Багато пишуть про міста, а я ще б хотіла написати про нашу рідну природу.
Я, окрім того, що плачу над відео зі звільнених міст і селищ по суті, ще помітила що ловлю себе на думках спостереженнях за пейзажем. Ось виклали все зелене і багато дерев - воно з вересня і це точно Харківщина. Теперішні відео інші, бо на Херсонщині все степ і тільки поодинокі тополі вже без листя бо листопад. І все таке рідне, хоч я конкретно там і не була.
Це я ще помітила коли в травні перший раз за активну фазу поїхала з Києва на рідну Сумщину. Окрім звісно, жаху від зруйнованих будинків та запровок вздовж трасси, особливо хотілось пожирати очима ці рідні лісосмуги й поля. Я завжди любила пиритися на пейзажі у вікно машини чи поїзда коли їздила додому, але в цьому році додалось ще якесь особливе почуття яке важко сформувати. І гостра любов до землі, і одночасно біль і жах, що з цією землею роблять ті русняві тварі.