Cпойлер
поки що нам слід в першу чергу подбати про себе в короткій часовій перспективі, і відповісти на перший виклик цього нового світу – той, що напряму стосується нашого виживання.
Нам слід прийняти реальність, в якій по той бік Атлантики у нас більше немає союзника. Більше того – Білий дім наразі є союзником Кремля, і вони тепер разом проти нас.
В цьому немає нічого принципово нового та неможливого. Навпаки, такий стан можна навіть вважати більш природним, аніж тимчасовий стан підтримки нас адміністрацією Байдена.
Історично Штати були «союзниками українських націоналістів» та «руйнівниками СРСР» виключно у радянській та російській пропаганді. В реальному житті все було рівно навпаки.
Переможець нацизму Рузвельт спокійно ділив світ із вчорашнім союзником Гітлера товаришем Сталіним, і в цьому поділеному світі нам не передбачалось іншого місця, аніж бути частиною Росії. То чому ми тепер дивуємось, коли адміністрація Трампа припускає, що нас чекає таке само майбутнє?
Буш-старший, на чиє президентство припало здобуття нами незалежності, старанно намагався нас від цієї незалежності відмовити, і примусити «будувати майбутнє разом із демократичною Росією». Штати тоді не лише не «розвалювали Союз», а всіляко намагались його зберегти.
А коли стримати наш рух до незалежності не вдалося, умовою визнання нашого права на існування саме Штати (а не Росія, як не парадоксально) поставили наше ядерне роззброєння та передачу третього у світі ядерного арсеналу від «ненадійної» молодої України «демократичній» та «дружній» Росії в обмін на Будапештський шматок туалетного паперу. То чому ми тепер дивуємось, коли трампісти пробують змусити нас підписати на коліні папірця, згідно якого ми винні їм всі наші надра в обмін за надану «папєрєднікамі» безповоротну допомогу?
Коли у 2008 ми разом із Грузією могли отримати запрошення до НАТО (що на той час було б реальною гарантією безпеки), саме Штати відмовили нам у цьому, і тим де-факто дали дозвіл Росії на інтервенцію до Грузії у тому ж таки 2008-му, та до України у 2014-му.
Під час анексії Криму роль Штатів звелась до того, щоб категорично відмовляти Київ від захисту півострова силовим шляхом, під загрозою невизнання легітимності української влади. То чому ми тепер дивуємось, коли Трамп категорично відкидає ідею нашого членства у НАТО, та публічно каже, що нам «не слід було вступати в цю війну», тобто слід було одразу капітулювати три роки тому?
Насправді швидше слід дивуватись тому, що за Байдена позиція Штатів була не такою як завжди. Здається, цей дідусь попри всі недоліки був останнім у Білому домі, хто бачив інтерес США не лише у тимчасових оборудках, а в першу чергу у збереженні Світового Порядку. Та останнім, хто вважав пряму зраду цінностей Заходу справою непристойною та стратегічно невигідною, навіть якщо захист цих цінностей коштує певних незручностей.
Байден був не найкращим союзником. Він поставив собі помилкову мету («не дати Пуйлу перемогти», замість «перемогти Росію»), і саме через це хибне цілепокладання не надав нам достатніх ресурсів в той час, коли існувала можливість відносно швидкої військової перемоги (осінь – зима 2022-23). Він весь час хитався між бажанням допомогти нам, і страхом «ескалації», вівся на ядерний шантаж Кремля, і через це вкрай неправильно дозував нам військову допомогу. «Червоні лінії», які він сам собі намалював, стали далеко не останньою причиною того, що ми таки загрузли у затяжній війні на виснаження.
Але попри все це, він був нам союзником. Натомість Трамп не лише не наш союзник, а навпаки – від самої своєї природи він є органічним союзником Кремля, і нам треба від початку це розуміти.
Різниці між заявами Путіна про «кримняш» та про інші територіальні «здобутки» Росії, та заявами Трампа про Гренландію, Панаму та Канаду – жодної, і це зовсім не випадково.
