Cпойлер
Додайте до цього низку можливих реакцій українського суспільства та політичного керівництва на активні прояви тих або інших варіантів вибору цих ключових гравців, і ви побачите, що два тижні тому ми мали досить багато різних варіантів. Врешті всі сценарії можна було розкласти уздовж широкого спектру ескалації чи деескалації: від ядерного шантажу чи навіть реального застосування тактичної ядерної зброї, а також розширення географії війни — до початку мирних переговорів (підкреслюємо: на даний момент мирних переговорів немає, тому що путін на них ще не готовий, а те, що є, — це не переговори, а інформаційне прикриття). Тривалу позиційну війну ми вважали малоймовірною: у російських військ немає ні широких фронтів, ні матеріально-технічного забезпечення, ні резервів, а також дуже довге логістичне плече.
За два тижні ситуація визначилася.
Російські еліти виявилися неготовими до швидкої зміни позиції, вони розгублені й розпорошені — як путінські, так і антипутінські сили.
Західні еліти врешті консолідувалися навколо стратегії дотискання, хоча й залишили собі шлях швидкого відходу (у вигляді наративу «путін винний, росіяни не винні», який є темою окремого розгляду). Це не означає, що вони готові вступити у війну чи закрити небо над Україною (що технічно означає також вступ у війну). Так чи інакше, Захід буде воювати українськими руками. Але Захід чітко обрав між сербським та іранським сценаріями для РФ, і це означає, що РФ буде відрізана від світових ринків капіталу та технологій, позбавлена доходів від експорту, а всі її активи, до яких Захід зможе дотягнутися, будуть конфісковані.
Китайські еліти обрали стратегію активного нейтралітету — не допомагати РФ, але водночас стримувати Захід, щоб РФ не розвалилася остаточно.
Тепер всі ключові гравці зайняли свої позиції. Визначеності побільшало. Фактично кожна з десятків країн різних континентів, позиція якої має значення, більш-менш визначилася, і це може змінитися лише внаслідок якихось суттєвих подальших подій.
А оскільки відбулося переключення зі швидкого часу на повільний, то подій стало набагато менше, і вони досить одноманітні. Стало значно менше України у стрічках новин міжнародних інформаційних агенцій: якщо раніше наші події там займали чільне місце, то тепер — лише зведення раз на добу. Швидкий час завершився, і найближчими тижнями нічого особливого відбуватися не буде (психологічно це досить важкий момент для українців, що прожили місяць у режимі швидкого часу). Не буде ні вражаючих новин з фронтів, ні важливих змін у позиціях ключових держав світу, ні шокуючих повідомлень із переговорів тощо (хоча якісь «джокери» завжди можуть з'явитися). Як же тоді виглядає сценарний простір в такій повільній ситуації? Він залежить передусім від внутрішніх факторів в Україні та РФ.
Отже, всі розвилки нинішньої війни знову лежать у площині вибору РФ та України.
Для РФ нині існують три варіанти.
1. Або, усвідомивши ситуацію, еліти збунтуються й реалізують звичний для імперії сценарій палацового перевороту. Генерали, які бояться покарання або прагнуть зберегти залишки честі (якщо вони є); олігархи, які втрачають минуле й майбутнє; чиновники, дружини та діти яких відрізані від звичних благ і спричиняють тиск всередині родин (згадайте наратив про предмети жіночої гігієни); регіональні еліти, які вбачають шанс скористатися можливостями очолити незалежні країни та замкнути на себе фінансові ресурси; строкатий бунт низів, який сам по собі не має значення, але створює тло для бунту еліт, — все це пекельне вариво вже заварилося. Але нагріватися буде дуже повільно: на відміну від українців, росіяни не жили останній місяць у швидкому часі, це для нас минув рік, а для них нічого особливого.
2. Або путін вже зараз піде на ескалацію шляхом ядерного шантажу чи навіть локального застосування тактичної ядерної зброї або іншої зброї масового ураження (що далі, то більше ймовірність розколу еліт, який зробить це застосування неможливим, і він, здається, відчуває це закриття вікна можливостей).
3. Або, що виглядає найбільш ймовірним на даний момент, путін буде намагатися реалізувати нереальний сценарій позиційної війни (так само, як перед цим він проштовхував нереальний сценарій бліцкригу, а потім нереальний сценарій капітуляції України перед загрозою тотальної війни).
На третьому пункті треба зупинитися, бо, на відміну від інших, він не був детально описаний у попередніх статтях.
Як було сказано, позиційну війну ми вважали малоймовірною: військові резерви вже майже вичерпані, логістика не налагоджена, а запаси для тотальної війни великі, але не безмежні. Але відкрився ще варіант, який можна назвати «отечественной войной», — варіант, що ґрунтується на принципі царя Соломона «нема нічого нового під сонцем», або, сучасною мовою, на повторюваності сценаріїв в історії через залежність від пройденого шляху та породжених ним наративів (track dependence).
