У мене є друг. Він не хоче воювати. Боїться за своє життя, не бачить в цьому цінність абощо. Знаєте як я до цього ставлюся? Нормально.
В ідеальному світі між собою воювали б не люди, а роботи (і десь в полях, як, мабуть, уявляє Amnesty International). В утопічному світі війн би не було. А в райському ще б і не існувало росії 😉
Але ми живемо в реальному світі. Де наша сусідка — країна-агресорка, а в усіх сферах життя домінує патріархат.
Як каже вікіпедія, патріарха́т або патріархатний устрій — це інституціоналізована соціальна система, побудована на домінуванні чоловіків у сім'ї, суспільстві, державі.
Розумієте про що я? А пам'ятаєте, як верещали противники запровадження гендерних квот в органах влади?
Тобто, якщо розглядати цю ситуацію на рівні прийняття рішень, більшістю людей, які приймали відповідні закони про мобілізацію в країні та заборону виїзду були саме чоловіки.
Але це розуміння — це не те, про що б хотілося думати і аналізувати, коли твоє життя, як чоловіка, під потенційно більшою загрозою, аніж знайомої жінки, яка «без проблем» (принаймні так може здаватися моєму другові) виїжджає у безпечне місце.
І ось тут дуже важливо.
Моя інформаційна бульбашка складається з історій жінок, яких мало не обікрали(або обікрали) на кордоні. Які опинилися самі в чужій країні з маленькою дитиною на руках. Яким треба доглядати за літніми батьками. Які стикаються з неможливістю працевлаштування. Які стикаються з сексуальним насильством. А ще історії жінок, які воюють на фронті. Історії тих, кого не пускали до воєнних посад через стать. І тих, кому вдалося зробити щось героїчне, подекуди ціною власного життя... А ще волонтерки. І журналістки. І кухарки, які годують цілі роти... І багато інших...
В інформаційній бульбашці мого друга таких історій немає. Судячи з його розповідей, «вони поїхали надавати ескорт-послуги» і взагалі «зрадниці».
Все інше для нього не працює, бо так працює людський мозок — ми помічаємо ту інформацію, яка вже сформована в нашій голові.
Я мільйони разів читала фразу, яка для мене стала банальною «давайте не мірятися горем», але попри це люди продовжують це робити. І обезцінювати досвід інших.
І що задіває особисто мене — обезцінювати досягнення феміністичного руху.
«Ну, і де ж твій фемінізм?», — каже мені мій друг в'їдливо і образливо.
А я знаю, де він. На @Гендер в деталях ми навіть статтю про це підготували і картинку з іронією
https://bit.ly/3PBRrZvТа своєму другу я не буду доводити, що роблю достатньо, бо він правий. Адже те, що жінок випускають за кордон, а чоловіків ні — це несправедливо. Але це наслідок. Повною картинка не буде, якщо не копнути в причини (з чого я і почала цей текст).
Це несправедливо, жорстоко і прагматично. Але це плата за привілеї, про які класно написала Тамара вище.
І, якщо чесно, мені здається, що чоловіки, які йдуть на фронт, це добре розуміють.
Бо вимагають від жінок боротися за право на виїзд ті, хто як правило, для нашої свободи, покращення прав людей чи розвитку суспільства зробив рівним рахунком аж нічого або ж дуже мало.
Пробач, друже, ти і сам розумієш, що я кажу правду. І тобі, скоріш за все не буде за це соромно. Як і мені не має бути соромно, як феміністці, що я недостатньо зробила для того, щоб ти міг зараз виїхати.