Буков багато - але хай тут полежить, щоб не загубилось
Юрій Богданов
Українське суспільство й політика: про критичне мислення, реальність вигадану і справжню.
Дата публікації:4 дн. тому
•
Час на прочитання:17 хв читати
Час поговорити про “розкол”, корупцію й тон політичної дискусії в Україні з точки зору поведінкової психології та роботи з масами. Хоча я не дуже хочу писати про внутрішню політику, але контекст змушує.
Тут я зроблю ДИСКЛЕЙМЕР. Цей текст — складний. Він не дає простих відповідей і, скоріше за все, змусить вас багато гуглити після прочитання. Але я все ж раджу його прочитати уважно.
Частина 1. Поведінкові механізми сприйняття.
Для початку давайте про базу. До 50-х років 20 століття при вивченні поведінки людей існував постулат про раціональність людей як суб'єкта. Навіть психологічні концепції до того періоду пояснювали відхилення чи девіації людської поведінки або детермінуючими факторами, або фізіологічними девіаціями, або ірраціональністю й емоціями. Ну тобто зовнішніми щодо раціональності чинниками.
А потім прийшли Амос Тверський і Даніель Канеман, які досліджували механізм прийняття рішень в умовах невизначеності. Результатом їхніх досліджень стало доведення науково (а не інтуїтивно), що в умовах невизначеності люди приймають рішення шляхом спрощення реальності та ланцюжка рішення, а не проводячи алгоритмічну обробку даних.
Було виявлено багато механізмів такого спрощення, але сьогодні ми зосередимося на регресії до середнього й евристики доступності, вони непогано пораються з поясненням того, що відбувається у реальності та сприйнятті реальності.
Регресія до середнього — це поведінковий феномен, який найкраще описати так: “після піку і після дна все в голові людей повертається до стану середніх значень”. Статистично ця формула виглядає так: будь-яке вимірювання певного параметра до і після екстремумів (максимуму чи мінімуму) буде неминуче прямувати до середнього значення. Регресія до середнього — це практично як розподіл Гаусса, тільки в поведінковій психології та соціології. Тільки не Гаусса і не розподіл, бо зі спостережною реальністю може взагалі не корегувати.
Cпойлер
Регресію до середнього у сприйнятті я проілюструю прикладом “прокляття” акторів, які отримали Оскар. Була така байка, що багато акторів, що отримали Оскар, часто потім довго не отримували ніяких ролей. І у свідомості деяких людей радо прижилася “жовта” байка про “прокляття”. Але ж насправді пояснення дуже просте. Оскар — це вершина кар'єри й майстерності. Ну, раніше була. І після піку дуже часто йде спад, який, звісно, відображається і в якості ролей, і в якості фільмів. Приблизно так само працює з “прокляттями” у спорті. Коротше, дуже підступний механізм сприйняття.
Але при цьому регресія до середнього це брат-інтелектуал евристики доступності. Ну або евристика доступності — це брат-дебіл регресії до середнього.
Так ось, евристика доступності — це механізм пошуку “простої дороги” до рішення чи “правильної відповіді” шляхом пошуку конкретних і простих, легко згадуваних фактів і прикладів, що підтверджують базову точку зору. Цей механізм веде до того, що людина сприймає легко згадувані факти як більш важливі й суттєві, ніж ті, які пригадати складніше. Відповідно, люди схильні формувати свою точку зору на основі новішої інформації, створюючи у своїй голові думки, які детермінуються останніми новинами.
Обидва феномени визначають, як люди реагують на світ, коли потрібно формувати нестандартні переконання. Нестандартні переконання — це такі судження людини, які формуються в період невизначеності або коли настання тих чи інших подій ймовірнісне, а не гарантоване. При цьому дослідження підтвердили, що статистичні дані людина схильна сприймати лінійно, в той час, як інформаційні повідомлення з емоційним забарвленням — ні. Останні прямо впливають на ймовірність настання події, до якої відносяться.
Третя когнітивна пастка, яка ллє води на млин перших двох — це зміщення до підтвердження, яке “змушує” мозок шукати факти, які підтверджують вкорінену чи привабливу думку (вона не обов'язково позитивна). І ігнорувати, звісно, факти, які думку заперечують. Тобто якщо ви хочете (свідомо чи ні) знайти підтвердження віри в те, що Україна приречена - ви знайдете підтвердження. Якщо ви хочете знайти підтвердження, що все йде окей - і тут вас теж чекає успіх.
Ці три феномени мислення — ворог статистики й будь-якої кількісної та якісної аналітики, бо вони засмічують дані, викривляють спостережну реальність і ведуть до некоректних прогнозів. Рятує тільки робота з якісною і кількісною соціологією. Бо вона добре все пояснює на великих масштабах.
