Нотатки про насущне

[RedCat]

Упражнение №1 “Кидок лоха” (Часть 1)

Подходит к своему концу 2023 год и в оставшийся месяц, даже меньше  чем месяц, мы не раз услышим заявления правительства о том, что для того, чтобы обеспечение чем-то (электричеством, водой, теплом, транспортом и так далее), сохранялось на прежнем уровне, надо поднять оплату… и далее – по списку. А список у них всегда одинаковый в том плане, что их собственных карманов он не касается абсолютно. Если же и касается, то очередными пачками бабла.

[RedCat]

Кидок лоха 2

И опять же, это – разведение лохов в чистом виде. Скажем так, наши партнеры нам сигнализируют по всем каналам о том, что как-то не комильфо требовать у них материальной помощи, если вы сами дерибаните свой бюджет и плюс к тому, уводите самые крупные финансовые потоки, обязанные давать максимум поступлений в бюджет. А в ответ – тишина. Уже вскрыты гигантские суммы хищений чиновниками министерства обороны, которое возглавлял Резников, и полный ноль на выходе.

[Солоха]

Буде літер багато. Але це варто знати... "До кінця тридцятих років французька армія вважалася найпотужнішою в Європі. Коли Гітлер домовився зі Сталіним і вторгся до Польщі, Франція, слідом за Англією, оголосила Німеччині війну.
За ідеєю, це подія сама по собі мала змусити Гітлера присісти і включити задню. Але щось пішло не так.
10 травня 1940 німці почали наступ в Арденнах, а 14 червня німецька армія увійшла в Париж. Через тиждень Франція капітулювала.
Особливо знущальний зигзаг історії полягає в тому, що вже напередодні поразки французький уряд закликав до влади героїв-переможців Першої світової – 84 -літнього маршала Філіпа Петена (перемога під Верденом в 1916 році) і 72-літнього генерала Максима Вейгана (під час підписання Компьенского перемир’я зачитував німцям його умови). Через тиждень після призначення герой-переможець Вейган запропонував припинити “безглузде кровопролиття” і укласти з німцями перемир’я. Ще через 2 тижні, напередодні вступу німців до Парижа, про перемир’я заговорив і маршал Петен. Вже після падіння Парижа, коли французький уряд втік в Бордо, не бажаючого здаватися прем’єр-міністра Поля Рейно відправили у відставку, а його місце зайняв Петен, який негайно закликав французів “просто перестати стріляти”. За цей місяць французи так втомилися від війни, ну так втомилися, що пропозиція Петена була сприйнята на ура. “Довгоочікуваний мир”, “наші хлопчики більше не гинуть”, ось це все. І тільки 50-літній Шарль де Голль з Лондона баламутив воду і закликав французів продовжувати чинити опір. У відповідь миротворці з уряду Петена заочно піддали де Голля військовому трибуналу і засудили до смерті, а заодно і до конфіскації майна, щоб два рази не вставати.
Отже, Франція окупована, але не повністю. Уряд Петена приніс нації довгоочікуваний мир (тобто, капітуляцію) і “домовився десь посередині”. Рейх забрав собі 60% території Франції, решта 40%, так і бути, залишилося за французьким урядом.
Сам уряд перебрався в містечко Віші, а залишений клаптик суверенної Франції гордо назвали “Вільної зоною”.
Епоха республіки закінчилася, почалася епоха колабораціонізму. Слово “колабораціонізм”, до речі, придумав рятівник нації маршал Петен.
Характерно, що дії уряду Віші представляли собою реванш махрової, ватної Франції над республікою.
Перше, що зробили “нові обличчя”, це змінили Конституцію. Вся влада переходила до “глави держави” Петена, а гасло французької революції “Свобода, рівність, братерство” було замінено на “Праця, сім’я, батьківщина”. Потім “нові обличчя” почали боротьбу з інакомислячими. Першими під роздачу потрапили комуністи і масони.
Потім дійшла черга до євреїв. Почали з перепису євреїв, продовжили забороною займати державні посади, і вже до кінця року перейшли до арештів усіх євреїв-іноземців. У грудні 1940-го в таборах “Вільної зони” сиділо більше 50 000 євреїв.
Далі більше. У 1941 уряд Віші зайнявся єврейською “деолігархізацією”. За новим законом їхні підприємства “аріанізовувались” і конфісковувались на користь “нових облич”. Братський Рейх теж не залишився у програші, тому що “нові обличчя” щедро постачали її робочими руками.
Будувати в Німеччині “новий світовий порядок” відправлялися пачками як євреї, так і французи. Причому апетити Рейху росли рік від року. В рамках колаборації уряд миротворців взяв участь і в гітлерівському “остаточному вирішенні єврейського питання”.
«Нові обличчя» відправили в німецькі концтабори 76 000 євреїв.
З відщепенцями з Опору, яких де Голль з Лондона всіляко підбивав розхитувати мир і новий порядок, теж особливо не церемонилися. У 1943 “нові обличчя” створили “Французьку Міліцію”. Нова Міліція покликана боротися з “тероризмом” (Опором) і “виразкою єврейства”. А що поробиш, такий ось був “запит суспільства”.
Дивно, але перемир’я з “братньою Німеччиною”, договорняки десь посередині і навіть боротьба з євреями не врятували колабораціоністів від повної окупації. Коли в 1942-му союзники висадилися в північній Африці, французькі колонії перейшли на сторону воюючої Франції. Гітлер зрозумів, що досить награвся в миротворця, і в 43-му окупував Францію повністю. До бенкету приєдналася Італія, відкусивши собі Корсику й південний схід “Вільної зони”. З цього моменту влада уряду Віші стала просто картонною.
6 червня 1944, день “Д”. Союзники висадилися в Нормандії і почали колупати Рейх із заходу. 19 серпня бабахнуло повстання Опору в Парижі. Через тиждень він був звільнений. Де Голль з тріумфом пройшов по Єлисейських Полях.
Тим часом у “нових облич” тривало веселе шоу. Вони встигли заарештуватися німцями, потім евакуюватися до Німеччини і навіть – будете сміятися – взяти участь у “французькому уряді у вигнанні”.
У травні 1945-го шоу різко змінило продюсерів. «Нові обличчя» були доставлені в Париж, де постали перед судом. Петен, Лаваль і ще ряд товаришів були визнані державними зрадниками. Фінальною дією шоу був розстріл. З конфіскацією, зрозуміло.
Мораль всієї історії проста і доступна: “борітеся – й поборете”.
Де Голль, тягнув націю боротися за свою незалежність, домігся свого. Петен, який закликав перестати стріляти заради якого завгодно миру, в кінці кінців отримав свій символічний контрольний постріл. З поваги до похилого віку обвинуваченого і його заслугам в роки Першої світової війни смертна кара для Анрі Філіпа Петена була замінена на тюремне ув’язнення. У 1951 році він був переведений з в’язниці в цивільну лікарню, де і помер."
Автор: Максим Сердечний

[RedCat]

[Garfield]

На гумі, перепрошую. 

