Тому що нам так треба, в мене тільки така відвовідь є.
Так і є. Мені було дуже важко прийняти, що обидві двоюрідні сестри з дітьми поїхали з Німеччини назад, в Україну. Дуже переживаю за них і розумію, що це їхній вибір, вони так вирішили.
Ми по дорозі заїжджали швиденько до кума, бо не бачилися майже 3 роки. В нього середня донька вагітна, ось-ось народжувати. Була в них до 7-го місяця, а потім повернулася народжувати (днями повинна) до Одеси. Й вони ніяк не змогли її вмовити залишитися. Ні, я хочу народити поруч з чоловіком, та й все. Коли на це дивишся відстороню, здається, що божевілля, але це її життя, й якщо вона вважає, що потрібне саме так, то хто я така, щоб її засуджувати.
Аналогічна історія з дружиною товариша наших дітей - поїхала на початку війни до Їталіі, але народжувати повернулася в Україну, в самісіньке Запоріжжя. Й теж, тому що «там мій чоловік».
Не знаю, може народять, та поїдуть знов, подивимося.
Хоча я й вважаю, що за будь яких умов дітей треба рятувати. Але в них свої мами.