Cпойлер
Очевидно, ідеться не про логічні викладки – існує якесь суто ірраціональне відчуття, яке виступає в тій ненависті первинним, байки від Дубінського і Шарія – другорядне яке знайшло свій родючий ґрунт. Що це?
Відповідь дає історія. З такою самою щирою ненавистю УНРівська еміграція відгукувалася про гетьмана Павла Скоропадського. «Панок, гнобитель, пахолок Росії»… Україна у 1920 р. зникла з мапи світу під керівництвом Симона Петлюри, але УНРівська еміграція навіть через 20 років повторювала мов мантру: «Україну згубив гетьман!». І тоді ж прибічники гетьмана Скоропадського назвали причину цієї ненависті: «Головна претензія до Скоропадського та, що він був паном». Тобто – поміщиком. Крупним заможним землевласником.
Проблема Порошенка в очах щирих ненависників полягає в тому, в чому в очах західного виборця була б його перевага – він мільйонер. Власник крупного ефективного бізнесу, відомого міжнародним брендом. Власник заводів, які працюють, дають прибуток, завойовують ринки, платять зарплатню працівникам і фінансують соціальні програми. Така людина для багатьох українців – ворог за визначенням. Чому? Тому, що працює колективна психологія – у 90-х роках багато людей хотіли приватизувати країну, але не всім те вдалося. У людях говорить банальна заздрість до успішної людини, помножена на відчуття власної недолугості. Говорить типова класова ненависть за Марксом. Те, що колись мені на заводі висловлювали мої підлеглі – робочі: «Чому директор краще за мене живе? Мені платити мусять за одне те що я прийшов на роботу». За Порошенка (вдумайтеся - !) їм не тільки халяви не дали – їх примусили комуналку оплачувати майже як у Європі (як у Європі ми і зараз не платимо)! Хіба не зрозуміло що все це – лише «аби пограбувати народ»?
Класову ненависть всі роки Незалежності натхненно підігрівали наші демократичні ЗМІ і моральні авторитети. Навіть зараз – зверніть увагу, вони продовжують спекулювати на комунальних тарифах. Ніхто не говорить про необхідність підняти середню продуктивність праці українців від 3 доларів на годину до хоча б 10 (про 60 як у Німеччині я мовчу взагалі). Бо то ж працювати треба, а працювати і жертвувати такі люди не люблять. Їм миліше – відняти і поділити. ЗМІ дають їм багатий грунт для мрій – корупціонери, крадії… Без судів – самі звинувачення.
Але ж серед 73% - чимало підприємців, людей успішних і самодостатніх – скажете ви. Чому їхня ненависть до Порошенка така сама ірраціональна та невтримна? Відповідь на це питання проста. В цих людях говорить жагуча й незламна жага прибутків, яка заплющує їм очі на реальну соціальну ситуацію в країні та на інтереси держави. Простіше кажучи – в них говорить жлобство. Це жлобство ми бачимо регулярно. Жлобство пролунало під час зустрічі президента Зеленського з підприємцями у вигляді: «Якщо обирати між траншами МВФ і податком на виведений капітал – хай буде податок на виведений капітал». Жага прибутків вимкнула в цих людях усвідомлення того, що розрив з МВФ – це гарантований дефолт країни, а це нас приведе до голодних бунтів, в результаті яких ці самі підприємці опиняться на вилах або в еміграції. Інфантильний люмпен бажає аби гроші йому давали даром, підприємець-жлоб – аби гроші для нього зароблялися в тих умовах, яких бажає особисто він – аби йому такі умови створили. Реалізувати і те і те – потрібен чаклун.
Але ж так мислять підприємці у всьому світі? Так. Але на Заході до цього існують ще й сильні держави, які примушують всіх своїх громадян діяти за правилами. Спробуйте покачати права у Німеччині чи Франції – багато цікавого дізнаєтеся. Наш підприємець-жлоб через те сильну державу ненавидить – він полюбляє міняти правила в процесі гри. Мені боляче це писати. Я все життя вважав клас підприємців найбільш прогресивним в країні. Вважаю так і зараз. Проте практика показує, кожна монета має дві сторони. Частково – бажання підприємців мусить обмежувати держава. До речі, саме це гіпертрофоване жлобство грузинського бізнесу безжально придушив у Грузії Міхеіл Саакашвілі – але наші жлоби про те не думають. У їхніх очах – прибутки.
Що з усім цим робити? Відповідь одна – перехворіти. Це дитячі хвороби країни, які так чи не так, а мусили проявитися. До Революції Гідності в Україні конкурували два дискурси – проросійський і проукраїнський. Коли проросійський дискурс опинився в меншості, на порядку денному постало нове протистояння – між консерваторами-державниками і такими собі бізнес-соціалістами. Бізнес-соціалістів наразі об’єднує ірраціональна ненависть – класова і жлобська водночас. Але це – тимчасово.
