Посмешило.
Cпойлер
Роман Коляда
14 hrs ·
Прекрасний текст для п'ятничного вечора.
У середній групі дитячого садка до вересневого утрєнніка мене готував дідусь. Темою свята були звірі та птахи: як вони зустрічають осінь та готуються до зими. Віршиків нам, наскільки я пам’ятаю, не роздавали, а якщо й роздавали, то дідусь відкинув пропозиції виховательок і сказав, що читати ми будемо своє.
За це «своє» нам правив видатний беззаперечно віршик Миколи Олєйнікова «Таракан».
Мені складно сказати, що рухало дідом. Сам він ніколи садочка не відвідував, тому мститися йому було ні за що. Виховательки були чудовими добрими тітоньками. Не знаю. Можливо, він хотів додати трагічного струменя до банальної метушні білочок та шпаків.
Отже, сонячної осінньої днини я вийшла на середину зали, поправила платтячко, до якого були попришпилювані осінні листочки з оксамитового паперу, обвела поглядом глядачів і промовила перші рядки:
— Таракан сидит в стакане,
Ножку рыжую сосёт.
Он попался. Он в капкане.
И теперь он казни ждёт.
У знаменитому «Театрі» Сомерсета Моема перші уроки акторської майстерності Джулії давала тітка. У мене замість неї був дід. Ми відпрацювали все: паузи, жести, правильне дихання.
— Таракан к стеклу прижался
И глядит, едва дыша.
Он бы смерти не боялся,
Если б знал, что есть душа.
Мій голос зміцнів і набрав сили. Я наближалася до страшного епізоду.
— Он печальными глазами
На диван бросает взгляд,
Где с ножами, топорами
Вивисекторы сидят.
Дід мене не бачив, але він міг мною пишатися. Я читала з глибоким почуттям. І те, що на «вівсекторах» обличчя виховательок і мам почали мінитися, пояснила для себе впливом поезії і свого виняткового таланту.
— Вот палач к нему подходит, — палко вигукувала я
— И ощупав ему грудь,
он под рёбрами находит
то, что следует проткнуть!
Героя безжально вбивають. «Сто чотири інструменти рвуть на шмаття пацієнта» (тут мій голос зірвався). Від ушкоджень та від ран помирає наш тарган…
У цьому місці драматична напруга сягає піку. Коли пізніше я читала у школі Лєрмонотова «На смерть поета», виявилося, що увесь спектр емоцій, що додавався до цього тексту, від гніву до горя, я пережила ще у п’ятирічному віці.
— Всё в прошедшем, — зітхала я приречено,
— боль, невзгоды.
Нету больше ничего.
И подпочвенные воды
Вытекают из него.
Тут я взяла паузу. Обличчя дорослих осяяла надія: вочевидь вони вирішили, що я закінчила. Ха! А трагедія осиротілої дитини?
— Там, в щели большого шкапа,
Всеми кинутый, один,
Сын лепечет: «Папа, папа!»
Бедный сын!
Вигукнути остання слова. Подивитися вгору. Помовчати, відновлюючи дихання.
Зала ошелешено мовчала разом зі мною.
Але це був ще не кінець.
— И стоит над ним лохматый вивисектор удалой, — з похмурою ненавистю сказала я. — Безобразный, волосатый,
со щипцами и пилой.
Хтось із слаших дітей почав ридати.
— Ты, подлец, носящий брюки! — кричала я в обличя чийогось татуся.
— Знай, что мертвый таракан —
это мученик науки!
А не просто таракан.
Тато почав видавати горлом звуки, яких мені не вдалося якось чітко потлумачити. Але це було вже неважливо. Бурхливі хвилі поезії несли мене до фіналу.
— Сторож грубою рукою
Из окна его швырнёт.
И во двор вниз головою
Наш голубчик упадёт.
Пауза. Пауза. Пауза. За вікнами жовтів каштан, дахом веранди бігала якась пташечка, але все було вже скінчено.
— На затоптанной дорожке, — у глибокій скорботі сказала я,
— возле самого крыльца
будет он задравши ножки
ждать печального конца.
Знесилоно відпустити руки. Зсутулитися. Скидатися на людину, що втратила сенс життя. І чітко, стримуючи ридання, проказати останні рядки:
— Его косточки сухие
Будет дождик поливать,
Его глазки голубые
Будет курица клевать.
Тиша. Хтось плакав – можливо навіть я сама. З пелени мого платтячка відрвався оксамитовий листочок, впав, кружляючи на підлогу, порушуючи шурхотінням гнітючу тишу і ось тоді, десь, глибоко у підвалі бурхливо, відчайдушно, на повен зріст, почали плескати таргани.
Насправді звісно ж ні. І тарганів не було. І листочок з мене не відпадав. Мені дуже обережно поплескали. Вочевидь боялися, що шквалом оплесків спровокують біс. Вивели дітей у сльозах. Плескали по щоках тих, хто знепритомнів. Дали води виховательці молодшої групи, яка була якось осіла на стільці майже непритомна і дали мені якусь недоречно дитячу книжечку типу оповідань Біанкі.
- Навіщо? – гнівно запитувала увечері бабуся у діда. Гнів був викликаний у тому числі тим, що вона у своєму обуренні виявилася абсолютно самотньою. Від батьків чекати співчуття не випадало. Тато реготав, а мама сказала, що ненавидить ці ранки у садочках і я могла б там читати навіть «Майн кампф», гірше б не стало. – Чому ти вивчив з дитиною саме цього вірша?
- Тому що п’єси Подерев’янського одній читати дуже незручно, - зі щирим жалем сказав дід.
