7 ВЕРЕСНЯ. 2023 Г.
Привіт з Києва. Останні кілька днів я провів в Україні, тут, у столиці, а також у південних регіонах Одеської, Миколаївської та Херсонської областей, намагаючись відчути стан війни. Я напишу більше про цей досвід, але я подумав, що зараз саме час поділитися моїми найзагальнішими відчуттями.
Це переломний момент, частково через те, що відбувається, а частково через наше власне відчуття часу. Півтора року - це незручний період для нас. Нам хотілося б думати, що це можна швидко завершити, тим чи іншим наступом або зброєю. Коли війна не закінчується швидко, ми переходимо до думки, що це "патова ситуація", тобто ситуація, яка триває вічно. Це неправда і слугує своєрідним виправданням, щоб не розбиратися в тому, що відбувається. Це війна, яку можна виграти, але тільки якщо ми будемо достатньо терплячими, щоб побачити обриси і можливості.
Успіхи Росії в цьому вторгненні були досягнуті майже повністю протягом перших кількох тижнів, у лютому і березні 2022 року. Ці успіхи стали значною мірою можливими завдяки тому, що Росія захопила Кримський півострів під час свого попереднього вторгнення в Україну в 2014 році. Протягом 2022 року Україна виграла битви за Київ, Харків та Херсон і повернула собі близько половини території, яку захопила Росія.
Cпойлер
У першій половині 2023 року Росія здійснила наступ, в результаті якого не здобула майже нічого, окрім міста Бахмут. У другій половині цього року Україна провела контрнаступ, який захопив значно більшу територію, ніж російський наступ, але який (поки що) не змінив загальну стратегічну позицію (але міг би). У Росії спроба військового перевороту була здійснена Євгеном Пригожиним, лідером групи найманців, яка захопила Бахмут. Він і Путін уклали угоду, після чого Путін його вбив. У зв'язку з цим, Сергій Суровікін, ймовірно, найздібніший російський генерал, був відсторонений від командування. Росія зараз не має значного наступального потенціалу. Її стратегія полягає в тому, щоб продовжувати терор проти цивільного населення доти, доки українці не зможуть більше терпіти. Це, судячи з мого досвіду, не є життєздатним підходом. З іншого боку, Росія мала час, щоб інтенсивно укріпити довгу лінію оборони на сході і півдні і підготуватися до українських наступальних дій. Це робить українські наступи дуже складними.
Україна хотіла наступати минулого року, ще до того, як були збудовані укріплення. Їй не вистачало необхідної зброї, а Ілон Маск вирішив відрізати Україну від комунікацій. Цей крок, ймовірно, продовжив війну. Оскільки рішення Маска ґрунтувалося на засвоєнні ним російської пропаганди про ядерну війну і супроводжувалося повторенням цієї пропаганди, він зробив ядерну війну більш імовірною. Якщо можновладці доносять меседж про те, що достатньо лише говорити про ядерну війну, щоб виграти звичайні війни, то ми матимемо більше країн з ядерною зброєю і більше звичайних воєн, які можуть перерости в ядерні. На щастя для всіх нас, Україна не піддалася на цю лінію російського залякування.
Минулого року Україна не мала зброї, якої потребувала, частково з тієї ж причини: Американці дозволили російській пропаганді витіснити стратегічний розрахунок. На сьогоднішній день, однак, американська сторона в цілому зрозуміла, що ядерна загроза з боку Росії була психологічною операцією, спрямованою на уповільнення поставок озброєнь. Сполучені Штати та європейські партнери надали Україні зброю, яка була абсолютно необхідною. Однак, з історичної точки зору, темпи є повільними. Винищувачі надходять, але запізнюються на рік для нинішнього наступу. Тож українці зараз намагаються наступати в умовах, які американські штабні офіцери вважали б складними. Американці сприймають як належне економічну перевагу, попереднє знищення логістики та панування в повітрі, але жоден з цих факторів не описує українську позицію. Українці навіть не мають чисельної переваги, не кажучи вже про 3-1 чи 5-1, що було б стандартною порадою для наступу.
Бої цього літа були дуже важкими і дуже дорогими для України, важчими і дорожчими, як мені здається, ніж вони мали бути. Сьогодні я відвідав поранених солдатів у реабілітаційному центрі; серед багатьох почуттів, які це викликало, було почуття провини за те, що мій народ міг би зробити більше, щоб захистити цих людей. (Якщо ви хочете захистити їх, подумайте про те, щоб зробити подарунок "Повернись живим" або "United24", або "Єднаймося з Україною").
Тим не менш, українських територіальних успіхів цього літа було достатньо, щоб викликати шквал закликів до припинення вогню з боку дружніх до Кремля голосів. З огляду на те, як працюють ЗМІ, ці заклики (а не події на місцях) іноді здаються новинами. Прокремлівські публіцистичні статті просувають припущення, що Україна не просувається вперед, хоча насправді вона просувається. Союзники Кремля наводять свої аргументи з точки зору страждань українців, але ніколи не посилаються на українців, а також на дані опитувань, які свідчать про переважну підтримку війни.