У хазяїв Кремля та Білого дому спільне світобачення та спільна система цінностей, а саме це є визначальним для побудови стратегічних партнерств.
Вони однаково не прагнуть дотримання правил та обмежень, однаково не вважають за потрібне рахуватись із угодами та домовленостями. Однаково прагнуть жити у світі, де у слабких немає жодних прав, а сильні мають право робити все що їм завгодно. Це стосується як сильних та слабких у суспільстві (гуд бай, інклюзія…), так само і у геополітиці.
Вони обоє від природи є диктаторами (недарма Трампу так імпонують Орбан та Ин, і так дратують Трюдо або Шольц). Тільки от у одного країна історично дуже схильна до диктатури, тож він давно насолоджується всіма перевагами «самодєржавія», а іншому з цим не повезло – країна має купу запобіжників від узурпації влади. Тож наразі він старанно один за одним ламає ці запобіжники, та по людськи заздрить своєму кремлівському колезі. Заздрить та щиро симпатизує.
«Шлюбні танці» Пуйла та Трампушкі, як його ніжно звуть у рашці, абсолютно природні та дуже нагадують період «ніжної дружби» між Гітлером та Сталіним, із поділом Європи між двома диктатурами, спільною зневагою до «прогнилої демократії» та спільними парадами у зґвалтованій Польщі.
Звісно, можна згадати продовження історії, та сподіватись, що колись вони щось між собою не поділять – але нам до цього ще треба дожити. Спойлер: і дожити, і навіть пережити обох нових любителів поділити світ – цілковито у наших силах. Слід тільки відповідно поставити задачу, і ці самі сили відповідно спрямувати.
Однією із точок дотику Кремля та нового Білого дому є повна відмова нам у суб’єктності. В картині світу як Пуйла, так і Трампушки ми взагалі не маємо права голосу, не можемо визначати свою долю, а є чиєюсь сферою впливу – або Рашки, або Штатів. Притому вони обоє вважають, що ми «природньо» належимо Росії, і лише Байден «здуру вліз до чужої сфери впливу», і тепер треба вирішувати викликану цим проблему.
Саме таке світобачення визначає те, що поки ви читаєте цього блога, у Ер-Ріяді вже розпочалися перемовини американської та рашистської делегацій – перемовин про нас, про які нас навіть не інформують, не кажучи вже про запрошення до переговорного столу.
І саме на такому баченні нас як об’єкту ґрунтуватимуться домовленості Кремля та Білого дому. Домовленості, які визначать нашу недовгу та трагічну подальшу долю – звісно за умови, що ми мовчки приймемо та погодимо те, про що домовляться Путін та Трамп.
Чому мова про «недовгу та трагічну»? Чому я не поділяю інфантильні надії багатьох українців на те що добрий Трампушка «просто припинить цю війну», і ми щасливо заживемо у мирі, хай і без 20% наших земель? І чому вважаю що в наших умовах мова не йде про «корейський сценарій»?
Трампісти та інші любителі замирити Пуйла посилаються саме на той прецедент 1953 року – коли половину корейського народу віддали на поталу жахливій диктатурі, але другу половину врятували, та убезпечили поганий, але мир щонайменше на сім десятиліть. Проблема у тому, що нам подібний сценарій не світить.
Існування процвітаючої Південної Кореї нічим не загрожувало СРСР, а існування КНДР та диктатури родини Кімів нічим не загрожувало Штатам. Для обох наддержав корейська війна була «чемоданом без ручки», заморозка якої полегшувала обом життя та вивільняла купу ресурсів.
Наша ж війна для Кремля має екзистенційний характер, про що кремлівські абсолютно відверто говорять. Варто чути своїх ворогів, щоб потім не дивуватись коли вони чинять те, про що казали.
Існування незалежної України в будь-яких кордонах, не важить чи на 80% законної території, чи на 50% чи навіть на 10%, однаково неприйнятне для Кремля.
Тим більше існування незалежної демократичної України, із вільними виборами та змінною владою.
