Сергій Громенко
Політика повертається до Росії
Тімоті Снайдер, переклад мій
Путін вторгся, стверджуючи, що України не існує; насправді, виклик, який Україна поставила перед його системою, полягав в тому, що вона була надто насичена політикою, дедалі більш характерною для поколінь, які приймали розмаїтість та вибір як само собою зрозуміле. Путін стверджував, що має захищати носіїв російської мови в Україні; реальна проблема полягала в тому, що носії російської мови в Україні були вільні говорити те, що хотіли. Війна ніколи не була спрямована на їхнє визволення, а була спрямована на їхнє придушення, і, звичайно, на придушення України як такої. Україна ніколи не становила загрози для Росії у звичайному розумінні цього слова, але для диктатора, який залежав від відсутності політики, вона була нестерпним сусідом.
Напавши на Україну, Путін домігся того, що Україна виявилася втягнутою в російську політику набагато глибше, ніж це могло бути в будь-якому іншому випадку. Саме тому, що Україна чинила опір, вона стала неминучою темою в Росії. Російські пропагандисти змушені наполягати на тому, що України, попри все, не існує; що голосніше вони це роблять, то очевидніше, що вони одержимі своєю сусідкою. Російська пропаганда про Україну була спрямована на геноцид із самого початку війни, але зростаюча інтенсивність винищувальної риторики відображає незадоволене бажання створити світ, в якому тільки Путін має значення, в якому немає інших дійових осіб та реальної політики.
Український спротив також змінив політику ненасильницької російської опозиції. Якби Путін легко виграв цю війну, деяким російським лібералам (я використовую цей термін широко) було б важко критикувати її, як їм було важко зайняти чітку позицію щодо останнього вторгнення в Україну. Імперіалізм був (і залишається) проблемою російського лібералізму. З початку війни українці загалом бойкотували росіян, зокрема російських лібералів, що викликало у тих критику. Холодне ставлення допомогло деяким російським опозиціонерам побачити в українцях творців своєї власної історії та переосмислити їхні власні позиції. (Заради справедливості слід згадати і Володимира Кара-Мурзу, який був засуджений до двадцяти п'яти років в'язниці лише за те, що говорив правду про війну в Україні. Росіяни, як і раніше, протестують проти війни, знаючи, що на них чекають наслідки). Провідні російські опозиціонери виступили із заявами проти російського імперіалізму та за легітимні кордони Росії.
Перемога України дискредитує режим Путіна так, як російські опозиціонери ніколи б не змогли зробити самі. Завдяки українському опору у них може з'явитися шанс отримати владу та направити Росію іншим шляхом. Прояснення їхньої позиції може послужити їм хорошу службу у майбутньому. Ліберальні імперіалісти завжди програють неліберальним імперіалістам; ліберали, що вийшли за межі імперіалізму, можуть звинуватити у війні Путіна і спробувати прокласти новий курс.
Україна бореться з Росією за допомогою тих росіян, яких має під рукою. Той факт, що ці люди насправді росіяни, створює проблему для російської пропаганди. Приналежність до ультраправих також проблематична для Москви. Росія стверджувала, що їй треба було вторгнутися до України для боротьби з нацистами; тепер російські нацисти роблять набіги на Росію з України. Це непроста ситуація для російських пропагандистів і вони не дуже добре в ній орієнтуються. В основному вони вважають за краще зображати росіян як українців, виходячи з логіки, що визнання можливості проникнення українців до Росії – менше зло, ніж визнання існування озброєної російської опозиції.
Війна в Україні перезапустила російську політику: не обов'язково так, як було б приємно спостерігати, але відповідно до динаміки, яку важко зупинити. Український опір виявив слабкі сторони путінської спроби зупинити політику. Заперечення того, що Україна була реальною країною, створило ситуацію, за якої Україна стала надто реальною всередині Росії.
https://t.me/gromenkos/119