[Teagan]

Потім “нові обличчя” почали боротьбу з інакомислячими. Першими під роздачу потрапили комуністи і масони.

На цю тему є дуже хороше на мою думку, але нерозкручене кіно з початку нульових.

Cпойлер

"Шарлотта Грей", в головних ролях юні й красиві Кейт Бланшетт і Біллі Крудап, Майкл Гембон і взагалі купа відомих зараз цікавих акторів. Молода англійка - ентузіастка завербована англійськими спецслужбами їде у Францію допомагати місцевому партизанському руху опору, які якраз комуністи. Але війна глобально вже добігає кінця і є нюанси. В мене було відторгнення спочатку до "хороших" комуністів але я абстрагувалась і уявила що французькі були тоді не такі й погані. А загалом фільм чудовий.

[Солоха]

пише Борислав Береза, екс-нардеп, що він «звернувся до найближчого оточення Головкома Валерій Залужний з запитаннями чи були такі розмови з Ллойдом Остіном та чи взагалі відбулася зустріч голови Пентагона з очільником ЗСУ? Виявилося, що у Головкома не було особистої зустрічі з Остіном, вони не спілкувалися особисто і єдине місце де вони бачили один одного, але не спілкувалися, була спільна зустріч з виступами. І все! Більше того, у Остіна було особисте спілкування лише з міністром оборони Рустем Умєров / Rustem Umerov, на яку не був запрошений Головком і яка проходила за зачиненими дверима. Раніше Залужний теж НІКОЛИ не звертався до Остіна ані з подібними цифрами, ані зі скаргами. Залужний, як фаховий військовий, добре розуміє скільки і чого не лише потрібно ЗСУ для перемоги, а й в якій кількості приблизно є у наших партнерів. Тому той, хто підсунув брехню журналістам, зробив це навмисно».
Зоя Казанжі
ФБ активно обговорює текст статті про стосунки Зеленського та Залужного.
Мене вразили три абзаци. Хоча там багато цікавого, звісно. Чи правдивого, не знаю, а от пізнавального, так.
Перший. «На ставках навпаки зникли сварки і почались жарти, але це дуже холодний і їдкий такий гумор. Президент питає, типу "що, ми героїчно наступаємо – відійшли на 200 метрів?", а Валера гнівно мовчить", – переказує УП атмосферу у верхівці один із членів ставки».
Другий. «Перебуваючи з президентом в укритті, так званому "Об'єкті №1", глава ОП (Єрмак минулої весни) регулярно звертав увагу всього оточення Зеленського на головкома. "Ми ще ніхто ні про що не думали, а Андрій щодня щось про Валеру підкидав. То у нього фонд, то він дуже медійний, то у нього в оточенні "одні порохоботи", то ще щось. Це виглядало дивно, але тоді було не дуже до того", – пригадує в розмові з УП один із членів владної команди, який мав доступ в "Об'єкт №1".
Третій. «Деякими ідеями планування Генштаб поділився з главою Пентагону Ллойдом Остіном під час його останнього візиту в Київ у листопаді.
"Остіну озвучили потребу в 17 мільйонів снарядів. Він, м'яко кажучи, здивувався, бо в усьому світі не зібрати стільки снарядів… У приватних розмовах Остін розказував, що Залужний постійно скаржиться його генералам на ОП, як йому заважають. Ну ясно, що й президент про такі розмови дізнався. І вони не сприяють довірі", – додає вже згаданий співрозмовник».
Підйобки від Зеленського в стилі Квартал-95; стукацтво Єрмака на потенційного політичного конкурента, як вважає Єрмак; неадекватність Залужного з ненормальними вимогами до Пентагону.
І от раптом пише Борислав Береза, екс-нардеп, що він «звернувся до найближчього оточення Головкома Валерій Залужний з запитаннями чи були такі розмови з Ллойдом Остіном та чи взагалі відбулася зустріч голови Пентагона з очільником ЗСУ? Виявилося, що у Головкома не було особистої зустрічі з Остіном, вони не спілкувалися особисто і єдине місце де вони бачили один одного, але не спілкувалися, була спільна зустріч з виступами. І все! Більше того, у Остіна було особисте спілкування лише з міністром оборони Рустем Умєров / Rustem Umerov, на яку не був запрошений Головком і яка проходила за зачиненими дверима. Раніше Залужний теж НІКОЛИ не звертався до Остіна ані з подібними цифрами, ані зі скаргами. Залужний, як фаховий військовий, добре розуміє скільки і чого не лише потрібно ЗСУ для перемоги, а й в якій кількості приблизно є у наших партнерів. Тому той, хто підсунув брехню журналістам, зробив це навмисно».
Схоже, що Банкова та її прихвосні, цікавляться лише одним - усуненням небезпечного для себе політичного конкурента. Хочуть, але поки бояться. І тому в хід йдуть всі можливі засоби - від соціології і до прямої брехні.
З вогнем граються пацани. Залізний генерал - він такий, зуби зламаєте.
Автор Зоя Казанжи

[Shana]

Схоже, що Банкова та її прихвосні, цікавляться лише одним - усуненням небезпечного для себе політичного конкурента.

Головне, що самі собі вигадали і самі злякалися.
Це як русня: "Ми напали на Україну, бо інакше вона б напала на нас". 

