Вічна пам'ять. Вічна шана.

[Eney]

UA - Герої цього сюжету воювали, співали, варили борщі, читали дитячі листи, поспішали передати привіт, кудись їхали та давали обіцянку стояти до кінця. І загинули – у війні за українську державу та її свободу. Але сьогодні у ТСН вони знову живі. Чотири десятки воїнів говорять від імені тисяч загиблих та зниклих без вісті. Режисер – Максим Мазалов.

Героям Слава

[Mrs_Who]

?hc_ref=NEWSFEED

14 листопада 2016 року тіло загиблого на сході ОЛЕГА ЮРДИГИ привезли у рідне село Якторів, Золочівського району.

[Няма Донецкая]

http://censor.net.ua/photo_news/415538/pogib_36letniyi_ukrainskiyi_voin_hodorovskiyi_sergeyi_leonidovich_foto
Погиб 36-летний украинский воин Ходоровский Сергей Леонидович.   

[Ellianna ♔]

Татьяна Губа
5 hrs ·

Наше Сонечко Віталій пішов на небо .
О 13.00 серце Героя зупинилося втретє,
за 20 днів боротьби за життя , назавжди .

Ворожий обстріл промзони забрав життя нашого Героя, молодого хлопчика
із села Маскивці, Баришківського району Києвської області , який добровільно уклав контракт з ЗСУ і , з рідним старшим братом , став на захист України .
6 листопада Віталіку виповнилося 19 років .

Висловлюємо співчуття родичам і близьким , побратимам, медперсоналу лікарні Мєчнікова , всім, хто боровся за життя Віталіка . Пробач ,Віталічку, що не врятували . Біль і сльози

#Команда_Резниченко

[RedCat]

Загиблі в листопаді – поіменно. Подивіться їм в очі
1. Микола Саюк «Француз»
mikola-sayuk

Cпойлер

За кілька місяців до загибелі він одружився з бойовою подругою, за кілька тижнів – їх обвінчали у рідному батальйоні «Айдар». Але сімейне щастя було недовгим. Микола Саюк, позивний «Француз», загинув 1 листопада перед північчю в околицях Мар’їнки Донецької області внаслідок детонації боєприпасу у каналі ствола міномета.

Невдовзі йому виповнилося б 29. Микола Саюк народився 22 грудня 1987 року в місті Дубно Рівненської області, де прожив перші чотири роки свого життя, а після смерті батька переїхав до села Адамівка Березнівського району.

Після закінчення дев’яти класів школи вступив до вищого професійного училища №7, де здобув одразу спеціальності каменяра й кухаря.

«Мати виховала з Миколи чесну, справедливу та добру людину, яка все розуміла з першого слова та завжди готова була допомогти у будь-якій складній ситуації. Всіх гарних якостей не перерахуєш, але хлопця любили люди, любили та поважали, а це багато про що говорить», – пише блогер Ян Осока.

Дуже полюбляв полювання та риболовлю. Коли підріс, хлопець почав працювати на будівництвах по різних містах. Із 2012 року був директором ТОВ «ТВК «Меркурій» у Києві (оптова торгівля).

А потім повстала Україна, і Микола Олександрович не міг спокійно спостерігати за тим, що відбувається. Із січня 2014-го він – активний учасник Майдану, брав участь у подіях на Грушевського та Інститутській, зокрема в кривавий четвер. На Майдані Саюк був поранений – в ноги гумовими кулями від «Беркута» та в шию ножем від «тітушки».

На війні Микола від самого її початку, пішов добровольцем. Яскравим був його бойовий шлях у найгарячіший період. А в грудні 2014 року підписав контракт із ЗСУ до закінчення особливого періоду.

Сержант, командир відділення зв’язку взводу управління мінометної батареї 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади (сформована в Білій Церкві, ППД – Коломия).

У Саюка залишилися мати, сестра та дружина, шлюб з якою був таким недовгим.

2. Сергій Кочетов «Кіт»

Cпойлер

Сергій Вікторович Кочетов, позивний «Кіт» («Кот», у дитинстві – Котя), народився 30 листопада 1985 року в селі Студянка Дубенського району Рівненської області. Був єдиною дитиною в батьків.

Як і Микола Саюк, загинув 1 листопада приблизно о 23:30-24:00 поблизу села Славне Мар’їнського району внаслідок детонації боєприпаса в мінометі.

З 1-го по 11-й клас навчався і мешкав у селищі міського типу Смига на Рівненщині. Відразу після закінчення школи пішов в армію. Після ДМБ працював на заробітках на будівництвах. Клав плитку так, що після нього нічого не перероблювали, зажив собі репутацію вмілого майстра.

Хороший друг, він просто не розумів, як це – залишити у біді. Це стосувалося його товаришів, родичів та знайомих, а потім і країни.

…Після того, як Сергій побачив, що зі студентами зробив «Беркут», він пройшов весь шлях Майдану, брав участь у протистоянні як на Грушевського, так і на Інститутській.

Після Майдану уже не Котя, а «Кіт» жив тільки війною. У грудні 2014 року добровільно пішов захищати Україну від ворога. У лютому 2015 року підписав контракт до закінчення особливого періоду.

Солдат, старший навідник мінометного взводу 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Сергій повоював у багатьох місцях – Щастя, Трьохізбенка, Новоайдар, Станиця Луганська. Був поранений, перебував на лікуванні, бо не міг нормально ходити.

«У вересні цього року «Кіт» побував вдома у відпустці. Люди, які бачили його останній раз живим, розповідали, що перед поверненням на фронт, воїн казав, що більше вони не побачаться з ним, що більше він не повернеться. Друзі намагалися перевести це в жарт, але зупинились, коли побачили, що він не сміється», – пише Ян Осока.

3. Юрій Сірик

Cпойлер

Юрія Сірика із Житомирщини мобілізували у березні 2014 року, перший рік його служби тривав до травня 2015-го.

Степанівка. Савур-Могила. Іловайськ. Дебальцеве. Кожна ця назва віддається страшним болем. Для Юрія Володимировича до цього всього примішувались солоний присмак крові та гіркота випаленої землі. Адже він усі ці місця пройшов, витримав запеклі бої, коли побратимів розривало снарядами у нього на очах.

