Cпогади Маляренко Марії Іванівни, уроженки с.Любимівка (тоді – Воздвиженське) Вишгородського району Київської області:
«Я хочу розповісти про трагедію мого роду і свою власну долю. Мій рідний край, де я народилася і де могилки моїх дідів, бабусь та родини, край колись квітучий, а тепер спустошений і забутий – 60 км від Києва і 40 км від Чорнобиля.
Cпойлер
Мої діди були хуторяни. У мого прадіда по матері, сільського писаря, було 11 дітей. Всі вони жили в селі Воздвиженське (нині Любимівка) Вишгородського району. В дідів моїх теж були великі сім’ї – шестеро, семеро дітей. Це була велика рідня – дружна, трудяща. Вони ростили не тільки хліб, а й дітей-хліборобів. Вважалося ганьбою видавати дівчину в чуже село чи брати невістку з іншого села…
І от весь мій рід нещасний розігнали по білому світу, вивезли з села. Мої діди не багаті були, але їх теж знищили поступово разом з тими, кого записали в куркулі. Мій дід по матері, Федоренко Петро Маркович, віддав все в колгосп і сам хотів працювати в гурті, але його не прийняли, занесли до списків на виселення.
Мій дід по батькові, Опанасенко Степан Миколайович, теж був хуторянином. Хуторяни одержали землю в нашому краю не кращу. Це були бідні грунти, пісок або болото, заросле чагарниками. У нас було три хутори по 10-15 садиб. Найкращий хутір – Німецьке, там були хазяї німці. Це були дуже хороші люди, вони культурно обробляли землю, і всі хуторяни у них училися. Другий хутір – Гали. Ніхто не знає, чому його так назвали. Це було 12 дворів. Розмістився хутір попід лісом на пустощі і болоті. Згодом Гали стали квітучою стрічкою попід лісом. Зазеленіли сади, заблищали ставочки. Багатодітні сім’ї вперше наїлися хліба, хоча ще й не мали чобіт.
В діда Степана була старенька хата і семеро дітей – чотири сини і три доньки. Були пара волів, пара коней, дві корови і декілька свиней. Достатку в домі не було. Хліба ледве вистачало. На всіх дітей були одні чоботи, взували їх по черзі. За хлів бігали босоніж по снігу. Дід трохи майстрував колеса і сані. Стало краще, коли підросли сини. Мій батько був старшим. Стала сім’я майструвати колеса, сани, бочки, ночовки, постоли і возити по першому снігу аж за Київ, у степ. Там міняли на зерно. Дома зерно продавали. Хлопці трохи одяглися, дівчат видали заміж. Одружився мій батько і залишився в старій хаті, а дід з бабою, двома синами і дочкою перейшли в нову збудовану хату. Але сім’ю прогодувати було ще важко. Пахотної землі було 2 гектари. Вся сім’працювала від темна і до темна. Хазяйство не ділили, жили однією коморою. Дід мріяв виростити на своєму полі пшеницю. Всю зиму готували посівне зерно, перебирали руками, розсипали по мішечках.
Зимою 1932 року хазяїв обклали великими податками – зерном і грішми. Стали продавати худобу, щоб внести податки. Весною почали в людей вигрібати зерно. Грошей не було щоб сплатити податки, прийшли забирати воли. Моя мати, 22-річна молодиця, мені тоді було 6 місяців від роду, не віддавала воли. Вона повисла на налигачі і впала під ноги волів. Один з комсомольців ударив її ногою. Коли вона піднялася, то кинула поліном навздогін грабіжникам. Матір судили, дали 5 років і відправили в тюрму в Одесу. Доки її везли до району, дуже били. І так я училась ходить і говорить в тюремному питомнику. Через рік батько викупив нас із тюрми, продавши на це корову і свиней.
Жити було все тяжче. Батько і дядьки Яків та Матвій продали материні, від покійної прабабки, сережки, купили коней і поїхали до Києва грабарювати. Моя мама з двома дітьми, дід Степан, баба Люба, Андрій (17 років) та Наталя (14 років) жили на хуторі. Була на дві сім’ї одна корова. Поле не було засіяне, хліба не було, його нам возили з Києва батько та дядьки.
