В мене дід рибалив все життя (з довоєнних часів, а дитиною - з царських) і, наскільки я зараз розумію, завжди мріяв про когось, з ким він міг би цим поділитись як чоловік з чоловіком (в них з бабусею була одна мама, сина не було). Тому коли з'явивсь я і він зрозумів, що мене вже можна із собою туди брати (десь років із 8-9), для нього була велика радість, ну і я це якось теж відчував і до всіх цих поїздок відносився як до великих свят. Ну й сам процес дуже мені подобався. На жаль, ми з ним мали не дуже великий час для цього - декілька років, потім вік дався взнаки. Ніколи не забуду останнього разу, коли він вже ледь міг ходити (а я був вже старшим, років із 15 мабуть було, допомагав йти), він вже ловити не міг, ловив я, а він дивився.
Потім ще багато років рибалив з батьком і сам, а зараз щось замкнуло, стало рибу жалко. Чомусь став розуміти тих, хто фоткає та відпускає.