Повернувшись додому, Юрій дуже важко переживав усе, через що його пронесла війна, часто плакав, згадуючи полеглих побратимів. Але не зламався. Відчував обов’язок. Знову повернувся на війну, підписавши контракт із ЗСУ.

Сержант, командир відділення стрілецько-зенітного взводу 30-ї окремої Новоград-Волинської Рівненської механізованої бригади.

Загинув Юрій Сірик 1 листопада біля села Славне Мар’їнського району Донецької області внаслідок отримання важких поранень під час мінометного обстрілу наших позицій.

Був похований 4 листопада у селі Степок, де мешкає його мати.

Пішов 40-річним…

Юрій народився 29 грудня 1975 року у місті Овруч Житомирської області. У 1991 році закінчив школу №2, вступив до вищого професійного училища, де отримав фах електрика. Потім хлопця призвали до армії. Із 1995-го по 2006 рік Сірик був прикордонником, залишившись служити далі.
Навесні 2007-го переїхав до села Новоівнецьке Андрушівського району.

«Це був прекрасний хлопчик, потім хлопець, чоловік, який ніколи ні з ким не сварився. Він увійшов в серця тих, хто знав його, тільки усміхненим, привітним, добрим сином і батьком», – пише Ян Осока.

“Із 2010 по 2011 роки працював начальником охорони у київській фірмі «Ельба Інвест». Одного разу Юрія поставили на охорону бізнес-центру. Поруч було кафе, де якісь мажори почали грубити дівчатам-офіціанткам. Юрій встиг покласти обличчями на підлогу трьох із них, доки прибігла допомога. Після цієї події цілий тиждень його та охоронців годували безкоштовно на знак подяки”, – зазначає блогер.

4. Денис Здоровець

Cпойлер

27 лютого 2016 року киянин Денис Здоровець підписав із ЗСУ контракт на три роки. Перебував на навчаннях на полігоні Десна до 29 квітня. Далі – солдат, стрілець, санітар взводу 1-го мехбату 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква).

22-річний воїн загинув о сьомій вечора 3 листопада в промзоні Авдіївки Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в окоп.

Денис Богданович Здоровець прожив коротке, але яскраве життя. Він народився у 25 вересня 1994 року в столиці. Після 9-го класу, у 2010-му, втупив до Деснянського економіко-правового технікуму при МАУП. Прагнув стати юристом, заочно навчався в Деснянському інституті МАУП.

Любив спорт, грав у регбі, до 2014 року захищав кольори знаної київської команди «Авіатор», виступав за молодіжну збірну Центрального регіону.

27 лютого 2016 року киянин Денис Здоровець підписав із ЗСУ контракт на три роки. Перебував на навчаннях на полігоні Десна до 29 квітня. Далі – солдат, стрілець, санітар взводу 1-го мехбату 72-ї окремої механізованої бригади (Біла Церква).

22-річний воїн загинув о сьомій вечора 3 листопада в промзоні Авдіївки Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в окоп.

Поховали Дениса 9 листопада на Берковецькому кладовищі Києва.

5. Олександр Бойко "Батя"

Cпойлер

Молодші за віком бійці називали його «Батя», адже таких, як він, на фронті – одиниці. Треба допомога – кликали Батю. Треба порада – звертались до Баті. І це не лише через його вік та досвід, а через його характер та душевну доброту, яка виливалася в опіку та турботу над іншими.
Нещодавно його сину виповнилося 13 років. Батько зателефонував та привітав дитину. Це була остання розмова з домом. Через дві години воїна не стало.

Олександр Борисович Бойко народився 18 січня 1973 року в Києві. Закінчивши 9 класів школи, вступив до вищого професійного училища, здобув фах зварювальника. Працював водієм таксі, ескпедитором, останнє місце роботи – сортувальник в «Епіцентрі».

Олександр полюбляв чоловічі заняття – риболовлю та полювання, в останньому здобув неабияких успіхів. Дуже любив читати, на війні у хвилини відпочинку часто усамітнювався разом із книжкою на ліжку, над яким висів автомат.

«Дуже вимогливий до себе та оточуючих, відповідальний та сильний духом, він мріяв про прості, але важливі речі – про краще життя своєї країни та велику щасливу долю для своїх дітей», – пише блогер Осока.

Спочатку Олександр Бойко пішов у військкомат добровільно, у третю хвилю. Відслужив зенітником у прикордонних військах. 18 травня 2016 року оформив контракт зі Збройними силами через Деснянський РВК міста Києва.

Старший матрос, оператор протитанкового відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 9 листопада о 8:20 поблизу села Павлопіль Волноваського району Донецької області під час бою з ДРГ ворога, яка підійшла до наших позицій. Куля влучила Олександрові у серце.

Похований 12 листопада у Києві. Залишились батьки, дружина, двоє дітей.

6. Олег Юрдига

Cпойлер

Поховали героя 15 листопада в рідному селі Якторів Золочівського району Львівської області, де він народився 24 червня 1976 року.

Олег Юрдига. Навчався у школі села Словіта та вищому професійному училищі у Львові, опанував професію м’ясника. Грав за Якторів у футбол. Строкову службу проходив у Хмельницькому та закінчив її у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини піхоти.

Повернувшись до цивільного життя, одружився та переїхав жити до Львова. Працював у будівництві, їздив по містах із бригадою.

«Олег Степанович ще мав таке хобі – він дуже полюбляв вирощувати дерева. Постійно купував різноманітні саджанці та возив їх у село до батьків дружини, де допомагав їм у піклуванні за садом», – пише Ян Осока.

Навесні 2014 року Олегу прийшла повістка, і він пішов до військкомату, не ховаючись. Десять місяців відслужив на Яворівському полігоні інструктором, потім у складі 128-ї окремої Закарпаської гірсько-піхотної бригади вирушив на Схід. Демобілізувався у вересні 2015-го.

У вересні Юрдига 2016-го підписав контракт із ЗСУ на півроку та після коротких навчань вдруге вирушив на війну у складі 24-ї окремої механізованої бригади (Бердичівська залізна імені князя Данила Галицького).