Тим більше інтеграція цієї України до ЄС.
Ми для них – «проект анти-Росія». Росія та анти-Росія не можуть співіснувати, вони мають анігілюватись при зустрічі, як частинка та античастинка. Нічого особистого, звичайна фізика.
Наше незалежне існування неприйнятне для Кремля аж настільки, що там цілком слушно ставлять питання: або існує незалежна Україна, або існує кремлівський режим. В майбутньому світі нам дійсно немає місця одночасно, і вижити мають або ми, або Кремль.
На жаль, всієї Росії це не настільки стосується – вона в принципі може пережити поразку у війні та існувати далі поруч із нами. Хоч як би нам не хотілось її розвалу, він можливий, але, на жаль, не гарантований. А от влада Пуйла дійсно гарантовано не здатна пережити поразку у цій війні. Виживання України, хай навіть у «обрізаних» кордонах, стане для Кремля фатальною поразкою.
Чому ж тоді Кремль наразі готовий підписати трампівську «заморозку»? Тому, і тільки тому, що Росії конче потрібна коротка перерва у війні на виснаження. Війні, яку вона сама нав’язала, і яку наразі все важче та все проблемніше «витягує».
Ми воюємо майже повних три роки (так, я не забув що вторгнення триває з 2014-го, але зараз мова саме про повномасштабну війну високої інтенсивності). І наразі за всіма розрахунками (і особисто моїми, і зовсім несхожих на мене експертів у різних країнах, які користуються і різними наборами даних, і різними методиками) у російської армії ресурсів (як людських, так і по «залізу») залишилось в кращому для них разі на рік війни такої інтенсивності як зараз.
За оптимістичними для нас розрахунками колапс російської армії може початись вже цієї осені. Але для надійності приймемо навпаки найгірший для нас і найкращий для ворога «розклад»: ресурсів вистачає на повний рік, а з врахуванням допомоги товариша Ина накинемо ще півроку. Отже, півтора роки. Ще півроку накинемо просто про всяк випадок. Отже, максимум два роки – і поразка на полі бою стає невідворотною.
Точніше, невідворотною вона стає набагато раніше, ще цього року, а за вказаний термін добігає логічного завершення. Отого самого, з нашою кавою в Ялті та швидше за все із фізичною ліквідацією Пуйла самими ж росіянами.
І це я зараз лише про фронт та армію, в чому я розбираюсь. А ще є економіка. В ній я не фахівець, тож не буду «грузити» переказом чужих розрахунків. Але коротко суть у тому, що чимало економістів прогнозують економічний колапас рашки так само в проміжку від одного до максимум двох років.
І це ще без врахування «санкцій від Буданова», тобто нашого впливу на російський нафтогазовий сектор, а цей вплив вже стає вагомим фактором, співставним по масштабу із західними санкціями.
Два роки це довго? Так. Але це в півтора рази менше, ніж ми вже протримались.
«Часікі тікают», і у Кремлі дуже добре відчувають цей стрімкий біг часу. «Нє думай о сєкундах с висока…»
Донедавна єдиним виходом для росіян у цьому «розкладі» була вкрай ризикована ставка на «паслєдній і рєшительний бой» – розрахунок на те, що у них запас міцності на рік, але у нас він ще менший, орієнтовно до весни цього року.
Єдиною підставою для такого розрахунку був і залишається стан нашого українського тилу, в першу чергу зірвана спільними зусиллями росіян та «корисних ідіотів» мобілізація.
Підстава дуже серйозна, і розрахунок в принципі міг би справдитись. Але от якщо він не спрацьовує, якщо ми сяк-так налагоджуємо мобілізацію і продовжуємо воювати хоча б так само як зараз – тоді все, попереду вимальовується повна поразка і все що із неї витікає.
І тут раптом Трампушка виринає як той «бог із машини» і кидає Кремлю рятівне коло.
Замість поразки та покарання Кремлю пропонують гарантію утримання окупованих територій, повернення заморожених коштів, відмову від репарацій, та головне – зняття санкцій.