[Shana]

Єлісєйські поля
Із стурбованістю спостерігаю за розвитком подій навколо комунікації із владою сусідньої країни. Змушений констатувати системну неспроможність української дипломатії працювати з проблемними країнами для відстоювання інтересів України.

У колі традиційних та щирих союзників, де «тепла ванна» та «голосні овації», квітне дипломатія самопіару та пафосних декларацій. А де потрібна непроста,  інколи невдячна та ризикована, складна та аргументована робота із скептиками та критиками, де виникають реальні проблемні питання, де не працюють самі емоції, наша дипломатія розсипається вщент та безрезультативно і енергійно б’ється об стіну.

Відсутність системної та всеохоплюючої багаторівневої роботи із проблемними країнами, «дипломатія пафосу, анонсів та наїздів», брак бажання чути і поважати проблемних партнерів, фактичне роззброєння та нівелювання дипломатичної ролі МЗС мають логічні та справедливі наслідки.

Це і проблеми із формуванням консенсусу щодо стратегічно важливого рішення Європейської Ради про початок переговорів про вступ, і безвихідь та повна відсутність комунікації з Китаєм, і поступова втрата позицій у країнах Глобального Півдня (яку не подолаєш анонсованим відкриттям десяти посольств в Африці).

Більше того, виникають і нові точки напруження та складні проблеми, до яких наша дипломатія або не знає як підступитися, або нагадує «слона у порцеляновій крамниці» та «шалений принтер хаотичних ініціатив, самітів-форумів та формул-декларацій», у різноманітності та кількості яких губляться і партнери, і експертна спільнота.

Складно собі уявити, що було б, якби не міцна міжнародна коаліція єдності і солідарності з Україною, в якій часом наші партнери діють в інтересах України більше, ніж ми самі. І коли Україні пробачають та закривають очі на речі, які ніколи б не пропустили і не дозволили за інших - мирних - умов.

Час припиняти цей згубний дипломатичний хаос та відновлювати «дорослу», добре скоординовану та ефективну українську дипломатію, в тому числі відновлюючи роль та авторитет МЗС згідно з українським законодавством. Адже дипломатія також є продовженням внутрішньої політики держави, її дзеркалом.

В Україні вже нема дипломатії. Є Офіс простих рішень на чолі з ларьочніком. 

[Eney ♔]

Алекс Нойнец
Відтепер щоденно о 9:01 Київ буде чути удари дзвону. Битиме найгучніший дзвін на дзвіниці Києво-Печерської Лаври, і битиме девʼять разів поспіль. Наступного року – десять разів. Потім – одинадцять.

По одному удару за кожен рік війни.

Щоденно після загальнонаціональної хвилини мовчання за жертвами війни, завершуючи її, підсумовуючі. Як нагадування – про полонених, зниклих безвісти, політвʼязнів, викрадених. Тих, хто живий або є надія, що живий.

Це нова традиція Лаври. І я пишаюся, що долучався до її створення і розробки.

Довелося побити власний рекорд і дошкутельгати наверх, на дзвіницю, щоб побачити на власні очі, як Тайра і Максим Колесніков вперше бʼють у дзвін. І це було дуже потужно – і емоційно теж.

Полонених не можна забувати. Зниклих безвісти не можна забувати. Викрадених не можна забувати. Ми не маємо на це права, доки ми живі.

І про це потрібно нагадувати.

Дякую Максиму Остапенку, гендиректору Заповідника «Києво-Печерська Лавра», і всій його команді. Це буде чудова і правильна традиція.

Доки ми не повернемо додому останнього з тих, хто не з нами.

[RedCat]

Буков багато - але хай тут полежить, щоб не загубилось

Юрій Богданов

Українське суспільство й політика: про критичне мислення, реальність вигадану і справжню.
Дата публікації:4 дн. тому
•
Час на прочитання:17 хв читати
Час поговорити про “розкол”, корупцію й тон політичної дискусії в Україні з точки зору поведінкової психології та роботи з масами. Хоча я не дуже хочу писати про внутрішню політику, але контекст змушує.

Тут я зроблю ДИСКЛЕЙМЕР. Цей текст — складний. Він не дає простих відповідей і, скоріше за все, змусить вас багато гуглити після прочитання. Але я все ж раджу його прочитати уважно.

Частина 1. Поведінкові механізми сприйняття.

Для початку давайте про базу. До 50-х років 20 століття при вивченні поведінки людей існував постулат про раціональність людей як суб'єкта. Навіть психологічні концепції до того періоду пояснювали відхилення чи девіації людської поведінки або детермінуючими факторами, або фізіологічними девіаціями, або ірраціональністю й емоціями. Ну тобто зовнішніми щодо раціональності чинниками.

А потім прийшли Амос Тверський і Даніель Канеман, які досліджували механізм прийняття рішень в умовах невизначеності. Результатом їхніх досліджень стало доведення науково (а не інтуїтивно), що в умовах невизначеності люди приймають рішення шляхом спрощення реальності та ланцюжка рішення, а не проводячи алгоритмічну обробку даних.

Було виявлено багато механізмів такого спрощення, але сьогодні ми зосередимося на регресії до середнього й евристики доступності, вони непогано пораються з поясненням того, що відбувається у реальності та сприйнятті реальності.

Регресія до середнього — це поведінковий феномен, який найкраще описати так: “після піку і після дна все в голові людей повертається до стану середніх значень”. Статистично ця формула виглядає так: будь-яке вимірювання певного параметра до і після екстремумів (максимуму чи мінімуму) буде неминуче прямувати до середнього значення. Регресія до середнього — це практично як розподіл Гаусса, тільки в поведінковій психології та соціології. Тільки не Гаусса і не розподіл, бо зі спостережною реальністю може взагалі не корегувати.

Cпойлер

Регресію до середнього у сприйнятті я проілюструю прикладом “прокляття” акторів, які отримали Оскар. Була така байка, що багато акторів, що отримали Оскар, часто потім довго не отримували ніяких ролей. І у свідомості деяких людей радо прижилася “жовта” байка про “прокляття”. Але ж насправді пояснення дуже просте. Оскар — це вершина кар'єри й майстерності. Ну, раніше була. І після піку дуже часто йде спад, який, звісно, відображається і в якості ролей, і в якості фільмів. Приблизно так само працює з “прокляттями” у спорті. Коротше, дуже підступний механізм сприйняття.