Олег Стапанович загинув 10 листопада надвечір у районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу. Юрдига перебував на бойовому посту та отримав осколкове ураження правої частини тулуба.

Залишились дружина-вдова та двоє дітей.

7. Олександр Оцабера "Десант"

Cпойлер

Олександр Оцабера (позивний «Десант») народився 23 липня 1989 року у селі Панасівка Козятинського району Вінницької області. 2006-2007 року вчився у ВПУ №32 в селі Гущинці на оператора комп’ютерного набору. Затим мешкав з родиною у Бердичеві на Житомирщині.

«Завдяки загостренному почуттю справедливості, Десант мав трохи вибуховий характер, але швидко відходив та перетворював усе на жарт, він не міг довго тримати на когось образу», – пише Ян Осока.

Вперше війна покликала Олександра Аркадійовича у 2014 році. Служив командиром відділення розвідувального взводу 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Спочатку була Попасна. Хлопцям там було морально важко через те, що вони не знали, чого чекати далі. Одного разу під Ольховаткою їхнє відділення під час розвідки боєм потрапило у засідку, Олександр разом із побратимами врятував хлопців з підбитої машини. Разом вони тримали оборону опорного пункту у Нікішиному, де ворог перебував на відстані кинутого каменя, а під мінометним дощем неможливо було підняти голову.

«Під час потужного обстрілу, коли наші бійці притиснулися до землі, «Десант» підвівся на ноги та вибіг на відкриту ділянку, щоб відкоригувати роботу нашої арти, одночасно врятував пораненого капітана, затягнувши того в укриття. Але на цьому не зупинився і ще вів вогонь з СПГ, намагаючись подавити мінометні точки ворога», – зазначає Осока.

23 грудня 2014 року біля Дебальцевого «Десант» сидів спиною до товариша. Раптово почався обстріл, позаду пролунав вибух гранати, і побратим прийняв основну масу осколків на себе, але один пройшов крізь ногу та увійшов у плече Олександра. Оцабера місяць пролікувався у шпиталі, повернувся на фронт. У березні 2015 року був демобілізований. Удома нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни».

11 грудня 2015 року «Десант» підписав із ЗСУ повноцінний контракт. Молодший сержант, інструктор з вогневої тактичної підготовки 199-го навчального центру ВДВ при 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді (Житомир).

Загинув він рано-вранці 11 листопада 2016 року біля міста Торецьк Донецької обасті внаслідок осколкових уражень, отриманних під час вибуху фугаса. Похований герой 13 листопада у рідному селі Панасівка.

[RedCat]

8. Андрій Підлипнюк "Мамай"

Cпойлер

Післязавтра йому виповнилося б 40. «Він був солдатом і патріотом. У нього була ідея, і він в неї вірив. У ньго був вибір, і він його зробив. У нього була війна, і він на ній загинув», – пише Ян Осока.

Андрій Іванович Підлипнюк (варіант – Подліпнюк), позивний «Мамай», народився 10 грудня 1976 року у селі Велика Корениха (місцевість Миколаєва у його Заводському районі). Мешканець села Сливине.

1994 року Андрій закінчив школу майже на «відмінно», лише з однією четвіркою, далі – закінчив Миколаївський національний аграрний університет за фахом «інженер-механік». Строкову службу проходив у Білгороді-Дністровському.

Прагнув самовдосконалення, не бажав залишатись на досягнутому рівні, а постійно йти на новий. Вивчав природу поведінки людини, відвідував курси з психології.

Працював на фабриці «Сандора», виконробом з оснащенню електротехнікою у школі моряків, на будівництвах.

У березні 2015 року Андрій Підлипнюк був призваний за мобілізацією. Після перебування на полігоні Широкий Лан, 26 серпня 2015-го був відправлений під Маріуполь. Матрос, навідник десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти ВМС ЗС України.

Демобілізувавшись у березні 2016-го, «Мамай» долучився до «Правого сектора» – дався взнаки візит морпіха в час служби до 18-го окремого запасного батальйону ДУК «ПС» у Миколаєві.

«На початку літа був марш комуністів, патріотична громада Миколаєва об’єдналася, аби завадити цьому маршу, і там Андрій показав себе з найліпшої сторони», – пише Осока.

Уже 28 липня 2015-го був зарахований до лав штурмової роти ДУК «Вовки Подолянина» у складі 54-ї ОМБр.

Він загинув як солдат, командир бойової машини, командир 1-го відділення 3-го взводу 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади. Серце «Мамая» зупинилося 11 листопада дорогою до лікарні, після того як у районі селища Луганське Бахмутського району Донецької області боєць під час мінометного обстрілу зазнав осколкових наскрізних поранень у шию та груди.

Андрія поховали 13 листопада в селі Велика Корениха. У героя залишилась мати.

9. Сергій Ходоровьский "Брама"

Cпойлер

16 листопада в Авдіївській промзоні від осколкового поранення загинув житомирянин Сергій Ходоровський, позивний «Брама» – командир відділення у складі 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади (ППД – Біла Церква).

Йому було 36 років, кадровий військовий. В армію прийшов у 1998 році, служив у складі миротворчого контингенту в Іраку. Влітку 2014-го виходив з Іловайська, з весни 2015-го воював у 72 ОМБр. Сержант контрактної служби, командир бойової машини піхоти.

«Мужній воїн, досвідчений командир, надійний товариш, На жаль, війна не розбирає, кого забрати…» – зазначили в бригаді.

Народився Сергій Леонідович 11.05.1980 року в місті Чита на Далекому Сході РФ. Родина переїхала до України, школу хлопець закінчив у місті Первомайськ Миколаївської області.

Після строкової служби здобув кваліфікацію спеціаліста за фахом «управління персоналом та економіка праці» на заочній формі навчання факультету економіки та менеджменту Житомирського державного технологічного університету.

Ходоровський майже 16 років віддав армії. Життя – Україні.

«Два тижні тому ми зустрілися з Сергієм в Житомирі. Старим знайомим завжди є про що поговорити. Він розповідав про свою війну, говорив, що втомився… Я згадав про закон, який надасть контрактникам можливість звільнитися, не чекаючи закінчення особливого періоду. Коли прощалися, він був у сподіваннях незабаром звільнитися. А тут таке…» – написав у «Фейсбуці» військовий журналіст Роман Туровець.

