Валерій Пекар
Чимало експертів застерігають, щоб ми надто не раділи своїм перемогам та надто не глузували з ідіотизму наших ворогів, бо це створює дуже небезпечне відчуття ейфорії. Наші перемоги ще порівняно невеликі, попереду ще довга війна, а у ворожих лавах є не лише ідіоти та ненавчені голодні новобранці, а й високопрофесійні добре оснащені підрозділи. Ейфорія небезпечна, вона викривлює картину світу.
Що я думаю з цього приводу.
Ейфорія дійсно дуже небезпечна. Попереду ще багато важких, складних і невідомих викликів. Війна може тривати досить довго. Самообман може стати смертельним. Недооцінка ворога може стати смертельною. Я згоден.
Але.
Все одно я за те, щоб нестримно святкувати наші перемоги та глузувати з ідіотизму наших ворогів. На те є дві причини.
Перша -- комплекс меншовартості, неповноцінності. Нам його нав'язували триста п'ятдесят років. Успішно нав'язали. І він зруйнувався за якийсь місяць. Це дуже, дуже добре.
Друга -- це імунітет від "руського міра". Що більше ми святкуємо навіть невеликі перемоги, що більше збираємо прикладів ідіотизму ворогів, то менше у нас бажання бути на них схожими. Йдеться не лише про ту частину населення, яка відчувала прихильність до "руського міра", нині розбомблену вщент. Йдеться не лише про нашу ідентичність, окремішність, відрубність від імперії. Найбільше, чого я хочу, -- щоб у нас виник імунітет щодо того, щоб бути схожими на них ціннісно й інституційно. Щоб ми ніколи не вірили в авторитаризм, в державну велич, у персональне лідерство замість інституційної розбудови, у "золоту добу", до якої треба повернутися, замість руху в майбутнє. Щоб кожен ранок ми казали собі "дякую, Боже, що я не м%%%ль", маючи на увазі не лише ідентичність, а й щоденні соціальні практики, стиль, спосіб, парадигму життя, ставлення до себе, до інших, до світу.
