Сергій Жадан
Марсельєза
Ходімо, ходімо, діти Батьківщини,
діти переділу осінніх туманів,
діти вчителів, що соромляться убогості класів,
діти священників, що вчаться у вас символу віри.
Тиран дивиться з пагорба на наше місто,
загорнувшись у мокру шинель темряви.
Ви для нього лише згустки крові в тумані.
Ви – діти, що вижили у Вифлеємі.
Тож ходімо, ходімо, сини Вітчизни,
діти сиротинців, світлі безбатченки.
Час не має слів, аби описати вашу стійкість,
вашу ніжну надламаність голосів.
Ходімо мокрим туманним полем,
повз міський пляж, на якому споруджено шибениці,
повз стадіон, на якому висаджують пшеницю для обложеного міста,
доки небо над берегом, наче легеня, вгортає в себе повітря.
Діти, подібні на олівці – з грифелем віри всередині серця.
Діти, що бачили, як горять їхні школи.
Ворог знову стоїть за брамою міста.
Монстри ховаються в дитячих шафах політики.
Ходімо, діти Батьківщини, ходімо,
повз домівки тих, хто втік, відмовившись від громадянства,
повз цвинтарі, на яких лежать ваші однолітки,
повз муніципалітет, з вікнами, вибитими ворожою артилерією.
Місяць, як жовте серце священика,
б’ється зі смертю за кожного з нас.
Арештантська роба на вчителі історії,
затоплені човни при міській переправі.
Час помер.
Часу більше немає.
Є дитинство, яке потребує любові.
Є лють, яка не вимагає пояснень.