Саме через ці пастки якщо ти хочеш бути “надійним аналітиком” чи прогнозистом, то найбільш “безпечно” робити прогнози на збереження “поточних тенденцій”, які існують у головах слухача чи читача. А якщо хочеш збільшувати аудиторію - то тенденції доводити до екстремуму. Або “все пропало”, або “перемога за два - три тижні”.
Я думаю, не треба пояснювати, що знання, як працюють усі три механізми — ідеальна зброя в руках вправного пропагандиста чи спеціаліста з ІПСО. Ну або політтехнолога. Це все можна використати як на користь суспільства, так і на зло.
Частина 2. Як це все працює на прикладі українського суспільства, політики й держави.
Так от. Тепер до нашого буденного життя. Поясню на парі прикладів сам механізм.
Перше. Почнемо з актуального. Рейтингів. Коли почалася повномасштабна війна, рейтинг Зеленського злетів до 90%+. Це той саме пік. Для будь-якого аналітика, знайомого з соціології, було зрозуміло що це — “єднання навколо прапора”. Але на піку рейтингу спостерігачі часто сприймали це через призму власних відчуттів перших місяців війни — від захоплення і бажання бачити Зеленського на 2 терміні (особливо раділи люди від “Слуги народу”, які думали що медовий місяць триватиме вічно) до страху, що тепер в країні буде культ особистості й диктатура (“вони знову зламали країну”).
Коли сам по собі ефект “єднання навколо прапора” послабився, саме “єднання” уособлює не тільки Зеленський (а, наприклад, ще й Залужний), коли люди згадали, що крім війни є ще повсякденність — рейтинги пішли вниз. Сприйняття реальності (і самих політиків) виборцями повернулося до середніх значень. А декого занесло аж в інший екстремум — “зрадницька влада” і вся оця фігня. І я ж кажу не тільки про партійних спікерів і російське ІПСО. Але і цих людей в більшості попустить до середніх значень. А де у сприйнятті рейтингів евристика доступності, ви й самі здогадалися.
Чому рейтинги Зеленського впали крім, власне, послаблення ефекту “єднання навколо прапора” в уособленні президента? Ну бо ніяких зсувів щодо питань, які людей тригерили до війни, не сталося. Тобто запит на справедливість, на подолання бідності тощо немає відповіді.
Друге. Рівень і сприйняття корупції. Це фундаментальна проблема, яка дійсно загрожує сталості української держави.
Але — по-перше — навіть зовнішні спостерігачі (від Фукуями до Ващука) неодноразово казали, що Захід переоцінив рівень української корупції. Але чому сприйняття таке радикальне? Ну бо ще 2010 року в дослідженні Карен Ріддл, про яке вона писала в журналі “Психологія медіа”, було встановлено наступне: використання яскравих медійних (у її випадку — телевізійних) образів для формування соціального сприйняття злочинності веде до того, що чим більше людина споживає контенту про злочинність або продажність поліції, тим вище вона оцінює рівень злочинності й корупції у поліції. Тобто її соціальним дзеркалом стає не реальність, а викривлена картина її медіаспоживання. А Росія добре вклалася в те, щоб Україну вважали корумпованою failed state і зовні, і всередині.
По-друге — інформаційний розгін “кококорупційної теми” дозволяє, через яскравість самих фактів, набрати аудиторію усім долученим до “розкриття приголомшливої корупції”. І це працює.
І тут випливає “по-третє” — механізм евристики доступності працює безвідмовно. Позитивні тенденції (впровадження антикорупційних механізмів, наприклад, величезні обсяги закупівлі зброї в Німеччини (Україна напряму за свої гроші купила зброї більше ніж на 3 млрд євро), розпочала масове виробництво мін для мінометів, сама виробляє ексклюзивні морські дрони тощо) губляться на фоні “кококорупційной адженди”, бо балансу інформації немає. А позитивні, нейтральні, робочі моменти — наприклад, надання “якихось там” чергових ППО — апріорі програють простим і зрозумілим подіям.
Якось окремо я напишу про те, чому надійність українських інституцій в перші тижні війни (жодна критична система, яка забезпечує функціонування держави чи її оборону не посипалася) і те, що з ТОП-чиновників чи силовиків на бік ворога перейшов чи за кордон втік статистично жалюгідний відсоток спростовують і концепцію “супер-корумпованості”, і концепцію failed state. Ну і якось окремо треба пояснити, чому в жодній країні під час війни рівень корупції чи злочинності загалом не падав. А підвищувався. Тому і всі ці байки й анекдоти про армійських інтендантів, власне. Але для цього тексту головне, що сприйняття корупції таке тригерне і політизовано саме через зрозумілість і простоту підтексту.