Загинув «Брама» на «промці» в бою з ворогом, який підійшов майже впритул до наших позицій. Комвідділення вів вогонь, відігнавши своїх молодих бійців від небезпечної ділянки, трохи підвівся, щоб кинути гранату, і в цей момент прилетів ВОГ. Воїн впав та більше не підвівся.

Поховали героя 19 листопада в Житомирі. В нього залишились мати, дружина та маленький син.

10. Віталій Шостак

Cпойлер

19 листопада в обласній лікарні ім. Мечникова в Дніпрі помер юний Віталій Шостак, який був поранений в Авдіївській промзоні в жовтні. Лікарі 20 днів боролися за життя воїна, але серце Віталика зупинилося втретє – і вже назавжди.

19 років йому виповнилося 6 листопада в шпиталі.

Віталій Шостак народився в селі Масківці Баришівського району Київської області. Закінчив 9 класів школи села Поділля, продовжив навчання в Борисполі на електрогазозварювальника.
Встиг попрацювати у місцевого орендаря. А в травні 2016 року уклав добровільно контракт зі Збройними силами, став на захист України разом зі старшим братом.

Солдат, механік-водій БМП-2 8-ї роти 3-го механізованого батальйоу 72-ї окремої механізованої бригади (ППД – Біла Церква) не побоявся направлення в одну з найгарячіший точок фронту.

У ніч із 30 на 31 жовтня, приблизно о 2-й годині, Віталій потрапив під ворожий обстріл на шахті Бутівка та зазнав важкого поранення в живіт. Був доставлений до Дніпра гелікоптером. У «Мечці» хлопець переніс декілька складних операцій, йому видалили нирку та селезінку, але стан його залишався дуже важким. Незважаючи на це, Віталій інколи приходив до тями, навіть впізнавав рідних. Вони до останнього сподівалися, що ниточка життя не обірветься.

У загиблого залишились батьки, дві сестри, брат і кохана дівчина, з якою він мріяв створити сім’ю. Поховали воїна 21 листопада в рідному селі.

11. Костянтин Шрамко

Cпойлер

19 листопада внаслідок мінометного обстрілу у Пісках біля Донецька загинув розвідник 128-ї окремої Закарпатської гірсько-піхотної бригади Костянтин Шрамко. Всьому виною – знову мінометний обстріл, яких так багато в це «перемир’я».

У Костянтина залишилися дружина та діти. Не так і далеко від поля останньої битви Костика – адже він родом із Покровська (кол. Червоноармійськ) Донецької області.

Раніше Шрамко був розвідником у батальйоні/полку «Дніпро-1», яким командував нинішній народний депутат Юрій Береза.

«Знав цю людину особисто. Служили разом в полку “Дніпро-1”. І думка про нього в мене була завжди незмінна: сильна особистість та щирий патріот. Це велика втрата для всіх, хто його знав і держави в цілому. Герої не вмирають!» – написав Береза в соцмережі.

Костянтин боронив Україну від початку бойових дій, був одним з улюбленців волонтерів, передзвонювався з ними іноді навіть тоді, коли перебував по той бік «нульовки» – на ворожій території.

12. Мар’ян Каптованець «Молодий»

Cпойлер

1 грудня в смт Розділ Миколаївського району Львівської області попрощалися з розвідником Мар’яном Каптованцем, який загинув від кулі ворожого снайпера в районі села Водяне біля Широкиного (сектор “Маріуполь”) 22 листопада.

Оскільки тіло його було в бойовиків, тривалий час жевріла надія, що Мар’ян живий. 30 листопада кортеж із тілом бійця земляки зустрічали на колінах обабіч траси, починаючи від межі Миколаївського району, через Миколаїв і до дому загиблого, вигукуючи: “Герої не вмирають!”

Мар’ян Каптованець раніше був бійцем “Правого сектора”. Взимку 2015 року долучився до 8-го окремого батальйону “Аратта” ДУК ПС (пізніше – Української добровольчої армії), коли бійці батальйону тримали свої позиції в Широкиному.

2016 року разом з кількома добровольцями УДА почав службу в ЗСУ, у 54-му окремому розвідувальному батальйоні Збройних сил України (Новоград-Волинський).

В деяких ЗМІ та соцмережах зазначено місце служби 54-а бригада (54 ОМБр), імовірно, помилково.

13. Олексій Носик

Cпойлер

Він загинув 23 листопада після полудня на Донецькому напрямку внаслідок кульового поранення, отриманого під час обстрілу наших позицій.

26 листопада Олексія поховали у рідному Старому Салтові Вовчанського району Харківської області. В нього залишились мати, брат, сестра, цивільна дружина.

Олексій Носик народився 27 травня 1995 року в селищі міського типу Старий Салтів. Закінчив 8 класів місцевої гімназії, а у 2013-му – Старосалтівський професійний аграрний ліцей за фахом «муляр-штукатур».

Хлопець зрання відчув, що таке відповідальність за себе та рідних – із 12 років пішов працювати, щоб допомагати батькам.

За характером був веселим, товариським, життєрадісним, завжди готовий відгукнутися на прохання про допомогу. Називав речі своїми іменами й говорив те, що думав. Захоплювався книгами та спортом, дуже любив куховарити.

Після закінчення навчання, у 2013 році, Олексій підписав контракт із ЗСУ.
Старший солдат 4-ї роти одного з батальйонів 92-ї окремої механізованої бригади (ППД – Клугино-Башкирівка, харківська область).

Рік тому його родину спіткало велике горе – помер батько. Олексій дуже переживав цю трагедію, казав, що неодмінно буде таким чоловіком, яким батько міг би пишатися.
Але син пішов 21-річним.

14. Віталій Горбатюк

Cпойлер

Віталій Горбатюк народився 26 листопада 1977 року в селі Гунча Гайсинського району Вінницької області, де проживав до 6 років. Потім його родина побудувала хату у селі Велика Стадниця Вінницького району. Там Віталій закінчив 9 класів школи, після якої вступив до Вінницького вищого професйного училища №4, отримав фах зв’язківця.

