Anton Senenko
1h ·
Нагорі щось гучно тріснуло і почувся гуркіт розбитого скла.
Не те щоб цей звук дуже вразив після вибуху, що струсонув фундамент будівлі кілька хвилин тому, посадивши нас на дупи.
Одначе гвалт, що далі зчинився, напружив ще сильніше.
“Евакуація!!..” - пролунало на всі коридори. “Евакуація!!! Виходьте!!! Бігом!!!”.
“Може знову пожежа?”, - подумалося, - “Вже ж наче актову залу гасили… Якщо будівля запалає - ми тут будемо поховані заживо”.
Згоріти живцем чи вийти на вулицю, де йде бій… Вибір був очевидним.
Я почав носитися від кімнати до кімнати, в яких були десятки людей, волаючи “Евакуація!”, а потім миттю злетів сходами з підвального приміщення в холл і просто таки наштовхнувся на чоловіка з автоматом Калашникова.
Він стояв до мене боком і гучно лаявся з якимись людьми, що ховалися разом із нами і теж вилізли подивитися, що коїться.
Було темно, проте світло від вуличних пожеж, що мерехтіло на стінах і стелі, більш-менш давало зрозуміти, що людина зі зброєю була у якійсь формі. І вона, ця озброєна людина, вимагала від присутніх покинути їхній сховок.
І присутні цього робити точно не хотіли.
- Евакуація!!! Бігом!!!- волав він їм в обличчя.
- Не вірте йому! Це росіяни! Вони хочуть нас вивести з укриття і зробити живий щит, щоб йти на Київ! - луною відповідав йому хор з кількох чоловічих голосів з натовпу.
- Бігом я сказав!!! Ми приїхали вас евакуювати!!!
“Так от воно як буває”, - майнуло в голові, - “таки росіяни, заполонивши, мов сарана, всі вулиці Ірпеня, чомусь зайшли саме в нашу будівлю. Чомусь саме в нашу. От і все”.
Хоча брешу…
Це мені потім здавалося, що я міркував структуровано.
Насправді, я був в суцільній паніці.
Пазл склався.
Росіяни, що у нас на очах короткими перебіжками займають провулок за провулком.
Ми, що поховалися під підвіковання і повідповзали під стіни вглиб холлу, а далі в підвал.
Ця людина по формі зі зброєю, що вломилася в приміщення і закликала людей вийти на вулицю, де постійно лунали звуки стрілецької зброї і щось вибухало.
Я закляк, не відриваючись дивився на автомат і відверто не знав, що робити.
Бігти назад? Там пастка. Запасний вихід, імовірно, вже теж заблоковано.
Пробігти повз нього на вулицю? Щоби що?
В цю секунду - саме в цю і ні секундою пізніше - переді мною виник хтось у чорному, схопив мене за комір, почав трусити і волати в обличчя:
- …тон! Антон!!! Це я, Костя! Костя!
Я перефокусував очі на лице людини в чорному і дійсно розпізнав у ньому Костянтин Бакуемський, що смикав мене за куртку.
- Збирайся! Це евакуація! Ми тікаємо звідси.
…
- Я повторюю. Ми - МОРСЬКА ПІХОТА УКРАЇНИ. Ми приїхали вас евакуювати! - одночасно донеслося до мене від людини зі зброєю.
Пазл стрімко перебудувався. Це наші. Це були наші, що повернулися за нами.
Час сповільнився.
Я вибіг на вулицю, зупинився на мить, вражений картиною палаючого приватного сектору і квартир у багатоповерхівках навпроти нашого укриття.
На дворі, біля будівлі, зайнявши периметр, розташувались ще два бійця - один з автоматом, інший з величезним кулеметом - в такій само формі, що й солдат в середині.
Вони тримали свої сектори, дивлячись в різні боки вулиці.
Бійці були як натягнуті струни.
Струни, що готові випустити зграї розлюченого свинцю в будь-що, що з’явиться з-за рогу.
- Бігом! До машини! В колону! Ми - перші! Бус - другий! Ти - третій! Беремо тільки жінок і дітей! - крик одного з морпіхів змусив мене зістрибнути з ганку і побігти до авто.
