Мені не лячно. Інформація слово в слово повторюється на російських сайтах типу жж. Більше ніде не бачу.
Мабуть, Рабинович наспівав, але я раніше вже читала, як ВБ чинила перешкоди євреям. І не тільки тих, хто бажав втекти до самої ВБ, але й тих, хто намагався в'їхати у Палестину (деякі були вбити британцями).
Тому знову гугл.
Ось ця фотка в англійській вікі:
https://en.wikipedia.org/wiki/File:Jewish_refugees_at_Croydon_airport_1939.jpg. Опис:
"Cover illustration: members of a group of Jewish refugees from Czechoslovakia are marched away by police at Croydon airport on 31 March 1939. The refugees were detained at the police station because their documents were not in order. They were put on a flight to Warsaw but threatened to jump out of the window if the plane took off. The pilot refused to fly, so they were deported the following day."
The Guardian, 31 March 1939, p. 10: "Refugees who had been refused permission to stay in England figured in a distressing scene at Croydon airport yesterday. They were so distraught that the pilot of their 'plane thought it unwise to leave, and they will be sent to Copenhagen by train and boat."
А "500 000" (не з Чехословакії, а взагалі неприйнятих) знайшлися у тій же вікі:
https://en.wikipedia.org/wiki/Jewish_refugees_from_German-occupied_Europe_in_the_United_Kingdom (гугло-переклад під спойлером)
Cпойлер
Британія запровадила Закон про іноземців 1905 року як засіб імміграційного контролю; він обмежив імміграцію бідних верств населення та євреїв зі Східної Європи. Спостерігалося постійне зменшення кількості іноземців, частково через те, що євреї обрали інші країни, наприклад Сполучені Штати: крім того, закон мав ефект стримування потенційних іммігрантів. Закон про обмеження іноземців 1914 року дозволяв депортацію та містив суворіші імміграційні положення.[3]
Що ще більш суворе,[3] імміграційне законодавство Великої Британії 1919 року не розглядало та не диференціювало поводження залежно від обставин людей, які бажали іммігрувати до Британії. Це означало, що тисячі біженців, які втікали з Європи після того, як Гітлер прийшов до влади, були прийняті за її традицією як безпечний притулок, але лише тимчасово [4]. Наприклад, тисячі чоловіків приїхали до Британії з транзитними візами та залишилися там, шукаючи прийняття в інших країнах.[1][5] Якщо було зрозуміло, що особа, яка бажає в’їзду, була відвідувачем, вони, як правило, обмежувалися одним місяцем перебування.[6]
Приблизно в 1937 році, коли кількість людей, які бажають іммігрувати до Британії, зросла, британський уряд встановив суворіші стандарти для тих, кого вони хотіли прийняти. Одна з них полягала в тому, що біженці повинні були мати 50 фунтів стерлінгів (еквівалент 3432 доларів США у 2021 році) на депозиті в закордонному банку, але в Німеччині заборонено мати іноземну валюту. Ця вимога може бути скасована, залежно від підготовки чи освіти особи.[7]
Отто Шифф, директор щойно створеного Комітету єврейських біженців, і Леонард Монтефіоре та Невілл Ласкі, голови Ради депутатів британських євреїв, зустрілися з представниками британського уряду в квітні 1933 року, щоб розробити план, який дозволив би країні приймати біженців. Єврейська громада заявила, що надасть допомогу єврейським біженцям і, таким чином, забезпечить житлом, освітою та професійною підготовкою, а також грошима тисячі людей до кінця 1939 року, тим самим усунувши будь-який фінансовий тягар з уряду щодо підтримки новоприбулих.[4] [8][6]
Уряд обмежив кількість іммігрантів у 1938 і 1939 роках.[9] Наприклад, після приєднання Австрії до нацистської Німеччини (Аншлюс, 12 березня 1938 р.), британський уряд обмежив кількість австрійських євреїв, які могли в’їжджати до Британії за візами під суворим контролем [8].