Відслужив «строчку», працював у вінницькому ВАТ «Свемон Центр». 2001 року одружився, а 2004-го з дружиною та сином переїхав до села Підполоззя Воловецького району Закарпатської області.
Віталій Горбатюк любив риболовлю та збір грибів, був майстерним кулінаром, чудовим, люблячим батьком.

13 липня 2016 року Віталій Володимирович підписав контракт із ЗСУ. Відтак – солдат, стрілець-навідник 2-ї роти 15-го батальйону 128-ї окремої Закарпатської гірсько-піхотної бригади.

Під час бойового чергування на шахті Бутівка 16 вересня цього року він отримав осколкове поранення та був відправлений на лікування до госпіталю. За три тижні став на ноги та повернувся до побратимів. Ніс службу на «Зеніті» – одній із найнебезпечніших ділянок біля Донецького аеропорту.

Загинув 24 листопада близько 16:00 біля селища Опитне Ясинуватського району: куля ворожого снайпера влучила в голову, не залишивши Віталію жодного шансу.

Похований 28 листопада в селі Підполоззя.

Залишились дружина, син та дві доньки, наймолодшій із котрих ще немає двох років.

15. Максим Сломчинський

Cпойлер

1 грудня у Білій Церкві, що в Київській області, на Алеї слави на міському кладовищі “Сухий яр” поруч з іншими полеглими воїнами поховали 22-річного Максима Сломчинського – молодшого сержанта 72-ї окремої механізованої бригади, дислокованої в цьому місті.

Хлопець загинув внаслідок ворожого обстрілу поблизу села Кам’янка Волноваського району Донецької області в ніч 29 листопада.

З 15 років мама виховувала його сама. У 2009-му хлопчина закінчив 9 класів білоцерківської гімназії №1. Після цього вступив до 13-го вищого професійного училища, отримав фах «муляр-штукатур».
Компанійського, веселого, оптимістичного хлопця називали «Рижиком». З початком АТО Максим обрав військову справу – із 2014 року служив розвідником, воював на Донбасі. Підписав контракт із ЗСУ, також був вивчився на оператора безпілотних літальних апаратів.

Молодший сержант, старший розвідник – оператор розвідувальної роти 72-ї окремої механізованої бригади.

«На фронті Рижий швидко зрозумів, де він і як треба поводитися, слів на вітер не кидав, все казав по ділу та чітко виконував накази командирів», – згадують колеги.

«Життя спокійного, сором’язливого юнака трагічно обірвала ворожа міна, яку випустили по наших захисниках російські окупанти», – розповіли в 72 омбр.

16. Едуард Зебін "Фізик"

Cпойлер

40-річний доброволець Едуард Зебін, боєць 1-ї штурмової роти ДУК «Правий сектор» із позивним «Фізик», поліг під час мінометного обстрілу промзони Авдіївки (Донецька область) 30 листопада.

«Зранку, при влучанні ворожої міни, загинув наш боєць і побратим друг «Фізик», Зебін Едуард Миколайович, уродженець міста Дніпро. Друг «Фізик» вже тривалий час в складі 1 ОШР боронив українську землю і відстоював територіальну цілісність країни. Вишколений боєць, який не зважаючи на втрати і всі негаразди не жаліючи себе тримав бій зі зброєю в руках», – написав командир 1-ї штурмової роти ДУК «ПС» Дмитро Коцюбайло з позивним «Да Вінчі».

«6:09 Таня, у нас 200-й… Через 10 хвилин: «Таня, живий, пульс відновлюється, веземо в Авдіївську лікарню військовим». Дзвінок військового лікаря: «Поранений доставлений у стані клінічної смерті, черепно-мозкова травма несумісна з життям, вічна пам’ять Герою!» – повідомдяла про надії на порятунок воїна-земляка радник голови Дніпропетровської ОДА Тетяна Губа.

Речник Міноборони з питань АТО не включив Зебіна в статистику втрат 30 листопада – із «правосеками» так завжди, вони воюють «нелегально». Лише помирають по-справжньому.

[Мадам Петрановская]

Вiчна пам'ять хлопцям.

[Ксеня]

Із полеглим на Світлодарськый дузі Андрієм Широковим попрощалися на Дніпропетровщині.

Андрій боронив донецький аеропорт, служив у Пісках і поблизу шахти Бутівка. Двічі був поранений, і щоразу після одужання повертався на передову. Підписав контракт і служив у 54-ій механізованій бригаді.
У загибель 46-річного бійця повірили не одразу. Припускали, що він потрапив у полон бойовиків. Але 22 грудня тіло бійця знайшли на місці нічного бою.
Свій позивний - "Сім'янин" - Широков отримав, тому що мав п'ятьох дітей, двоє з яких - прийомні.

[Ксеня]

Погибшие герои в боях на Светлодарской дуге 18-19 декабря 2016 года.

1. Андрешкив Владимир Степанович. Позывной "Семьянин".

Cпойлер

25-й батальон 54-й омбр, из с.Бортники Львовской области. 47 лет. Участник событий на Майдане, в том числе 18-20 февраля 2014-го. Осталась жена и четверо детей.

В 2015 г. баллотировался в Жидачивской райсовет на местных выборах от партии Народный Рух Украины. Владимир Андрешкив на войну пошел добровольцем. В батальоне «Киевская Русь» с начала его создания, прошел бои за Дебальцево. Демобилизовался, но недавно повторно заключил контракт с ВСУ и вернулся к своим собратьям защищать Украину.
Погиб, пытаясь вынести "Ваху" из-под обстрела.

2. Панасенко Василий Геннадьевич. Позывной "Ваха".

Cпойлер

25-й батальон 54-й омбр, из г.Ирпень Киевской области. 33 года. Воевал в 25-м батальоне «Киевская Русь» с самого начала его создания, прошел Дебальцево. Погиб 19 декабря 2016 г. на Светлодарской дуге, отражая атаки противника в районе пгт Луганское.

3. Степаненко Сергей Евгеньевич.

Cпойлер

25-й батальон 54-й омбр, из г.Борисполь Киевской области. 49 лет. Работал бетонщиком и таксистом. Осталась жена и сын.