Але при цьому регресія до середнього це брат-інтелектуал евристики доступності. Ну або евристика доступності — це брат-дебіл регресії до середнього.

Так ось, евристика доступності — це механізм пошуку “простої дороги” до рішення чи “правильної відповіді” шляхом пошуку конкретних і простих, легко згадуваних фактів і прикладів, що підтверджують базову точку зору. Цей механізм веде до того, що людина сприймає легко згадувані факти як більш важливі й суттєві, ніж ті, які пригадати складніше. Відповідно, люди схильні формувати свою точку зору на основі новішої інформації, створюючи у своїй голові думки, які детермінуються останніми новинами.

Обидва феномени визначають, як люди реагують на світ, коли потрібно формувати нестандартні переконання.  Нестандартні переконання — це такі судження людини, які формуються в період невизначеності або коли настання тих чи інших подій ймовірнісне, а не гарантоване. При цьому дослідження підтвердили, що статистичні дані людина схильна сприймати лінійно, в той час, як інформаційні повідомлення з емоційним забарвленням — ні. Останні прямо впливають на ймовірність настання події, до якої відносяться.

Третя когнітивна пастка, яка ллє води на млин перших двох — це зміщення до підтвердження, яке “змушує” мозок шукати факти, які підтверджують вкорінену чи привабливу думку (вона не обов'язково позитивна). І ігнорувати, звісно, факти, які думку заперечують. Тобто якщо ви хочете (свідомо чи ні) знайти підтвердження віри в те, що Україна приречена - ви знайдете підтвердження. Якщо ви хочете знайти підтвердження, що все йде окей - і тут вас теж чекає успіх.

Ці три феномени мислення — ворог статистики й будь-якої кількісної та якісної аналітики, бо вони засмічують дані, викривляють спостережну реальність і ведуть до некоректних прогнозів. Рятує тільки робота з якісною і кількісною соціологією. Бо вона добре все пояснює на великих масштабах.

Саме через ці пастки якщо ти хочеш бути “надійним аналітиком” чи прогнозистом, то найбільш “безпечно” робити прогнози на збереження “поточних тенденцій”, які існують у головах слухача чи читача. А якщо хочеш збільшувати аудиторію - то тенденції доводити до екстремуму. Або “все пропало”, або “перемога за два - три тижні”.

Я думаю, не треба пояснювати, що знання, як працюють усі три механізми — ідеальна зброя в руках вправного пропагандиста чи спеціаліста з ІПСО. Ну або політтехнолога. Це все можна використати як на користь суспільства, так і на зло.

Частина 2. Як це все працює на прикладі українського суспільства, політики й держави.

Так от. Тепер до нашого буденного життя. Поясню на парі прикладів сам механізм.

Перше. Почнемо з актуального. Рейтингів. Коли почалася повномасштабна війна, рейтинг Зеленського злетів до 90%+. Це той саме пік. Для будь-якого аналітика, знайомого з соціології, було зрозуміло що це — “єднання навколо прапора”. Але на піку рейтингу спостерігачі часто сприймали це через призму власних відчуттів перших місяців війни — від захоплення і бажання бачити Зеленського на 2 терміні (особливо раділи люди від “Слуги народу”, які думали що медовий місяць триватиме вічно) до страху, що тепер в країні буде культ особистості й диктатура (“вони знову зламали країну”).

Коли сам по собі ефект “єднання навколо прапора” послабився, саме “єднання” уособлює не тільки Зеленський (а, наприклад, ще й Залужний), коли люди згадали, що крім війни є ще повсякденність — рейтинги пішли вниз. Сприйняття реальності (і самих політиків) виборцями повернулося до середніх значень. А декого занесло аж в інший екстремум — “зрадницька влада” і вся оця фігня. І я ж кажу не тільки про партійних спікерів і російське ІПСО. Але і цих людей в більшості попустить до середніх значень. А де у сприйнятті рейтингів евристика доступності, ви й самі здогадалися.

Чому рейтинги Зеленського впали крім, власне, послаблення ефекту “єднання навколо прапора” в уособленні президента? Ну бо ніяких зсувів щодо питань, які людей тригерили до війни, не сталося. Тобто запит на справедливість, на подолання бідності тощо немає відповіді.

Друге. Рівень і сприйняття корупції. Це фундаментальна проблема, яка дійсно загрожує сталості української держави.

Але — по-перше — навіть зовнішні спостерігачі (від Фукуями до Ващука) неодноразово казали, що Захід переоцінив рівень української корупції. Але чому сприйняття таке радикальне? Ну бо ще 2010 року в дослідженні Карен Ріддл, про яке вона писала в журналі “Психологія медіа”, було встановлено наступне: використання яскравих медійних (у її випадку — телевізійних) образів для формування соціального сприйняття злочинності веде до того, що чим більше людина споживає контенту про злочинність або продажність поліції, тим вище вона оцінює рівень злочинності й корупції у поліції. Тобто її соціальним дзеркалом стає не реальність, а викривлена картина її медіаспоживання. А Росія добре вклалася в те, щоб Україну вважали корумпованою failed state і зовні, і всередині.

По-друге — інформаційний розгін “кококорупційної теми” дозволяє, через яскравість самих фактів, набрати аудиторію усім долученим до “розкриття приголомшливої корупції”. І це працює.

І тут випливає “по-третє” — механізм евристики доступності працює безвідмовно. Позитивні тенденції (впровадження антикорупційних механізмів, наприклад, величезні обсяги закупівлі зброї в Німеччини (Україна напряму за свої гроші купила зброї більше ніж на 3 млрд євро), розпочала масове виробництво мін для мінометів, сама виробляє ексклюзивні морські дрони тощо) губляться на фоні “кококорупційной адженди”, бо балансу інформації немає. А позитивні, нейтральні, робочі моменти — наприклад, надання “якихось там” чергових ППО — апріорі програють простим і зрозумілим подіям.

