим вбиваючи в цих людях продуктивність та ініціативу.
Ще дозволю собі навести як приклад реформу забезпечення якості у вищій освіті. В Європі існують агентства із забезпечення якості, які більше чи менше успішно працюють (щоправда рядові викладачі ЗВО з ними мало стикаються). В нас на хвилі реформ також дуже довго йшла боротьба за створення такого агентства, яке зрештою було створене у 2015 р. В принципі, сьогодні це доволі стабільна інституція, працівники якої (за деякими винятками) майже не були втягнуті в великі скандали. Проте, за 5 років активної роботи стало зрозуміло, що НАЗЯВО не спроможне дати нам жодного прориву в якості вищої освіти. На жаль, це правда, що б там не говорили. Однією з причин цього є прямий вплив на освіту наявної дуже недосконалої системи оплати праці викладачів, якої агентство ніяк не в силах змінити. Звичайно, агентство працює і, на мій погляд, робить в цілому не погані речі, але надто багато людей не розуміють його місії і по суті сприймають його лише як ще один бюрократичний тягар.
Ну, і з останніх актуальних "реформаторських" рішень. Сьогодні поранені військові, які в зоні бойових дій, ризикують опинитися без знеболювальних препаратів, тому що волонтери, які формують їм аптечки, роблять це переважно в місцях, які не є зоною бойових дій. Це практичний результат чергової реформи, направленої на збільшення номенклатури рецептурних препаратів, проведеної за принципом: щоб було "як в Європі". Ну, європейцям простіше - в них немає війни. В нас же подібні рішення можуть дуже сильно ускладнити людям життя. Я вже не кажу про те, що обгрунтованість цього рішення практично нульова. Більшість людей, які це підтримують, керуються загальними гаслами типу: "надто багато людей без розбору ковтають таблетки" або "самолікування веде до інвалідності" або ще якийсь подібний треш. Зайве казати, що ці твердження не підкріплені жодними науковими дослідженнями. На практиці ж все навпаки, дослідження говорять про те, що самолікування - це дуже поширене явище, яке в основному позитивно впливає на якість життя і здоров"я людей, особливо тих, хто має вищу освіту і відповідально ставиться до цього (а кількість таких зростає). Дослідження, яке проводилося нашими медиками серед пацієнтів в Дніпрі, показало, що самолікуванням займається близько 93% людей, і з них лише 4% переживали погіршення стану у зв'язку з самовільним прийомом лікарських засобів, при цьому лише п'ята частина з цієї групи - у зв'язку з прийомом засобів рецептурної групи.
Взагалі автори дослідження роблять висновок, що "самолікування сприяє швидкому усуненню окремих симптомів, економії часу і засобів пацієнта, зниженню навантаження на лікарів, зменшенню економічних витрат у зв"язку з запобіганням тимчасовій непрацездатності населення". Звичайно, самолікування має і свої ризики, але в цілому вони не більші, ніж ризики від неякісних препаратів або неналежного їх призначання. (Посилання на статтю залишу в коментарях). Таким чином, реформа раптового посилення "рецептурного котролю" в Україні не направлена на вирішення жодної реальної проблеми наших людей, і не грунтується на якихось дослідженнях (тому що реальні дослідження говорять протилежне), а є просто черговою "плагіатною" реформою за принципом: "зробимо, як у них".
Можна наводити багато прикладів, як реформи, які робилися за лекалами інших країн (хай навіть розвинених), на практиці або не спрацювали або спрацювали з дуже великими обмеженнями (з моїх спостережень це практично стосується усіх наших реформ - і судової, і реформи державного управління, реформи поліції, медичної реформи тощо. Найбільш успішною була напевне реформа місцевого самоврядування, але навіть її, як виявилося, дуже швидно почали "розвертати назад"). По суті це говорить про те, що наші полісі-мейкери надто намагаються копіювати "розумні", але чужі рішення, не враховуючи місцевий контекст і реальні потреби нашого населення. На мій погляд, це типовий синдром колоніальної свідомості. Це коли ти боїшся виробляти рішення самостійно і лише оглядаєшся, що "поважні дяді" скажуть.