В російській історії багато разів бувало, що під впливом пропаганди російські маси відчувають себе загроженими з боку чужої цивілізації (адже для них весь зовнішній світ є чужим, ворожим і незрозумілим) та масово йдуть вмирати за збереження своєї соціальної системи (зверніть увагу, в РФ поширюється наратив «на нас напали»). Таке згуртування народу в російській історіографії називається «отечественной войной» та означає, що знову, як і в 1941, воєнкомати будуть ломитися від десятків і сотень тисяч людей, які йдуть захищати світ від нацизму — тільки цього разу вигаданого. Ми побачимо величезні натовпи «гарматного м'яса», ненавченого, голодного, зазомбованого, вдягнутого у що знайшлося, озброєного старими «калашами» з одним ріжком (добре, якщо не карабінами), кинутого помирати на українську землю. Як ми знаємо, для путіна ціна його перемоги неважлива, виражена чи то в грошах, чи то в кількості життів росіян. Важливим для путіна є час — він не робитиме оперативних пауз для накопичення ресурсу. Він принесе в жертву всю російську молодь (і студентів, і недовчених курсантів військових училищ, і навіть молодших за призовний вік «юнармійців»), адже її відсутність буде проблемою вже наступного покоління. Просто закидати супротивника людськими тілами — це вже було у Другій світовій війні, яку РФ вважає «отечественной». Зауважимо, що сценарій «отечественной войны» може і не спрацювати, якщо рівень зазомбованості російського суспільства не досяг критичної позначки (або українцям вдалося пробити інформаційний кокон неправди і заперечення), і тоді ми побачимо підйом антивоєнного руху та протести проти призову, рух солдатських матерів тощо. На даний момент путін тестує ситуацію, не оголошуючи мобілізацію відкрито, а проводячи її приховано у кількох регіонах.
А як же голодні бунти? Основна маса російського населення готова довго терпіти скруту, для них втрата сучасних електронних сервісів, світових брендів та подорожей не критична, бо вони й так нічим з того не користувалися. Лише 15% росіян бували за кордоном, і для більшості з них курс долара напряму не позначається на життєвому рівні. «Не жили добре — не треба й починати». Бунтувати здатні лише окремі меншини.
Російська армія захлинулася. Це означає, що буде більше злочинних ударів по цивільних мешканцях чи самовбивчих спроб штурму українських міст. Але тепер основна стратегія буде полягати у спробі окопатися та відгризти від України якомога більший шматок, скориставшись єдиним, що в них є, — кількістю. В рамках цієї стратегії будуть і спроби легітимізувати нові «народні республіки».
Тож ключова розвилка — на українському боці. Це наші стратегічні альтернативи.
Найбільшою загрозою для нас є виснаження. Попри вбивчі санкції, накладені на російську економіку, вони реально дадуть ефект із певною затримкою, від 2 до 6 місяців, а основний ефект буде відчутний аж у 2023 році. Натомість українська економіка зазнає значних втрат вже зараз — не лише через руйнації, а й через розрив ланцюжків постачання і збуту, через релокацію бізнесу за кордон або повну його зупинку, через розпад трудових колективів — хтось воює, хтось волонтерить, хтось виїхав до іншого регіону чи й за кордон.
Як каже народна мудрість, «поки товстий сохне, тонкий здохне». На це й розраховує путін. «Смерть від тисячі порізів» — класична стратегія.
Запас нашої міцності не безмежний. Людські життя. Зброя та боєприпаси (особливо ППО та літаки, але також бронетехніка та протитанкові засоби). Для нас час має значення.
Якими є стратегічні альтернативи для України?
1. Або ми перейдемо на режим марафону: заспокоїмося, відкриємо друге дихання, налагодимо поповнення ресурсів, запустимо економіку (а для цього потрібно зняти всі можливі обмеження на підприємницьку діяльність), ухвалимо низку стратегічних рішень (частина з яких може виявитися непопулярними), згуртуємося навколо ідеї перемоги та підтримуватимемо військове й політичне керівництво, а воно відчуватиме наше дихання на потилиці й робитиме все дуже виважено й обережно, без різких рухів та поступок агресору.
2. Або ми втомимося, зламаємося, впадемо у внутрішні чвари, дамо прокинутися «зрадам» та «нас зливають», дамо захопити себе кремлівсько-лубянськими методичками, посваримося з ключовими міжнародними партнерами, втратимо взаємну довіру всередині країни, зачепимося за емоційні гойдалки між ейфорією малих перемог та розчаруванням від відсутності великих, втратимо марафонське дихання.
Не думайте, що ми аж надто сильно застраховані від другого варіанту.
Перед нами «кров, важка праця, сльози і піт», як сказав Черчилль.
Імперія впаде. Може, сьогодні ввечері, може, за кілька тижнів чи кілька місяців, а може, за рік. Імперії занепадають дуже, дуже повільно, а потім раптово валяться й розпадаються на шматки. Ми не знаємо, коли це станеться. Треба налаштовуватися на довгий шлях, але зробити все можливе, щоб це сталося швидко. Нам ще, в будь-якому разі, відбудовувати країну та виривати зуби ведмедю, щоб історія ніколи більше не повторилася.
Ключ до нашої перемоги лежить у Кремлі, але рука, що візьме цей ключ, — це українська рука.