Якось окремо я напишу про те, чому надійність українських інституцій в перші тижні війни (жодна критична система, яка забезпечує функціонування держави чи її оборону не посипалася) і те, що з ТОП-чиновників чи силовиків на бік ворога перейшов чи за кордон втік статистично жалюгідний відсоток спростовують і концепцію “супер-корумпованості”, і концепцію failed state. Ну і якось окремо треба пояснити, чому в жодній країні під час війни рівень корупції чи злочинності загалом не падав. А підвищувався. Тому і всі ці байки й анекдоти про армійських інтендантів, власне. Але для цього тексту головне, що сприйняття корупції таке тригерне і політизовано саме через зрозумілість і простоту підтексту.

[RedCat]

продовження

Cпойлер

Чому в перші місяці війни про корупцію ви нічого не чули? Бо вам про неї ніхто не розповідав. Та і ви б не звертали уваги. Бо події війни так поруч до кожного були настільки новим досвідом, що все інше витіснялося. Тоді більшість людей шукали інфу, як вижити та скільки це все триватиме, “єднання навколо прапора” було на піку, і всі хотіли вірити в те, що перемога буде швидко.

Так-так, ті самі “два-три тижні” стали популярними не тому, що їх вимовив Арестович. А Арестович став популярним саме тому, що казав про “два-три тижні”. Тут, до речі, спрацювало зміщення до підтвердження. Бо хотілося закінчення скоріше. Раз ми від корупції плавно перейшли до феномену Арестовича, час сказати про сприйняття ситуації на фронті та реальності.

Тож, третє — фронт. Страх і ейфорія перших місяців дозволили пережити весну. І навіть втрата Маріуполя і Херсона не могла перекрити емоційне піднесення від перемоги на Півночі.

Потім настав час дуже важкого літа 2022. Якось всі забули про те, як важко було на Донбасі тоді. Ми втратили всю Луганську область під величезним вогневим валом росіян. Я пам'ятаю відсутність оптимізму літа 22. Здавалося, вогневий вал росіян ніколи не закінчиться. Потім були Харків і Херсон. Це був другий пік емоційного піднесення і віри у позитивні тенденції, коли “ось-ось” і буде перемога. Це був другий пік.

Потім удари по інфраструктурі, зимовий наступ росіян, який провалився. І це насправді продовжувало підживлювати позитивні настрої і в армії, і в суспільстві. Можна, звісно, звинувачувати в усьому “марафон”, але результати осені 2022 самі по собі формували очікування “ось пройде зима, висохнуть поля і ми як підемо, росіяни повтікають, побачивши Леопарди”. Проблема в тому, що в це вірили навіть наші партнери. Бо всі ми люди, всі ми думаємо приблизно однаково. 

Потім наш контрнаступ, який не виправдав позитивних очікувань. Послаблення загального емоційного запалу. Накопичення новин про корупцію і срачі (про них нижче). Знову наступ росіян. Затягування затвердження допомоги на 2024 рік. Складні вибори. Звісно, ці факти на поверхні й поки їх не перекриють позитивні новини чи перемоги на фронті або в глибокому тилу росіян, хитати буде в точку нижнього екстремуму. А росіяни будуть цьому максимально допомагати.

Бо з нижньої точки завжди є два виходи — поступове піднесення або набір істеричних рішень. І такі рішення можуть ухвалити і громадяни, і політики, і будь-хто. Вгадайте, яке зручне для ворога, і не робіть як йому вигідно.

Ну і четверте. Єдність. МИ БУЛИ ТАКИМИ ЄДИНИМИ НА ПОЧАТКУ ЧОМУ ЗАРАЗ НЕ ТАК. І відразу - пошук винних. Згадуємо пункт про рейтинги. “Єднання навколо прапора” на доволі короткий термін стерло соціальні, економічні, політичні, культурні, ідеологічні, вікові й будь-які інші розбіжності. Але вони не нівелювали їхню об'єктивну наявність.

Крім ІПСО ворога, помилок влади й опозиції, природної дурості людей існують неліковані, невирішені, не проговорені й навіть неусвідомлені суспільні проблеми від соціальної нерівності до реальної корупції, від проблеми феодалізму на місцях до проблеми відсутніх соціальних ліфтів, від не проговорених історичних травм до мовного питання, де ми досі не можемо відійти від взаємної внутрішньо української істеричності.

Суспільство добре й ефективно консолідуватися і досі зберігає адекватну пріоритезацію задач, навіть якщо витрачає час і сили на рефлексію чи істерію тем, які здаються чи навіть є другорядними або незначущими. Про розкол, який зараз ми спостерігаємо в американському суспільстві, наприклад, чи який реально існував в УНР, чи який реально існував у французькій республіці під час першої та під час другої світових війн (у другому випадку він довів Францію до клінічної смерті) у нас мови навіть нема.

Як повернути єдність перших днів війни? Та ніяк. Бо для того треба або рівень загрози, який існував тоді (а цього, на щастя, поки не проглядається). Або для того треба розв'язати ті проблеми, які формують НЕєдність. Щоб у нас рівень соціальної злагодженості був на рівні Скандинавії, треба мати інституції та соціальну атмосферу на рівні Скандинавії. А це не вирішити за рік, це навіть за 20 років не вирішити. Але це взагалі не свідчить, що “все пропало”. З цим можна і треба жити.

[RedCat]

і остання частина

Cпойлер

Частина 3. “Критичне мислення” як хибна панацея.

Все описане вище працює не тільки в Україні та з українцями. На додачу до усіх перерахованих психологічних поведінкових механізмів на реакції людей, на сприйняття подій впливає й інформаційна революція (писав про це тут), і експансія соцмережі. І, власне, накопичення фундаментальних соціальних проблем — в Європі, в Америці, в Азії.

У якості пояснення того, як суспільство й окремі люди сприймають інформацію, події та тенденції, часто наводять “відсутність критичного мислення” чи “падіння рівня освіти”. Іноді навіть додають “а от раніше було краще”. Так от. Це міф.

До когнітивних механізмів евристики можна додати ще приблизно 20-30 розповсюджених когнітивних викривлень, але вони не так добре екстраполюються на суспільне. І немає жодної людини, яка до них не вдається. Максимум, що ми можемо зробити, — це мінімізувати їхній вплив на нас. Єдиний дійсно дієвий механізм мінімізувати вплив викривлень мислення на прийняття рішень — знижувати загальний рівень невизначеності.