Он героически погиб в бою с врагом 18 декабря 2016 г. около 8 часов утра на Светлодарской дуге, при попытке противника прорваться в направлении пгт Луганское.

Сергей проходил службу в батальоне «Киевская Русь» с 9 февраля 2015 г. Был ранен. В мае 2016 г. демобилизовался, однако уже 6 декабря вернулся в ряды родной 25-ки.

4. Радивилов Роман Юрьевич. Позывной "Друг Гюрза".

Cпойлер

1-й батальон 54-й омбр, из г.Дергачи Харьковской области. 32 года. Украинский активист, участник революции, доброволец «Правого сектора», поступил на службу в ВСУ.

Гранатометчик 1-й штурмовой роты "Вовки Подолянина" (ДУК ПС) 1-го батальона 54-й отдельной механизированной бригады.
Командир отделения роты снайперов 92-й бригады Иван Ракич, который лично знал погибшего, сообщает, что "Гюрза" помешал "ХНР" и одним из первых "поднял над Харьковщины красно-черный флаг нацioнально-освободительного движения Украïны в XXI веке".

Воевал в Песках и ДАП.
2015 года, получив ожоги под Волновахой и после второй контузии, временно вернулся домой. Находясь на лечении, принимал активное участие в общественных акциях, был активистом ОО "Деркачевская альтернатива" и движения "Свободные люди".

2016 заключил контракт и вернулся на фронт в подразделение Подолянина.

Погиб 18 декабря 2016. Из родственников осталась мать.

5. Клименко Дмитрий Васильевич.

Cпойлер

Активист ДУК ПС, длительное время воевал в рядах добровольческого подразделения.
После легализации ДУК в Вооруженных силах стал военнослужащим 1-й штурмовой роты "Вовки Подолянина" 1-го батальона 54-й отдельной механизированной бригады.

[Марика]

Вічна пам'ять

[Eney]

72 Гвардійська ОМБР

 
12 ОМПБ нині прикомандирований до нашої бригади, тож страшне лихо, яке сталося в цьому батальоні позавчора, торкнулося болем і нас також. Під час короткого боєзіткнення поблизу Крутої Балки (Авдіївка) від ворожої кулі загинув військовослужбовець "Козак" - старший сержант Леонід Михайлович Проводенко, командир відділення розвідвзводу, Сполоханий пострілами противник відкрив шалену стрілянину і під її прикриттям викрав тіло бійця, щоб поглумитися над ним.

Сьогодні вранці, як багато хто бачив, ворог виклав в мережу фото і відео знущань над тілом загиблого воїна, викликавши шквал обурення у українців та всього світу. Обурення було таким потужним, що Facebook на вимогу інтернет-спільноти не лише видалив публікацію, але й заблокував акаунт "ополченки", яка виклала ці жахливі кадри і, можливо, навіть сама їх знімала. Дякуємо вам, друзі, за оперативну підтримку і важливу роботу по звільненню інтернет-простору від сцен насилля, тим більше - над Героями, захисниками рідної землі!

Полеглому Леоніду Проводенку було 53 роки. До війни він жив у селищі Михайлівка на Луганщині, працював громадянським інспектором з охорони природи. Одружений, мав двох синів. Коли почалася окупація, вивіз сім'ю до Києва, а сам 6 серпня 2014 року пішов добровольцем на фронт. Служив у 12 батальоні, завжди опікувався молодшими товаришами, наслідував козацькі звичаї. Мріяв звільнити рідне село і повернутися до батьківської хати, до улюбленої роботи...

Згідно домовленостей, сьогодні пообіді ворог таки віддав тіло Козака побратимам для організації поховання з належними Герою почестями.

Про час і місце прощання повідомимо додатково.

Світла пам'ять тобі, Козаче! Ми здійснимо твою мрію: визволимо від вбивць твоє село і твій дім для твоїх синів...

[Shannou]

[RedCat]

Загиблі герої у грудні
http://censor.net.ua/resonance/422158/zagibl_gero_grudnya
1. Олександр Анатолійович Лукаш (позивний Лука) народився 08.05.1965 року в селі Біленченківка Гадяцького району Полтавської області.
2. Михайло Юрійович Покидченко (позивні Малий, Сотник та Ртуть) народився 14.11.1989 року у місті Мукачеві Закарпатської області.
3. Віктор Миколайович Клименко народився 1 5.02.1978 року у селі Варварівка Вовчанського району Харківської області. Останнім часом мешкав у Харкові.
4. Андрій Володимирович Лелякін народився 08.07.1982 року у селі Друга Іванівка Барвінківського району Харківської області.
5. Володимир Васильович Шоломинський (позивний Бетмен) народився 09.04.1983 року у селі Єфремівка Первомайського району Харківської області. Мешкав у селі Семенівка, а останній рік - у Харкові.
6. Роман Юрійович Радивілов (позивний Гюрза) народився 14.02.1984 у місті Дергачі Харківської області.
7. Дмитро Васильович Клименко (позивний Санич) народився 18.07.1980 року у селі Кам'янка Каховського району Херсонської області.
8. Андрій Вікторович Широков (позивний Сім’янин) народився 12.04.1970 року у місті Мирноград (до 2016 року - Димитров) Донецької області. 30 років тому родина переїхала до Дніпра.
. Микита Олександрович Яровий (позивний Шайтан) народився 02.02.1995 року у селищі міського типу Меліоративне Новомосковського району Дніпропетровської області.
10. Андрій В'ячеславович Байбуз (позивний Ефа) народився 16.08.1975 року у Херсоні.
11. Сергій Євгенович Степаненко (позивний Паштет) народився 07.04.1967 року у місті Копейськ Челябінскої області (Росія).
12. Володимир Степанович Андрешків (позивний Жара) народився 16.10.1969 року у місті Бортники Жидачівського району Львівської області.
13. Василь Геннадійович Панасенко (позивний Ваха) народився 14 серпня 1983 року у селі Поліське Коростенського району Житомирської області.
14. Олександр Анатолійович Вінярський народився 20.05.1994 року у місті Хмільник Хмільницького району Вінницької області.
15. Роман Михайлович Мамасуєв народився 20.02.1983 року у місті Алушта (АР Крим).
16. Сергій Петрович Рубанчиков (позивний Відьмак) народився 7 березня 1980 року у Києві.
7. Олександр Миколайович Мороз (позивний Лютий) народився 21.10. (по паспорту 25.11.) 1953 року у селі Грушівка Криничанського району Дніпропетровської області.
18. Леонід Михайлович Проводенко (позивний Козак) народився 10.09.1963 року у селищі Михайлівка Перевальського району Луганської області. Після початку війни переїхав до міста Гостомель Київської області та перевіз сім’ю.
19. Сергій Леонідович Кабанов (позивний Кабанчик) народився 27.05.1971 року у місті Тараща Київської області.

