Вона збирає кучері у тугу косу і бере до рук автомат. Вчора вчителька, сьогодні – солдат. Вибір один – Україна.
Вона відчиняє двері манікюрного салону і пише в групу «Дєвочкі ноготочкі»: «У нас є 3 ящики ацетоновмісної рідини, полімерного лаку та вчителька хімії, яка все розкаже. Дівчатка, пора з вогником зашкварити окупантів».
Вона грає у бомбосховищі музику бога. Щоб стало трішки світліше там, де морок і страх. І ноти рвуться з-під пальців, розривають тривожну тишу, наповнюють її сенсами, почуттями, проганяють тривоги.
Вона не плаче вже 12 днів. Питає, чи син поїв, чи носить шапку. Подумки хрестить його, а в голос: «Повбивай їх всіх к чортовій матері та їдь додому, бо пора ставити парники».
Вона тримає на балконі мариновані помідори як стратегічний запас і як тактичну зброю.
Вона не їде з міста і не тікає, а каже в задимлену посмішку: «Якщо ти взяв автомат, то я подаватиму набої».
У неї немає більше дому. Ну, отак-от, був, красивий, новий, гардини на вікнах з Італії, квіти в вазонах і робот-пилосос, а лишилось лиш фото, де замість дому – діра. Але вона чує інший голос: «Я з Харкова щойно, дайте мені роботу», і її діра в серці, де колись був її дім, наповнюється світлом: «Бери мою руку, пішли, я дам тобі теплого чаю та дуже багато роботи, турботи про інших і мрії нові про часи, коли вже не буде війни».
Їй скоро сто років. Вона спускається в вогкий підвал, з великою торбою вовни, просить присвітити ліхтариком їй на першу петлю та під гахкання різних калібрів в повітрі продовжує плетиво долі чужої, якогось хлопчини на блокпосту.
В її світі не літають бомби, але кров відчуває біль свого народу. І вона приймає чужих дітей, гріє їм руки, втирає очі, обіймає, цілує і вчить їх заново мріяти про дім, про землю, про країну свою.
Вона знає всі відмінності у моделях тепловізорів, всі тонкощі у виборі прицілів, де і за скільки можна купити, як привезти, як передати потрібне навіть у саме пекло.
Вона народжує новий світ у вогні в бомбосховищі. Довкола лупить з усіх боків, а вона відкрита навстіж, народжує новітню правду і волю, і світло майбутнього та замість колискової каже доньці: «Виростеш, не забудь, не схиб, не прости. Будь міцною мов криця, бо жінки нашого роду завжди народжують нові світи. Не корися. Бийся, стій за своє. За свою землю, за своє життя. За свою правду. Інакше не може бути. В ім'я прабаби, яка пройшла Соловки, в ім'я твоєї баби, яку боялися навіть вовки, в ім'я твоєї матері, яка теж побувала у вогні».
Вона влучно кидає і швидко тікає.
Вона виходить проти окупанта, дивиться йому прямо в душу через дуло автомата і не мовчить. Каже йому усе, що має, слова її важкі, мов граніт: «Хто ти такий? Чого прийшов? Іди звідси нахрін. Забирай свої вогні, своє лайно, свої перелякані очі та вали у свій лайностан із моєї землі. Бо ти уже й так проклятий. На усі твої роди й віки наперед. Ця земля народжує відьом, які не прощають зайд і убивць на своїй землі».
Їй хочеться квіти та сукню, підбори й зачіску, шлейф дорогих парфумів і романтичних побачень. Але цієї весни вона вдягає берці, фліску, теплу куртку і йде рятувати світ.
Бо ця земля народжує сильних богинь. Бо коли земля у вогні, стать не важлива.
Татуся Бо