Бо чим вища невизначеність, чим з більшою кількістю високоризикованих і непередбачених подій людина має справу — тим вище вплив викривлень, які спотворюють повноцінно раціональну картину світу. Відповідно, відкривається шлях до маніпуляцій, зловживань і неприпустимих спрощень. Наприклад, зростає попит на популізм і прості рішення. Або запит на ворожок та астрологів. У СРСР запит на колективного Кашпіровського був великим не тому, що в СРСР була погана освіта. Точніше, не тільки тому. В першу чергу причина — падіння традиційного суспільного ладу, способу життя, зрозумілої картини світу. Фінансові піраміди не тому найбільш популярні в періоди криз, що люди тупішають і менш “критично мислять”. А тому, що вразливість до простих рішень зростає. І цей список можна продовжувати.

Якщо коротко, чим гостріша криза — тим більше людей схильні прямувати назад, аж до магічного мислення.

Тому так, система освіти, звісно, має адаптуватися до нової інформаційної доби. І самі по собі принципи роботи з інформацією чи когнітивні викривлення треба вивчати в школі. Людям треба допомогти адаптуватися до нової епохи. Бо вона дійсно революційна.

Але не треба думати, що це єдиний механізм, який має допомогти. Зрештою, фундаментальні причини поведінкової вразливості великих сукупностей людей не в тому, що вони тупі, хворі чи в них “промито мозок”. Це може бути справедливим для невеликих замкнених спільнот. Але не для усього суспільства.

Тому ні, нічого катастрофічного чи непоправного в усьому, що відбувається, — нема. І ми ніякі не унікальні. Не унікально тупі, і не унікально розумні. Ми проходимо рівно усе те, що проходили усі інші успішні й неуспішні суспільства, держави, культури. І нічого з тим не поробиш. Але в голові кожного з нас право і можливість обирати реакцію, яка спонукає нас до конструктивних дій. Або до істерики чи відчаю. Ось це все ще в нашій волі, особливо якщо вистачає сил рефлексувати самого себе. Чого я всім і раджу.

Дякую за увагу.

[Galuska]

Багато буков від Юрія Богданова

Дуже розумні речи він пише (я його час від часу читаю).

На жаль, він їх тільки до опонентів прикладає. Николи - до себе та своїх симпатиків. А  якщо попри усі когнітивні корекції ніяк не прикладається, то він їх туди пришпилює: "і владі, і опозиції" пише завжди Богданов, розриваючи дупу на двох стільцях.

Тому в нього читати корисно тільки теоретичну частину, і ніколи - його "прикладі з життя." 

[Shana]

 

Irritable Orc

Дорогая СБУ.
Большое спасибо за подарок на Миколая.
Надеюсь вы понимаете, что на новый год у нас будут очень, очень завышенные ожидания.

[Eney ♔]

Нікому не кажіть, шо ви замовили святому Миколаю на новий рік. А то не сдохне. (с)

[Eney ♔]

Єгор Фірсов пару годин тому написав у Facebook такий допис, яким хочемо поділитись і з читачами в Telegram, бо допис вартий уваги:

"Це довгий текст, але просив би усіх його прочитати. Озвучу свою скромну думку, стосовно наболілого.

Ми продовжуємо поступаємось ворогу майже у всьому: в живій силі, боєприпасах, дронах. Майже два роки війни в цьому плані до кардинального перелому не призвели. Росіяни вчаться на своїх помилках  і крадуть наші технологічні рішення. Ми креативніше, але вони мають змогу масштабувати наші ідеї і брати чисельністю.

Ми вигравали на мотивації, але після нереалізованих планів про каву у Криму, падає й вона. Це зрозуміло: люди не залізні, вони втомлюються і їм потрібна перспектива. Коли перспективою спочатку малюється Крим, а потім  «втримати Авдіївку» - це демотивує.

Але невдача – це не привід скласти руки й впасти духом. Навпаки, треба тверезо проаналізувати ситуацію і робити висновки.  Ми надто покладались на партнерів, не реалізуючи свої можливості. Це помилка. Але її виправлення – наш ресурс, який ми можемо використати.

Звичайно, вже завтра Україна не побудує сама літаки, не сконструює аналоги хаймарсів. У нас немає і не буде мільйона штурмовиків.

Але виробити  дронів у багато разів більше за ворога, і краще за нього застосувати - це реально!

Одна, з головних задач нашого суспільства має бути - як на місяць забезпечити собі 100 тис дронів. Я кажу суспільства, а не держави, тому ще держава має організаційно забезпечити цей процес, а реалізувати його - саме суспільство.

Вірити в ЗСУ вже мало, треба дієво допомогати їм.  Чим більше дронів – тим більше врятованих життів наших військових, тим менше нових мобілізованих.
А головне - перевага у дронах дасть нам змогу зробити так, щоб в опорні пункти ворога щодня прилітав термобар за термобаром. Щоб орки відмовлялись виходити на позиції, і вимушені були проводити ротації кожен день. Щоб у них просто не було кому тримати лінію фронту.

Треба використати нашу (можливу!) перевагу у застосуванні високоточної зброї. Але спочатку треба створити перевагу у засобах. Щоб банально було, чим літати. А командири,  щоб не витрачали свій дорогоцінний час на проблему - де взяти дрони.

Наш підрозділ сам купує комплектуючі. Самі перепаюємо БПЛА. Але ж це не тільки наша проблема! Вона стосується усіх. Програють війну не військові, - програють країни.

Проблема, в організації. Ми досі барахтаємось у волонтерській допомозі. І ділимо 100 дронів на три бригади. А  ворог в цей час ставить на потік все, що може нас вбивати.

Інженерна та аналітична кімната десь у Генштабі має бути основою. Усі успішні кейси застосування новітніх технологій мають щоденно моніторитись по всій лінії фронту, братись за основу та масштабуватись.
Уся країна має працювати на пріоритетні задачі. Якщо треба, то і у технікумах, і в університетах, треба відкривати кімнати збірки дронів. Це, до речі, також практична освіта, краща за теоретичні підручники.