І все це «на шару», ні за що взамін, просто за «пєрєстать стрєлять» та пообіцяти більше так не робити (ну тобто повторити ще раз те саме, що Росія вже не раз обіцяла і щоразу порушувала).
При тому нам не пропонують ніяких реальних гарантій захисту в момент наступного нападу. Навіть навпаки, гарантують Росії що ні в якому разі не допустять нас до НАТО.
Якби росіяни самі писали текст «мирного плану Трампа», вони нічого кращого вигадати не могли б. Недарма хтось із їхніх пропагандонів вже пропонує дати Трампу «Героя Росії» – як на мене, абсолютно заслужено.
Зрозуміло, що Пу схопився за це рятівне коло, щоб уникнути розгрому та перевести подих перед «остаточним вирішенням українського питання» – мети, від якої він ні на день не відмовлявся, і яка має для нього екзистенційний характер.
Якщо для досягнення мети треба взяти недовгу паузу у дуже невиграшних зараз для рашки бойових діях – ну то йому не звикати.
В такий спосіб він вже знищив Чечню: взяв паузу після програної Першої чеченської, розхитав Ічкерію зсередини, опрацював військові помилки – і за три роки після підписання «Хасав’юртівського миру» просто проігнорував його, повернувся та завершив розпочате.
У Ічкерії не було міжнародного визнання та союзників? Так. А от у Південного В’єтнаму було і одне і друге. Тільки от союзники у них були ті самі, які до приходу Трампа були у нас – Штати.
І так само як зараз нас, в певний момент Вашингтон зрадив союзників, притому в той самий спосіб – через підписання мирної угоди, яку американська сторона дотримала, а от Союз, Китай та комуністичний Північний В’єтнам проігнорували. Від підписання миру до знищення Республіки В’єтнам минуло біля двох років.
Треба бути безнадійно наївним, щоб не розуміти: нам в реальності пропонують не «корейський варіант», а в’єтнамсько-чеченський. Нам заспівають не «Гангам-стайл», а «Гуд найт, Сайгон».
Коли це станеться, у Вашингтоні тяжко зітхнуть, розведуть руками та скажуть: «Як дивно, росіяни ж нам обіцяли так не робити…». І Штатам, і Росії не звикати, не вперше, мабуть і не в останнє…
То що, все безнадійно і час нам збиратися на цвинтар?
Та ні, як на мене все зовсім не так погано. Точніше все може бути настільки погано – якщо ми самі на це погодимось. І все зовсім не так похмуро, якщо ми маємо волю до життя та готові боротися за себе.
Росія та Штати разом відмовляють нам у суб’єктності? Ну то це той момент, коли ми самі маємо визначити, суб’єкт ми або об’єкт. Країна та нація або ж «сфера інтересів» та «зона впливу».
Трамп має право домовлятись із Пуйлом про що їм там заманеться, від поділу світу та обміну Гренландії на Аляску до спільної подорожі на Марс верхи на ілоновому гіперлупі 🙂
Але ми маємо повне право послати їх обох на Марс через Гренландію 🙂
Трамп нас «зливає»? Так, якщо ми лайно у унітазі 🙂
Штати нас «здають»? Так, якщо ми вторинна сировина 🙂
Ніякі «мирні угоди» між Москвою та Вашингтоном ні до чого нас не зобов’язують, і ніяк на нас не впливають – допоки ми самі не злилися та не здалися.
На Кавказі розповідають легенду, як генерал Єрмолов показав старійшинам горців папір, за яким турецький султан подарував Кавказ російському імператору. Старійшини порадились, і показали Єрмолову на орла у небі. «Ми тобі його даруємо, він твій. Але тепер спробуй його взяти.»
Нам, і тільки нам, визначати, чи може Трампушка подарувати нас Пуйлу.
Витримати тиск одночасно Кремля та Білого дому? Непросто, але ж це питання життя та смерті. Отже, витримати необхідно...............................