Коли стали розкуркулювать, то дід не підходив під статтю – не було ні землі, ні худоби. Була тільки гарна хата. Одного зимового дня приїхало багато підвід і людей до дідової хати. Непрохані гості викинули з хати просто на сніг постелі і стали розбирати хату. Скриню з Наталиними подушками, рушниками та полотнами – посаг дівчини – поставили на підводу і вивезли. За один день розібрали і вивезли хату, наступного дня розібрали всі будівлі. Залишилися на подвір’ї тільки піч та груба. З них вирвали всі заслінки й дверцята. Навіть кулі соломи і геть усе сіно забрали. Корова стояла у нашому старому хліві , це і спасло її для сім’ї на всю зиму. По весні і її забрали…
Коли звістка дійшла до дядьків у Київ, вони вирішили у село не повертатися. Продали коней і помандрували аж у Казахстан – самі себе виселили. Увесь хутір Гали був зруйнований. Багатших вивезли, бідніші самі розбіглися. Всі будівлі зруйнували, а деякі спалили. Хутори німців теж зруйнували. А хутір Осикова з 15 дворів залишився. Там жила одна біднота. З них і появилися активісти-комсомольці. Один з них, Роман Приймаченко, і продав хату мого діда в село Ясногородка. За ті гроші було куплено кумачу для сільради і шкірянку для Романа…
Край наш лісовий, дров скрізь багато, та «активісти» не хотіли їх заготовляти, розбирали «куркульські» будівлі і палили. Адже зруйнувати легше, ніж збудувати.
Настала весна 1933 року. Посіяно було мало. Нашу хату оборали по самий поріг і засіяли ще восени житом. У нас не було і метра землі, щоб посадити городину. А кругом були незасіяні поля, вони заростали бур’янами.
Одного разу до нашої оселі прийшло кілька чоловік комсомольців і два міліціонери. Вони зробили обшук у хаті, забрали фотокартки дядьків і батька, зв’язали руки матері і повезли її з собою. Мені було три роки, сестрі – рік. В Димері, в районній міліції, матір тримали три дні. З неї знущалися, закладали пальці в двері, вимагали адресу дядьків і питали, де батько. Мати нічого не знала, нічого сказати вона не могла. Її відпустили додому. Коли матір повернулася, раптом вночі загорілася наша хата. Всі проснулися лише тоді, коли стали задихатися від диму. Андрій вибив вікно і викинув дітей і непритомну бабуню. Вся сім’я залишилася, в чому спала. Сусіди дали якусь стару одежину. Через кілька років мати дізналася від колишнього міліціонера Сагачка правду про ту пожежу. Так комсомольці хотіли спіймати моїх дядьків і батька. Вони думали, що батько і дядьки, дізнавшись про арешт і звільнення матері, вночі прийдуть додому. Постукать у двері вони побоялися і підпалили хату, а самі засіли в жито і спостерігали, хто з хати вискочить.
Через кілька днів у сільраду підкинуто записку, що батька вбито і де його знайти. Знайшов батька в лісі дядько Андрій через тиждень. Він був убитий, роздягнений до білизни, палець на руці відрубаний з каблучкою, яка не знімалася. Були вирвані золоті зуби. Батька похоронили в старій чужій одежі, просто прикрили, бо одягти вже не можна було. Через три дні схоронили і діда Степана. Андрій – 18-річний юнак – зліг після похорону, і його схоронили через кілька місяців.
Після похорону мати пішла світ за очі. Вона уже нічого не розуміла. Нас, діток, забрали чужі бездітні люди. Кругом був голод, люди їли коріння, листя липи, щавель. У річці, на болотах та озерцях було багато людей. Мати блукала два місяці. Десь в чернігівських лісах вона розшукала своїх батьків, які втекли від переселення. Вони там різали дрова, і ще дехто з наших хуторян там переховувався.
А тим часом у Києві батькова бригада грабарів шукала свого бригадира. Були в той час ще і хороші люди. Коли ці робітники взнали про смерть батька і долю його родини, то добилися виплати страховки. Він був застрахований на досить велику суму. За ці гроші мати купила стару німецьку хату на хуторі під лісом. Робітники в Києві зібрали для сім’ї трохи грошей і продуктів. Це спасло нас від смерті 1933 року. Вернулась мати, забрали бабу Любу та Наталю, які жили в чужих людей. На зиму 33-34 років повернулися з мандрів і дід Петро і баба Ганна – голодні й опухлі. Вони вернулись, щоб померти вдома.
По весні Наталка вийшла заміж і забрала бабу Любу. Мати подала заяву до колгоспу. Нам наділили землю біля хати. То була дуже гарна латочка землі. Німці вміли хазяйнувати. Картопляними головками і росточками засадили 20 соток, посіяли просо, гречку, ячмінь. Посадили капусту, огірки, кабаки. Насіння мати збирала всю зиму по зернині. Вона людям пряла і ткала полотна. Все в городі росло і визрівало. Ми раділи. Баба з дідом опухлими ногами ледве ходили, але носили воду з рівчака і поливали город. Мати від сходу до заходу сонця працювала в колгоспі. Дома з дітьми були старі. В матері було більше за всіх жінок труднощів… Та нас чекало нове лихо…».
Вічна пам'ять невинним жертвам червоної чуми