Я сегодня оптимистично день начинала. Хочу оптимистично же и закончить. Много, потому под спойлер:
Останавлюють діда поліцейські.
Нє-нє, не спішіть возмущаться. Це історія про хороше.
Cпойлер
Так вот. Останавлюють діда в районі Подолу поліцейські, приймаю вправо, включаю аварійки, вихожу з машини. Назустріч інтелігентного виду підтягнутий хлопчина в формі, козиряє, чемно представляється і просить документи. Віддаю тєхпаспорт і права, стараючись так їх повернути, щоб було видно – дід за кермом їздив ще тоді, коли той поліцейський коло маминої циці слюні пускав.
- Яка причина зупинки? – питаю. І у відповідь чую довгу чеканну фразу з переліком параграфів та пунктів правил дорожнього руху і вимог експлуатації громадянами транспортних засобів, з яких випливає, що дід, як учасник дорожнього, руху порушив один з основоположних приписів, а саме – підступно управляв автомашиною з непристебнутим паском безпеки.
- Тю – кажу – ви бачите яка тут тянучка? Тут же швидкість 5 кілометрів на годину в кращому разі, а мені всього метрів 300 проїхати треба – до Житнього ринку. Який сенс у тому паску безпеки?
- Тоді зрозуміло – несподівано для мене погодився поліцейський. - Але ви розумієте, що порушили правила?
- Формально так. – відповідаю.
- Визнаєте порушення?
- Визнаю – посміхаюся.
- Більше так не робіть, я повертаю вам документи, але за однієї умови
- Якої?
- Ви маєте ще сьогодні зробити якусь хорошу справу. Бажано, зовсім незнайомій вам людині.
Спочатку я подумав, що мені вчулося. Подібного за десятки років безперервних препиратєльств з ГАІшниками я ще ніколи не чув. Але якось автоматично відповів “Ну, добре”.
- Обіцяєте?
- Обіцяю.
- Щасливої дороги.
Зачудуваний сідаю в машину, пристібаю пасок, їду собі далі. Та й потроху, заклопотаний думками про домашні і робочі справи, забуваю про той епізод з поліцейським на Подолі.
Далі виїжджаю за місто, їду собі спокійно додому, в село, аж бачу по узбіччю чимчикує якийсь молодий хлопець. Вдягнутий у довге пальто, з крислатим капелюхом на голові і гітарою за плечима. Вітер, хлопець підняв комір, а рукою притримує капелюха, щоб не злетів. Думаю: “Він би по такій погоді ще в трусах і ластах прогулювався”. Пригальмовую, опускаю вікно і цікавлюся:
- Не сидиться вдома?
- Та ні – всміхається
- Куди путь держите?
- До райцентру
- Нормально. – кажу - 50 кілометрів. Завтра вранці будете на місці. Або давайте до мене в машину, підвезу трохи.
- Не відмовлюся.
Всівся той гітарист у машину, дивлюся – хлопцю під 30, вдягнений пристойно, пальто, капелюх і черевики брендові, недешеві. Стало цікаво.
- То ви що, на автобус не встигли?
- А я й не збирався їхати автобусом.
- Чого так?
- Грошей нема.
Однак помітивши мій іронічний погляд продовжив.
- Не знаю, чи зрозумієте, але спробую пояснити. Наш гурт досить відомий і успішний, багато гастролюємо, постійно концерти, вдома буваємо рідко. Зараз уже і гроші є, і успіх. Але в молодості було не так. Ми були бідні, але вільні. Як мухи. І ось тепер мене запросили в гості друзі юності. То я вирішив поїхати до них як колись – без копійки в кишені і з гітарою за плечима.
- Ясно – сміюся. – Дивіться. Он там попереду видніється автобус. Він їде аж у райцентр. Я його зараз дожену і обжену, а далі зупинюся на найближчій зупинці. Ви на той автобус сядете і за півгодини будете у своїх друзів.
- Але ж грошей нема.
- Гроші на автобус я вам дам.
- Я не візьму грошей.
- Шановний – кажу – я розумію, що творча інтелігенція народ гордий і впертий. Але в мене по суті два варіанти дій: або посадити вас на автобус і спокійно їхати додому годувати котів, або везти вас аж до ваших друзів у райцентр. Другий варіант – це для мене зайві 60 км туди-сюди і сердиті та голодні коти. Мені простіше й дешевше посадити вас на автобус. А посеред дороги я вас не висажу, бо в мене приказ.
- Який приказ?
І розповідаю пасажирові історію з поліцейським на Подолі, який взяв із мене слово обов’язково допомогти сьогодні незнайомій людині. Поки розповідав, ми догнали автобус, а коли пішли на обгон я почув промовлену хлопцем задумливу фразу: “Виходить не зря я на Майдані мішки носив”.
Ця історія, де немає жодного слова вигадки, завершилася суцільним хеппі-ендом, гітарист був посажений на автобус і мав благополучно дістатися до своїх друзів, дід з чистою совістю добрався додому, коти ситі і задоволено мурликають в теплі. Імен ні поліцейського, ні гітариста я не знаю, ми навряд колись із ними десь іще побачимося. Але я написав про це все пост. Бо загалом це проста й незамислувата розповідь із реального життя про те, що нас оточують прекрасні люди, а ми з вами живемо в дуже хорошій країні.
А от поки дід думав якими патетичними словами про непереможну силу добра цей пост завершити, відкриваю фейсбук... а там... Вобщем, заключних слів не буде. Лучше почитаю фейсбучний свіжак. Так інтєресно! Нариси із жизні злобних інопланетян.
Хоча ні. Надоїло читати ту муть. Краще проведемо зараз із родиною репетицію. Бо куми ждуть нас на Різдво в гості, треба щоб наші колядки звучали душевно і на високому художньому та виконавському рівні.
А ви колядки вже повторили?