Реалізуючи план, потрібен для управління великою кількістю емігрантів з нацистської Європи, 32 країни зустрілися у Франції на Евіанській конференції (липень 1938 р.), але майже всі вони не хотіли послабити свої імміграційні обмеження, щоб прийняти більше біженців. [11]
Британія пом'якшила свою політику щодо біженців після 9 листопада 1938 року, німецької Кришталевої ночі (Нічі розбитого скла), хоча їх кількість була обмеженою.[9][4][11] Тієї ночі єврейські заклади в Німеччині та Австрії зазнали вандалізму під час протестів, в результаті чого були розбиті вікна, пошкоджені підприємства, спалені синагоги, багато євреїв були заарештовані та поміщені в концентраційні табори, а щонайменше 31 єврей був убитий.[11] До вересня 1939 року 70 000 [5] [8] [c] (інша посилання стверджує «понад 80 000») єврейських біженців було прийнято в Британії [4]. Більшість людей оселилися на північному заході Лондона.[5]
Проте було понад 500 000 справ про євреїв, які не були прийняті відповідно до британських єврейських асоціацій. Луїза Лондон, автор книги «Вайтхолл і євреї», 1933–1948 рр., заявила, що «процес (британської імміграції) ... був розроблений, щоб не допустити велику кількість європейських євреїв – можливо, у 10 разів більше, ніж він впустив».[8]
Коли була оголошена Друга світова війна (1 вересня 1939 р.), Великобританія більше не дозволяла імміграцію з контрольованих нацистами країн.[4] Також не було планів врегулювання кризи біженців за результатами Бермудської конференції союзників у квітні 1943 року [9], на той час було відомо, що нацистський режим має намір знищити всіх євреїв у Європі (відомий план як остаточне рішення).[13] Було 10 000 єврейських біженців, яким «вдалось знайти дорогу до Британії» під час війни (1939–1945) [4].
Британія не дозволяла євреям іммігрувати до Палестини, яка на той час перебувала під британським контролем. Незважаючи на це, були деякі євреї, які нелегально іммігрували (Алія Бет) до Палестини.[9]
Там же цікаве про "шпигунство":
Cпойлер
Зменшення загрози німецького шпигунства
З початком війни британський уряд вважав за краще уникати інтернування (проте дивіться розділ нижче) і мав зважити ризик небезпеки, яку становлять іноземці, які бажають завдати шкоди імперії. Державний секретар міністерства внутрішніх справ сер Джон Андерсон розробив плани протидії загрозі на основі процесів, які використовувалися під час Першої світової війни [12]. Близько 2000 німецьких біженців повернулися до Німеччини після того, як британці видали загальний запит на повернення іноземців на батьківщину. Були наслідки для людей, які збрехали, щоб отримати паспорти, або які в’їхали в країну нелегально.[12] Відповідно до Закону про надзвичайні повноваження (оборона) 1939 року, уряд започаткував політику контролю над іммігрантами з ворогуючих країн, включаючи обов’язкові щотижневі перевірки в поліції, вимагаючи дозволу на пересування на відстані більше п’яти миль від своїх домівок і накази відмовитися від карти, камери, вогнепальна зброя та велосипеди. Спочатку ці обмеження стосувалися чоловіків віком від 16 до 60 років, але пізніше були поширені на жінок, людей старше 60 років і деяких дітей.[12] За таку політику біженців часто штрафували або ув’язнювали.[21]
Інтернування
Італійці, німці та австрійці, включно з єврейськими біженцями, були названі «іноземцями-ворогами» та інтерновані після середини 1940 року, коли країни Північної та Західної Європи були захоплені Німеччиною.[4][22] Існував страх, що будь-хто з німецьким акцентом може бути шпигуном. Єврейських біженців відправляли в табори для інтернованих разом з іншими німцями та австрійцями, включно з тими, хто симпатизував нацистам.[4] Трибунали розподіляли людей на групи (A, B, C) залежно від того, наскільки вони можуть бути небезпечними (клас A був для найнебезпечніших, а клас C був найменш небезпечним), і таким чином визначали, як довго їх можна утримувати та де. вони були розташовані. Спочатку трибунали найбільше турбувались про чоловіків, але до червня 1940 року вони стали суворішими щодо вказівок щодо того, хто уникатиме інтернування [21].
Деякі євреї, близько 8000 осіб, були депортовані до Австралії (наприклад, на HMT Dunera) і Канади.[4][21] З них не всі дісталися місця призначення, оскільки загинули на борту кораблів, як-от SS Arandora Star, які були вражені німецькими торпедами.[4][23]
Близько 30 000 єврейських біженців утримувалися в Британії [4] в таборах для інтернованих на острові Мен і в інших місцях по всій Англії та Шотландії [21]. Пізніше під час війни, коли вже не було загрози вторгнення, інтернованих звільнили. Деяким із людей, депортованих до Канади та Австралії, дозволили повернутися до Великобританії.[4]
Зі Штатам теж саме: багатьох прийняли, багатьом відмовили.
Кому ні ліньки користуватися гуглотранслейтом, то ось історія про те, як у 1939 році німецький(!) капітан Густав Шрьодер вивіз з Гамбургу 937 євреїв з кубінськими візами і як Куба відмовилась прийняти майже всіх, а решту відмовились прийняти США:
https://www.spiegel.de/geschichte/juedische-fluechtlinge-kapitaen-gustav-schroeder-und-die-irrfahrt-der-st-louis-a-1188181.html