Уряд має починати та закінчувати свої засідання саме з цих питань - переломних точок війни.

Але для початку - цей курс треба затвердити у голові. Війна має знову стати справою всього суспільства, як це було в лютому-березні 2022 року, а не тільки ЗСУ.

Майже кожен день ми збираємось з хлопцями з підрозділу і обговорюємо поточні проблеми.

Моя задача, як головного сержанта, зробити так, щоб ми думали у правильному напрямку та синхронізували наші думки.
Як облетіти ворожий реб? Як покращити розвідку? Яку тактику польоту застосувати?
Правильний напрямок думок та відверте формулювання проблеми - це основа успіху.
Але робити це потрібно не тільки на рівні підрозділу, а й на рівні країни.

Не знаю, чи прочитає цей текст хтось з тих, хто має приймати рішення. Бо останніми місяцями мені здається, що ми пишемо один одному у великій бульбашці.
Але раптом це на когось в плине і хтось почує.

Як кажуть: «роби що можеш…»."

[Volf Ram]

Не Алексей

У нашої перемоги є декілька критеріїв. Для неї потрібна віра у те, що керівництво веде країну саме до перемоги. Для неї потрібна віра в те, що наші союзники нам допомагатимуть. Для неї потрібна віра у військо. Ну і звичайно, якщо ви релігійна особа, то для перемоги потрібна міцна віра, яка дарує божу допомогу.

Замість цього ми маємо рекордний рівень недовіри в керівництві держави між військовим і політичним крилом. З цього природним чином витікає недовіра суспільства як мінімум до однієї з цих гілок.

Замість цього ми маємо небачену в історії політичну кризу у союзників, що ставить питання спроможності представницьких демократій взагалі, і конкретно військової допомоги нам в моменті.

Замість цього ми маємо рекордну неготовність суспільства йти до війська. Віра в ЗСУ носить теоретичний характер, всі нібито за комунізм, головне, щоб не у нашому селі.

Амінь, блять, шо тут ще сказати. Слава Ісусу Христу єбать.

[Eney ♔]

@Любов Бурак
Самовбивці. Ми - якась, чи то прибита із-за рогу мішком історії, чи забита генами перекотиполя, нація самовбивць. Бо наша історія, то присяй-бо, торба з горба, в якій хліб, паляниця, ведмідь і лисиця. А в крові у нас ДНК всіх орд, кочових племен і окупантів, які забредали на наші землі.
Окупанти приходили і відходили, а ми залишались.
Щоб оплакати загиблих, дожити віку з тими, хто залишився і народити дітей. Аби передати їм у спадок рідну землю, смерекову хату, наші казки, легенди, думи.
А з ними наші страхи, бентеги і велику надію на неї - Вільну, Незалежну, Самостійну і Соборну Україну. Яку, ясна річ, мають здобути наші діти.
Бо, нам, курва, не вдалося. Чи то клепки забракло, чи духу, чи просто руки зі сраки виросли. Але, трясця, не вдалося.
Тому передаємо естафету дітям, вмиваємо руці, посипаємо голову попелом і лаємо останніми словами наших провідників.
Так, щоб окупанти чули, які вони нам бридкі та осоружні. Щоб не подумали чогось такого про нас.
А дітям передаємо мрію про Україну тихцем, пошепки, затуливши вікна веретами, до дверей пса прив`язавши і, заткавши піддувало в грубці тампаксом, а комина накривши дюрексом. Передаємо, як заборонений плід. І навчаємо діток маскуватись до пори, до часу.
Поки на Майдан гарячі голови не вийдуть та повстання не піднімуть. А там уже по ситуації: якщо танцюють гопака - то підтанцьовуйте, а, не дай Бог, стріляють - то додомцю, дітки, додомцю. До хати скраю. Вона і прихистить, і заховає, і аргументом у судах послужить - залізне алібі.
І так по колу. Де-юре: знецінення Духу, знецінення подвигу, знецінення ідеї. А де-факто: програмування на поразку.
І так у всьому. Варто одному українцеві розпочати якийсь проект, як набігає десяток критиків, знавців і порадників. Не те, не так, не настільки. А треба отак, або, може, й отак, але, щоб трохи ще так, щоб не так...
Ламаються списи, набиваються ґулі, тріщать ребра, проект завалюють, його автора зацьковують, хтось моторніший краде і продає ідею. Ну, як же без цього? Це буде збій програми українського небуття.
В підсумку вороги потирають руки, а українці разом усі сидять у шинку, чухають ріпи, тицяють дулі одне одному, цмулять розбавлений самогон, а сліпий кобзар співає їм довгої сумної пісні про нещасливу доленьку і чужину обітовану.
Це скрізь і повсюдно. Знецінення.
Та що ти робиш? Та що ти пишеш? Та що оце таке, га? Та нащо воно тобі? Та кому воно треба? Ти подивися на неї-нього-них! Та хто то такий? З якого болота вилізли? Молоко на губах не обсохло! Ич які мудрі! Що: самі розумні, чи що? Пани - задрипані штани!
А, ні! Якщо начальство, навіть таке, що кізяки й реп`яхи із леопардових рейтузів ще не повиколуповало, то: прошу пана, вибачте, перепрошую, дай Бог вам здоров`я, а ви мені по морді.
Знецінення. Свідоме, добровільне, примітивне і заздрісне. Вбивче. Але ж, народна, трясця, мудрість: бий своїх, щоб чужі боялись! Народ скаже, як зав`яже, еге ж? Мотузку на шиї? Яка різниця?
Всі ресурси забиті московською інформаційною та псевдоісторичною ригачкою. Вони там у тих маячкуватих фільмах і скіфи, і сармати, і роксолани. І Русь - це, канєшно, теж вони. Кієв - мать гарадов же ж, до ворожки не ходи. Ну і що, що Київ - чоловічого роду? Гендер такий, шокомунеясно?
І наші українчики такі: ой, це ж нема нічого українського! Мусимо дивитися те, що є. Ніхто про нас не дбає!
Проте, варто було з`явитися українському контенту, як почалось: не те, не так, недобре, не історично, не витримано.
Російською книжковою продукцією завалені полиці крамниць і розкладки на ятках. І знову українчики: ах! Ми змушені читати російське! Нам не видають книжок рідною мовою! Ми вже перечитали авторів 1,2, 3...150. Ми хочемо нового і якісного!
Нате вам нове і якісне. І це в часі війни, коли зросли ціни на папір і друк, коли кожна друга книжка писалась, ледве, що не кров`ю, а кожна друга гривня з продажу ішла на волонтерку.
Знецінення. О-о-ой! Не так, не про те, дорого. Он російські книжки по 20 грн! Так, вони то по 20, бо за ними, курва, фінансування уряду, нафтодолари і благословєніє Гундяя. Тому, що це не книжки - це інтелектуальна зброя, чорт би вас побрав.
І фільми - зброя. І новини. І те, що прийнято називати музикою, теж. І рінгтони московські у ваших телефонах - зброя, яка влучає прямо в голови. І репчик, який ваші діти слухають. І Тік Ток. Інстаграм з модними курками теж.
І церква, підпорядкована Гундяю - зброя масового враження. А недовіра до ПЦУ і УГКЦ - знецінення віри.
Джерелом влади в Україні є народ. Так говорить Конституція. Щось не так у нас із тим джерелом. Тобто: все не так. Воно бере початок десь під наріжним каменем тієї "хати скраю" і протікає через помийницю.
А ми знецінюємо самі себе і живемо на задвірках цивілізації з глибинним сумом і неосяжною тугою за світлим і героїчним минулим. Яке бачиться нам справедливим, високим, народницьким і таким прекрасним, що шмарклі розчулення течуть вилогами вишиванок, а душа соловейком тьохкає.
Нам повилазило. Ми не бачимо нашого героїчного теперішнього.
Хоча... Ні! Бачимо, курва. Бачимо так, що аж вилазить від побаченої ціни.
От, власне, ціна теперішньої епохи героїв нас не влаштовує. Страшна ціна. Проте, нас лякає не стільки вона, а те, що платіжки починають приходити все ближче. Ось уже і в кума, свата, брата. Ось і повісточка рідній маминій черешеньці.
Героїв у нас люблять на відстані. А от, коли воно складається так, що в рідній хаті... Це біда. Так не має бути, не для того квіточок ростили. Нічого не пошкодуємо, щоб відкупити, відмазати, убезпечити кровиночку.
А кров інших... Ну, то таке, так має бути, хто їм винен...
І ось що мені дивно: ми ж так схильні враховувати думку ближніх, що люди скажуть, а в ситуації, коли воюють діти ближніх, ми тим ближнім і ста гривень на дрона не дамо, і нахамтмо, коли боєць у відпустку приїде на автівці з павуками на вітровому склі й дірками від куль у дверях. Ну, бо ж : "а хулі він це страшидло запаркував у дворі на місці мого бездоганно мирного кашкайчика?" Це моєму синові такий прийом влаштували були...
І от при цьому...
Ми старанно позираємо за сусідські паркани і поребрики, дослухаємося до гавкоту тамтешніх собак: як там, чи не образили ми, раптом, наших сусідоньків. Ми ж що? Ми ж - нічого! Ми всім - брати і сестри. Ми знаємо своє місце.
Тобто, не дуже знаємо. Через що і метушимося в реверансиках. Складно, бо ми - нащадки усіх  бастардів орд і завойовників, які впродовж історії народжувались у нашій "хаті скраю".
Ні, ми - нічого такого! Самознеціюємось. Самовбиваємося. Б`ємо своїх, щоб чужі боялись, росу на сонці очікуємо.
Обри. Новітні обри, як вони є.