Оксана Бондарь вже була біля свого Спрінтера і вперто крутила стартер, намагаючись завести двигун.
Бусу точно пощастило менше, ніж нашому з Андрієм Ніссану - він був посічений уламками мін навиліт, без вікон і весь якийсь перекошений.
Я ж клацнув сигналізацію.
Ніссан, на диво, слухняно блимнув задніми ліхтарями і відчинився. На передніх сидіннях і торпеді було повно скляної крихти, лобове скло - абсолютно матове від мільйона тріщин, що його вкрили після розриву міни, зі стелі звисали якісь дроти, шматки пластику і чимось дивно смерділо в салоні.
Ключ в замку. Затамований подих. Увімкнення запалення. Двигун заревів крізь відірваний глушник.
Я зі свистом шин, перескочивши вирву від вибуху, розвернув машину і став за бусом Оксанки, яка, в свою чергу, стала бампер до бампера мінівена військових.
З укриття вибіг морпіх:
- Все, поїхали! Ніхто не хоче більше їхати! Вони бояться! Їдемо отак самі!
Мене ніби вдарило струмом:
- Чекайте! Там мій Андрій! Ми не можемо їхати без нього! Він готовий евакуюватися!
- Немає часу чекати! Ми їдемо!!! Більше ніхто не хоче!
Я вискочив з машини, підбіг до військового і просто закричав:
- Ми не поїдемо без Андрія! Я вам точно кажу, що він хоче їхати! Я зараз його знайду!
Морпіх якось уважно подивився на мене і відрізав:
- В тебе хвилина. Вона пішла.
Це була одна з найстрашніших митей в моєму житті.
Точно вам кажу.
Не так страшно лежати під мінами чи заходити у темні підвали, наскільки страшно бігати десятком приміщень по двом поверхам, волати “Андрію! Андрію! Їдемо! Андрій!”, смикати в темряві за плечі людей, схожих зі спини на нього, взиратися ніби одночасно в сотні облич… І як же страшно було його тоді не знайти, загубити Андрія там, у темряві і приймати рішення, що робити, коли хвилина, відведена морпіхом, мине…
Але ж ось його спина. Він нависає над кимось і щось тихо і спокійно, як він вміє, пояснює.
Він вмовляє водія автобуса набрати людей і виїжджати з нами колоною.
Водій дивиться на нього скляними очима, мов неживий. І лише дрібно-дрібно хитає головою, намагаючись відповзти кудись в бік і назад.
- Андрію! Поїхали! Вони не будуть чекати. Зараз! - закричав на нього я, смикаючи за плечі. - Зараз же!
Морпіхи низько летіли у мінівені з відчиненими дверима і їхня машина виглядала, наче той їжак, у якого замість голок - стволи автоматів і кулеметів.
Ми мчали зі швидкістю під 100 кілометрів на годину, підстрибуючи на клятих ірпінських лежачих поліцейських.
Задні двері Оксанкиного буса постійно відчиняло і зачиняло на кожному повороті.
Вулиці палали, було багато диму і якогось сміття на дорозі.
Мені здається, що весь шлях до романківського мосту (його назву ми дізналися наступного ранку) я лиш тис на педаль газу і читав мантру машині:
- Давай, давай, давай, давай…
Вони вивезли нас на міст, дозволили зробити з собою фото на згадку і поїхали назад, у пекло.
Потім нас підібрало СБУ, потім Нацполіція розвезла по домівках.
Але в самісінький вир подій за нами приїхала Морська піхота України.
І якщо у Вас виникне питання, яке море було в Ірпені, що там з’явилися морпіхи, то я відповім: в Ірпені 5 березня 2022 року було море вогню.
Шановні морпіхи.
Саме завдяки Вам вже 6 березня ми з Андрієм повернулися назад і багато днів поспіль вивозили людей з Ірпеня так само, як це робили Ви.
Бо, Ви показали, що так можна було.
А сьогодні, у Ваш день, я проводив екскурсію у своїй лабораторії для студентів КНУ ім. Т. Шевченка, які розуміють, що таке графен, електронний мікроскоп і тунельний ефект.
Теж завдяки Вам.
Повертайтесь живими.
А те, що Ви вірні завжди - я бачив на власні очі.
Дякую.