ПІСЛЯМОВА

Cпойлер

Привіт, друже, проходь. Он там бліндажі з твоїми, наші барикади трохи позаду, адже ми раніше сюди потрапили. Наших тут за сотню, але ваших набагато більше. Вже майже три роки, як прибувають. А ми як прийшли усі у січні - лютому 14-го, та так і кучкуємось разом.

Як там, друже? Так я навіть зрозуміти нічого не встиг. Нам було лячно, але ми не відступали, нікуди було вже відступати. Все заволокло димом від шин, безперервний стукіт по залізу, сцена здавалося такою далекою і неважливою, нерви ледь не лопалися від виття сирен, все навколо горіло, а ми йшли в наступ. Хлопці падали і не вставали, а ми йшли. Тільки і я не дійшов до кінця, щось відкинуло мене назад, і небо, сіре небо Києва раптом стало чорним.

Ну так що там унизу, друже? Я не знаю, як так вийшло. У багатьох боях з "беркутами" брав участь, водою мене поливали при мінус п'ятнадцяти, стакан з чаєм не міг потім утримати, так трусилися руки, Маріїнське пекло пережив, там було шось страшне, багато наших полягло. Сергія знав, першого нашого тут, Олега, Віктора, он вони, тут усі, та й ти своїх побратимів зустрінеш в бліндажах. У 2014-му їх багато приходило щодня, зараз менше, але прибувають постійно.

Гаразд, розповідай тепер ти, друже. Давно я не чув звісток звідти. Ні, я в своєму селі лежу. Тут практично всі по своїх рідних краях відпочивають, крім тих, кого не знайшли. Ці по лісах та полях розкидані. Все чекають тут, не дочекаються, коли їх знайдуть, хоча шансів мало, якщо чесно, скільки часу пройшло вже.

Слухай, друже, а ми перемогли? Залишився, звичайно, син у мене. 9 цього року буде, у багатьох тут діти залишилися, сумуємо, звичайно, а...

Стій. А чого ти увесь час від відповіді ухиляєшся? Чого не хочеш розповідати про те, що там зараз? Так, я тебе дуже прошу, розкажи, я бачу, що ти не хочеш, але мені, нам усім треба знати, що відбувається зараз в країні.

Як? Що? Точно?
Зрозуміло. Все зрозуміло.

Я зараз поправлю ремінь, друг, а ти йди до наших. Йди і не озирайся. Це просто вітер подув мені прямо в очі, не звертай уваги. Тут також буває вітер, йди вже, залиш мене на хвилинку самого.

Я потім наздожену.

 Ян Осока, для "Цензор.НЕТ" Источник: http://censor.net.ua/r422158

[RedCat]

[Elsewhere]

Сегодня.

[Lyal_ka]

Спарта на Днепре

[Ellianna ♔]

Повернись живим
4 mins ·

26 січня загинув військовий.

Міномети і артилерія не стихають по фронту вже кілька діб. От під прикриттям мінометів дуже близько підійшла диверсійно-розвідувальна група сєпарів. В хлопця влучила куля, пробила бронежилет, пробила легеню. Шансів вижити практично не було…

Хлопця звали Сергій Непсов. Йому було лише 22 роки. Колись один дядько мені сказав, що 22 роки – нічого особливого для війни. Що це вже не діти у 22, що гинуть і молодші. Не роби, мовляв, сенсацію з їхнього віку, бо цим нікого не здивуєш…
Але знаєте що? Це не просто загинула людина. Це зупинилося життя цілої сім’ї. У них вже ніколи не буде так, як завжди. Його батьки ніколи не спатимуть спокійно. Всі плани, надії і сподівання – все можна перекреслювати і передумувати заново… Коли вщухне біль. Через роки. З цим болем просто навчаться жити. Пристосуються.

Розумієте? Скільки б їх не гинуло – це не загибель кожної окремої людини, це загибель цілої сім’ї. Кожної мами, кожної дружини, кожної дитини.

Чортова війна декому не дає навіть шансу спробувати життя на смак. І байдуже чи йому 22 роки, чи 45. З людиною зникає цілий світ.

Можливо Сергій міг вижити, якби ДРГ помітили раніше, якби вони не підходили під прикриттям мінометів, ще купа «якби».

Зрештою, яка різниця – людини немає, але є війна. І смертями вона нагадує про себе. Нагадує, що не закінчена. Нахабно просить не ігнорувати її.

Давайте не будемо забувати про те, що на нашому Сході вбивають наших хлопців!

Вічна пам"ять...

[Мадам Петрановская]

Сколько горя.)))

[RedCat]

замість тисячі слів

[Eney]

Павло Ткачук додав 7 світлин та 1 відео.
2 год. ·
29 січня 2017 року в зоні АТО під час бою в районі промзони міста Авдіївка Донецької області, виконуючи бойове завдання загинув випускник факультету бойового застосування військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного випуску 2014 року капітан Андрій Кизило.
Родом Андрій Кизило із Умані, з династії військових, тож шлях служити у війську хлопець обрав свідомо, вступивши спершу до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, а після його закінчення - до Академії сухопутних військ. Під час навчання в Національній академії, Андрій вирізнявся сміливістю і позитивним сприйняттям світу, був упевнений у собі та в своїх знаннях, він блискавично приймав рішення, які були професійними та виваженими.
У 2014 році, коли на сході України вже тривала Антитерористична операція, Андрій Кизило не міг дочекатись випуску. Залишаючи стіни академії Андрій говорив: «Ми переможемо! Ми обов’язково переможемо!»
У Андрія залишилися дружина і 8-ми місячний син.
Колектив Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного висловлює співчуття рідним Андрія Кизила.
Пам’ять про нашого випускника залишиться навіки у наших серцях!

https://www.facebook.com/tkachukpp/posts/672607669579515

[dlifua]

Вічна Пам'ять Героям!