[Eney ♔]

Декларації топ-чиновників відкрили. Що ми побачили – Артем Ситник

[RedCat]

Юрій Бірюков
23 хв  ·
"Співробітники компанії Київстар шукають вихід в Інтернет, щоб написати повідомлення про технічний збій"
Полотно, олія
12 грудня 2023 року

[Солоха]

Юрій Бірюков
23 хв  ·
"Співробітники компанії Київстар шукають вихід в Інтернет, щоб написати повідомлення про технічний збій"
Полотно, олія
12 грудня 2023 року

Вкрала

[Shana]

Вчора ввечері в тг областних новин бачила опитування: у кого КС працює, чи ні. 
А ще два дні назад прийшла смс з запрошенням на зустріч сьогодні з командою КС у сусідньому селі:
"Ви зможете дізнатися більше про наші послуги та Суперсили, зробити заміну SIM-карти та підключити нові тарифи". 

До речі, покриття тут погане, особливо 4G, дзвінки часто не проходять.
Але у інших операторів, наприклад Лайф, без антени на даху покриття взагалі майже нема.

[Солоха]

Отаке от

[Shana]

Нібито хакерська атака. 

[Mike123]

Нібито хакерська атака. 

Це поки що журнашлюшки розносять. Офіційних повідомлень ще не було.

[RedCat]

[invariant]

Це поки що журнашлюшки розносять. Офіційних повідомлень ще не було.

Зранку розносили, що пов'язано з появою Помпео на новому робочому місці.

[Mike123]

Зранку розносили, що пов'язано з появою Помпео на новому робочому місці.

Помпео влаштував останній день Помпеї . А що там запоребрик? Був готовий чи ні? Це вони свої граблі доклали чи дійсно якась несподіванка?
Upd. Таки кіївстар кляне рашку.

Так, наші вороги — підступні. Але ми готові зустрітися з будь-якими труднощами, подолати їх та продовжувати працювати для українців.

— Kyivstar (@TwiyKyivstar) December 12, 2023

Сьогодні вранці ми стали мішенню потужної хакерської атаки. Вона спричинила технічний збій, у результаті якого тимчасово недоступні послуги:

🔸 мобільного зв’язку;
🔸 доступу в інтернет. pic.twitter.com/5Qa8p0Rdig

— Kyivstar (@TwiyKyivstar) December 12, 2023

[Shana]

Гороховський, співвласник Монобанку:

Масована DDoS атака на моно. Об'єкт атаки: точки входу на Amazon (Банки, сайт).
Все під контролем.
t.me/OGoMono/1456