Sofiya Fedyna
·
Рефлексії до Дня захисників і захисниць.
Сьогодні мене запитали: що змінилось у суспільстві з 2022 року? Звідки з'явилась байдужість суспільства, як виправляти недолугу мобілізацію і де криються проблеми у ставленні держави до військових ?
Моя думка така. Для тих, хто веде відлік війни з 2014 року, зараз сталося приблизно те саме, що колись у 2016 році. Тоді люди почали абстрагуватися від війни й жити своїм життям. Хтось взагалі не знав що війна триває. Хтось не знав, хто проти нас воює.
Тоді це відбувалося тому, що більша частина України не відчувала війни як такої, а у частини в українців з'явилося більше можливостей та впевненості у завтрашньому дні.
Тепер я вважаю, що байдужість з'явилась через інформаційну політику влади та недолугі політичні рішення на найвищому рівні. За два з половиною роки війни вже можна було усвідомити, відкоригувати та запустити вирішення багатьох проблем.
Наприклад, варто підтримувати українців в інформаційному плані й тримати їх у тонусі щодо того, що відбувається. Менше брехати на різних марафонах, розповідати про наших героїв, а не вмикати пропагандистів.
Вирішувати питання боєздатності армії, розповідаючи про героїчні вчинки наших військовослужбовців, працювати через інформаційні ресурси з громадянами, навчати надавати домедичну допомогу, діяти у критичних ситуаціях, аналізувати дії на різних точках бойових дій, про які можна говорити.
Щодо мобілізаційного процесу — потрібно наказати ТЦК НЕ зривати його, адже навіть в Генштабі наголошують на безчинності ТЦК, що по суті зриває мобілізацію.
Треба діяти в рамках закону, адже будь-яке насильство чи порушення прав громадян є незаконними.
Один із прикладів: мій друг проходить співбесіду до конкретної бригади й чекає на перевірку безпеки, щоб підписати контракт. Але ТЦК його забирає, він не проходить ВЛК, за нього підробляють документи. Бригада, з якою він контактував, відмовляється через недолугі дії ТЦК, і людину кидають у різні навчальні центри, які його не приймають. Врешті-решт документи підробляють, і його оформлюють. Людина хоче служити у конкретній бригаді, як обіцяє закон, але це не відбувається.
Інший приклад: мобілізація до 25 років заборонена, але якщо тобі від 18 до 25, і ти обмежено придатний, тебе можуть мобілізувати. Цю стіну не можемо пробити у Верховній Раді через блокування на рівні Офісу Президента та Генштабу. Якщо є правила, ми маємо діяти за ними, а мобілізований має знати, що його права захищені.
Щодо достойного навчання: два роки ми боремося за те, щоб військових НЕ відправляли на передову без належної підготовки.
У 2022 році, коли стояли черги й відправляли ветеранів, можна було організувати навчальний процес. За два роки можна було підготувати команду спецназівців найвищого рівня, але чому цього не зробили? Це питання до політичного керівництва, яке вимагає від військових виконувати політичну волю.
З іншого боку, є військовослужбовці, які хочуть служити, але командир бригади повинен буквально водити їх за руку, щоб вони потрапили в бригаду. Навіщо створювати такі ситуації? Варто встановити конкретні правила, щоб усі розуміли, про що йдеться.
Інший приклад: військовий, який раніше не був на передовій, отримує лише два дні підготовки на Харківському напрямку. Усі розуміють, що це означає, і через два дні він уже поранений. Це ненормально й неправильне використання людського ресурсу.
Мобілізація потрібна, і є достатньо людей, які готові служити, але потрібно забезпечити їм можливість служити там, де вони вибирають. Необхідно забезпечити достойне навчання та забезпечення.
Можливо, керівництву варто сісти й подумати стратегічно, а не кидати людей на передову як гарматне м'ясо.
Ми не московити, і маємо ефективно використовувати наш людський ресурс, застосовуючи технології, продумані стратегії та спецоперації для подолання московської загрози.
У державі все вирішується з відома Офісу Президента, і саме до нього варто звертатися із запитаннями.
На жаль, найближчим часом відповіді ми не отримаємо, бо людина, яка колись зневажала військових і бачила в очах путіна любов, більше турбується своїми політичними амбіціями та майбутніми виборами, а не правами та свободами наших військовослужбовців і їхніх родин.
Тому відповідальність, як і в багатьох критичних випадках, змушене брати на себе громадянське суспільство, захищаючи наших військових.
Я вибрала цей шлях у 2014 році, а у 2019 році пішла у Верховну Раду, щоб захищати військових, і так триває досі.
Як волонтерка, я знаю, що люди втомлюються від війни, намагаються дистанціюватися від болю, але в якийсь момент вони мобілізуються.
Я вірю в українців, які продовжуватимуть боротися за свою державу й нести відповідальність за свої дії.