[AlexUA]

29 січня 2017 року в зоні АТО під час бою в районі промзони міста Авдіївка Донецької області, виконуючи бойове завдання загинув випускник факультету бойового застосування військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного випуску 2014 року капітан Андрій Кизило.

[Elsewhere]

[Mrs_Who]

Zoya Kazanzhy

Это Наташа. Ей 45 лет. Теперь всегда 45.
Вчера, в районе Светлодарской дуги был ранен боец. За ним выехала машина скорой помощи. С красным крестом, понятна для идентификации. По машине выстрелили из ПТУРа. Противотанковая ракета попала в автомобиль. С красным крестом.
Наталья Хоружа, фельдшер 54-й бригады, погибла.
У Наташи осталась дочка.

[Мадам Петрановская]

Умер генерал Воробьев. Сердце.

[Степанида Ластівченко]

Умер генерал Воробьев. Сердце.

Только что прочитала об этом в новостях. Вечная память достойному воину и человеку. 

[Мадам Петрановская]

Вчера 9 дней по генералу Воробьеву и роковини Иловайска. Батюшка- военный капелан, что правил службу, сам тоже выходил из-под Иловайска. Сказал, что благодаря Генадию Петровичу, потерь было гораздо меньше, чем могло быть. И это не слова приличия, а правда.

 

[Eney]

2 березня на Донеччині, у зоні проведення АТО, загинув артилерист Олександр Лобачевський з Лубен. Військовий підірвався на міні під Маріуполем. Про це на своїх сторінках у Facebook повідомили нардеп Ігор Мосійчук, протоієрей Свято-Миколаївської церкви УПЦ КП (Олександр Дєдюхін) та голова Полтавського Батальйону Небайдужих Наталія Гранчак.

Загиблий є сином отця Георгія (Юрій Лобачевський), настоятеля Храму всіх Святих у Лубнах. Олександр Лобачевський брав участь в антитерористичній операції з 2014 року.

Александр Дедюхин

Безжалостный смертоносный адский сквозняк вырывается из всех запоребриковских дырок и трупным зловонием разлагающегося белка пытается убить все на своем пути.
Почему он это делает? Потому, что 25 лет назад мы не свалили идолов мумии из мавзолея. Потому, что тогда же мы не стали строить стену и ров с крокодилами. Потому, что мы были тогда дурные и слабые. Мы жили мифами совка, мы не изжили его. Как умирать за свободу мы знали лишь теоретически. И мы жили. Так и не умерев, худо-бедно. Но случилось чудо. Каким-то невероятным образом мы воспитали достойных детей. Эти дети вытащили нас на Майдан, эти дети научили нас уважать себя, эти дети стали делать наше домашнее задание, которое мы забросили четверть века назад. Они завалили идолов и учат нас как надо умирать за Родину, за свободу, за ближнего.
За что нам все ужасы этой войны? Да за нашу же инфантильность, за нежелание брать на себя ответственность, за дележ портфелей, взятки и грызню вокруг Никопольского ферросплавного, в конце концов.
И вот наши такие взрослые дети двадцати и чуть больше лет своими телами закрывают адские дыры, просто потому, что мы в свое время не позаботились обезопасить их.
И ради чего умирают наши дети? Да ради будущего наших внуков, чтобы их не смел адский ураган Мордора.
Господи, это неимоверное чудо, что ты дал нам таких детей!

[Eney]

Мартин Брест з Юлією Паєвською.
1 год ·
За машиной.
... и потом она закуривает. Опять. Пальцы уже почти и не дрожат - может только от холода, пробирающегося липкими холодными пальцами под куртку. Хоооолодно.
"Садись", - говорит она. "Покурим". Картонка в дверном проеме скорой, мы сидим, опять курим и молчим. А чего говорить то? Тут что не ляпни - ничего в тему не будет. Снова подымается ветер, пальцы зябнут, дым срывается и теряется в серых деревьях. Ножки носилок тонут в грязи, красно-черный флаг лениво полощется, и свешивающийся уголок потасканной флиски лежит прямо на земле.
- Знаешь, не факт, что я что то сделала вот прям сразу, если бы была.
- Та да.
- То есть да... может и сделала. Но осколок в позвоночнике... пойми, Мартин, это вообще все, конец.
- Ага.
- Или нет. Или может мы как то бы. Хотя. Ааааа не знаю я. Вот, мешки приехали.
Если взять за пояс - чувствуешь тепло еще не остывшей кожи. Десять минут. Прошло всего десять минут.
- Умер на руках, прям вот сейчас. Будешь еще курить?
- Буду.
- Держи. Правосек. Мина, осколок.. осколки. Там еще в легкое, в ноги... (поворачивает голову) Мартин, я бы не успела, по любому, ты ж медик, видишь же.
- Да, я знаю, Тайра. Ты бы не успела, по любому. Мля, как же ему больно было.
- Очень больно. Очень.
- Как зовут... звали?
- Сережа. Или успела бы, если бы вот совсем рядом была...
Вокруг бродят притихшие люди. Кури, медик, твоей работы тут уже нет. Есть только флаг, грязь и четвертая весна странной войны.
- Я поэтому в Киев и не езжу. Что мне там?
- Ага.
- Ааааа черт.
- Что?
- Это его девушка.
Из подлетевшего форестера вырывается черная молния, бросается к носилкам и тут-же оседает во всю ту же родную мне ненавистную донбасскую грязь. Плачет, тихо и очень-очень страшно. "Мучался? Больно было?" - через слезы девочка, через слезы. "Нет" - выдыхает Тайра и даже машет головой, "не было ему больно, не было". И гладит по голове.
За машиной ASAP на фото лежит тело человека, которому не повезло спрятаться от мины, и теперь он прячется за строчкой "сьогодні в зоні АТО загинув один військовослужбовець..." Три года.
Три года.

[Eney]

Книга пам"яті полеглих за Україну.
http://memorybook.org.ua/indexfile/statbirth.htm