Немає жодних підстав вважати, що Кремль справді відчував би себе обмеженим такою угодою в будь-якому місці; він навіть не почав дотримуватися умов угоди після свого останнього вторгнення, і, вторгнувшись знову, Москва порушила всі свої домовленості з Україною (при цьому чітко давши зрозуміти, що не вважає Україну державою). Російські пропагандисти, виступаючи перед російською аудиторією, не приховують, що їхньою метою є знищення української нації, а припинення вогню було б лише засобом виграти час. Тепер, коли ядерний блеф значною мірою вичерпав себе, Москва змінила свій підхід, намагаючись змусити людей повірити, що на полі бою нічого не відбувається. Москва сподівається мотивувати союзників України стримувати Україну достатньо довго, щоб Росія змогла змінити баланс сил на свою користь.
Україна розгортає власний ударний потенціал дальнього радіусу дії для знищення літаків і логістики на російській території, що є необхідною умовою для перемоги у війні. Це незручний розвиток подій, оскільки західні партнери не завжди продумують, як можна закінчити таку війну. Вона закінчується, коли одна сторона перемагає. Питання в тому, хто перемагає і за яких умов.
Американські союзники дотримуються правильної точки зору, що Україна, щоб перемогти, повинна прорвати російську оборону. Але українців просто не так багато, щоб кидати їх в атаку, і з української точки зору, ці життя повинні бути поставлені під загрозу, коли поле бою вже сформоване. Поняття прориву також занадто вузьке. Навіть якщо не брати до уваги цінність життя, про яку йдеться у цій війні, військова історія показує, що перемоги на полі бою є завершальною стадією більшого процесу, який починається з матеріально-технічного забезпечення.
Ця війна принесла абсолютно нову теорію того, що означає оборонна війна: боротьба лише на власній території. Це не відповідає міжнародному праву і ніколи не мало сенсу. Це схоже на вболівання за баскетбольну команду, але при цьому вважати, що вона повинна грати, не виводячи м'яч за межі майданчика, або вболівати за боксера, але стверджувати, що йому не можна бити після того, як це зробив його суперник. Якби таке поняття існувало в минулих війнах, жоден з партнерів України не виграв би жодної з тих воєн, якими вони пишаються.
Озвучене занепокоєння полягає в тому, що Росія може "піти на ескалацію". Цей аргумент є тріумфом російської пропаганди. Жоден з транскордонних ударів України не зробив нічого, окрім зменшення російського потенціалу. Жоден з них не змусив Росію робити те, чого вона ще не робила. Поняття "ескалація" в цьому контексті є непорозумінням. Намагаючись зруйнувати російську логістику, Україна намагається закінчити війну. Україна не буде робити в Росії більшість з того, що Росія зробила в Україні. Вона не буде окупувати чи захоплювати території, не буде страчувати цивільних, не буде будувати концтабори і катівні. Що їй треба дозволити, щоб мати шанс зупинити ці російські дії в Україні, так це мати можливість перемогти у війні. З кожним селом, яке Україна повертає назад, ми бачимо найважливішу деескалацію: відхід від воєнних злочинів і геноциду до чогось більш схожого на нормальне життя.
Перемога буде важкою, але це актуальна концепція. Я не знаю жодного українця, який би не втратив друга або члена сім'ї на цій війні. Мої друзі зараз, як правило, мають певні темні кола навколо очей і схильність дивитися в середню дистанцію. І все ж рівень рішучості дуже, дуже високий. За кілька днів, що я тут перебуваю, в обох містах, де я ночував, відбулися ракетні обстріли або поблизу них, кривавий російський напад на ринок, спроба Росії перекрити експорт українського зерна за допомогою ракет і безпілотників. Це повсякденне життя - але це українське повсякденне життя, а не наше. Українці ведуть всі бойові дії, а ми частково фінансуємо їх. Однак те, що захищає український опір, виходить далеко за межі України.
Українці захищають правовий порядок, встановлений після Другої світової війни. Вони виконали всю місію НАТО з відбиття нападу Росії, витративши на це мізерний відсоток військових бюджетів НАТО і не зазнавши жодних втрат з боку членів Альянсу. Українці роблять війну в Тихому океані набагато менш імовірною, демонструючи Китаю, що наступальні операції є складнішими, ніж здається. Вони зробили ядерну війну менш імовірною, продемонструвавши, що ядерний шантаж не обов'язково спрацює. Україна також бореться за відновлення експорту зерна до Африки та Азії, де мільйони людей опинилися під загрозою через напад Росії на українську економіку. І останнє, але не менш важливе: українці демонструють, що демократія може себе захистити.
Українці забезпечують нам таку безпеку, якої ми не могли б досягти самостійно. Я боюся, що ми сприймаємо ці безпекові здобутки як належне. (У більш цинічні моменти я боюся, що деякі з нас, можливо, навіть деякі кандидати в президенти, ображаються на українців саме за те, що вони нам так багато допомагають).
Ця війна не закінчиться через одну раптову подію, але й не триватиме нескінченно. Коли і як вона закінчиться, багато в чому залежить від нас, від того, що ми робимо, скільки допомагаємо. Навіть якби нам було зовсім байдуже до українців (а так і повинно бути), доведення цієї війни до перемоги України було б найкращим, що американці могли б зробити для себе. Дійсно, я не думаю, що в історії зовнішніх відносин США коли-небудь був шанс забезпечити так багато для американців, доклавши так мало зусиль з боку американців. Я сподіваюся, що ми скористаємося цим шансом.