Як правило, все це не дає хороших результатів, тому що більшість з таких реформ люди саботують, і рано чи пізно їх або скасовують, або спускають на гальмах, або якось підрихтовують під реальність, що по суті відбувається з усіма нашими реформами в тій чи іншій мірі. Навіть якщо якісь із них виявляються життєздатними, вони все одно не дають нам суттєвого прориву ні в розвитку економіки, ні в якості життя. У людей залишається лише роздратування і загальне враження, що нічого не змінюється, а "тільки гірше".
Є ще один момент. Чомусь наші люди вірять в те, що реформи треба робити тоді і у тому, коли і за що наші європейські партнери нам дадуть грошей. По суті це також елемент колоніальної свідомості і я би навіть сказала, інфантилізму. Насправді, щоб реформи робити - грошей взагалі не потрібно. Реформи, як правило, робляться для того, щоб заощадити гроші і, головне, оздоровити економіку та інституції. Мета реформ в тому, щоб в результаті змін економіка стала спроможною створювати та приваблювати капітал (фінансовий, людський, різний). Тільки за таких умов реформи можуть бути успішними.
Я чесно не розумію, чому в нас ніхто не задається запитаннями, наприклад, хто давав Великій Британії, Франції або Німеччині гроші на їхні реформи, які вони проводили, скажімо, в 19 - на почату 20 століття? Хто забезпечув їх актуальними прикладами впровадження нових інституцій? Напевне ж, всі ці прогресивні країни робили свої реформи, не маючи можливості розраховувати на іноземних спонсорів, і до того ж були змушені проторювати цей шлях самостійно. Якщо це виявилося успішним, то великою мірою тому, що їхні політичні рішення вироблялися у відповідь на реальні потреби і запити, які існували в їхньому суспільстві. У нас же чомусь реформи ніколи не направляються на вирішення практичних потреб і запитів широких верств громадян. До цього в нас повна байдужість. Зате можна спостерігати відверте або удаване бажання "виглядати відмінником" у виконанні кимось поставлених задач. На мій погляд, це дуже велика проблема. Коли в нас буде мужність самостійно виробляти стратегічні рішення, вивчаючи різний досвід, але реагуючи у першу чергу на місцеві проблеми, в нас буде реальний шанс на позитивні зміни. Але поки що не так багато ознак наближення цього часу.
Звичайно, є інший бік питання. В політично недорозвинених постколоніальних суспільствах, як наше (пробачте), завжди є високий ризик прийняття політичних рішень в чиїхось приватних або корпоративних інтересах. Егоїстичний інтерес груп впливу завжди надто сильний, і тому не рідко є загроза, що рішення не прийматимуться в інтересах всього суспільства, а лише в інтересах окремих людей. В цьому контексті присутність західних консультантів - це свого роду спосіб врівноважити цей егоїстичний інтерес місцевих хижацьких "еліт", залучивши зовнішнього, більш чи менш незаінтересованого "арбітра", який може вплинути на те, щоб рішення приймалися більш чи менш збалансовано. Принаймні так це виглядало у багатьох випадках, коли проводилися ключові реформи післямайданного періоду. Але це все одно не скасовує того факту, що реформи виявилися більшою мірою невдалими, і тому потрібно шукати спосіб зробити їх більш ефективними і такими, що мають сенс.
В цьому плані, найважливіше, як на мій погляд, інституційно забезпечити можливості різних заінтересованих груп і навіть звичайних людей брати участь в обговоренні і реально впливати на розроблення законодавства і політик. Це цілком доступний шлях, в якому у нас вже є певний досвід (хоча сьогодні він може бути підважений авторитарними тенденціями). Проте, звичайно, головне у тому, що потрібно більше бажання політиків діяти в інтересах людей, а не окремих людей, і менше егоїзму в цілому. Можливо, колись цього вдасться досягти.
