Автомобіль пару раз голосно чхнув, один раз перднув і замовк.
– Чорт! – Вилаявся водій, - він же тільки з техогляду!
– І що тепер? – стривожено спитала Ксеня.
– Чорт його зна! Піду гляну, – відповів водій і виліз з машини.
Ксеня вперлася носом у стиснуті долоні і мало не загарчала. Все складалося – гірше нікуди! Вона з іншими волонтерами насилу зібрали на цю машину. Крім рацій, на які скидалися всім світом близько двох місяців, вони ще й завантажили автомобіль купою святкових смаколиків, щоб порадувати хлопців на передовій. І перед самим виїздом почалася низка невдач. Спочатку один за одним захворіли напарники. Причому справа закінчилася не простими соплями та нездужанням – хто на таке зараз звертає увагу?! А високою температурою з усілякими супутніми ускладненнями. Зрозуміло, що ніхто в такому стані не зміг пускатись у довгу й небезпечну дорогу.
Потім те ж лихо торкнулося водія, і волонтерку просто стало нема на чому везти. "Немов пороблено" – сказала б її мама. Але Ксенії дуже потрібно було потрапити на передову. Тому що рації! Тому що різдвяні ласощі і відро куті. Тому що це єдина можливість побачити ЙОГО! Побачити наживо, обійняти, притиснутися всім тілом, відчути під щокою жорстку поверхню пропахлої порохом розгрузки, а не холодний екран смартфону. Тим більше, що зв’язок останнім часом був поганий.
Тому в останній момент вона через знайомих, таких же волонтерів, знайшла-таки водія, що погодився везти її з вантажем в ті краї, звідки розумні цивільні люди намагаються якнайшвидше звалити.
Вона не була розумною. Втім, до абсолютно цивільних себе теж не відносила. Вони з друзями давно вважали себе волонтерською ротою, добровольцями служби Гермеса, тими, що можуть дістати місяць із неба, якщо той раптом знадобиться хлопцям із ЗСУ.
І ось тепер вони застрягли в чистому полі. Машина не заводиться, кругом ані душі, лише сніг, зірки, і місяць цей,бодай йому, дивиться на них зверха, і певно, хихотить.
- А дідько!! І ніхто ж не допоможе!! - Вигукнула вона, звертаючись до автомобільного бардачку. Бардачок насмішкувато вирячився роззявленою пащею, з якої водій щойно потяг якийсь інструмент перед тим, як вийти. Ксеня з тріском ляснула ним і підняла очі на темну дорогу.
Їй здалося, ніби та стала якоюсь світлішою, ніби ввімкнули над дорогою ліхтар. Але жодних додаткових приладів, окрім фар власної машини попереду не було. Тоді вона озирнулась і глянула у заднє скло.
І уздріла дві фари, що швидко наближалися!
Дівчина рвонула на себе ручку, штовхнула двері і вилетіла на засніжену дорогу прямо назустріч автомобілю.
– Стійте! – Закричала вона. – Зупиніться! Будь ласка.
Ззаду смачно вилаявся напарник, який побачив це божевілля.
Але машина чомусь не розчавила летючу назустріч їй дурепу, а плавно пригальмувавши, зупинилася. А потім вибухнула довгим звуком клаксону, що в нього водій вклав увесь нецензурний набір слів, добре відомий кожному, хто колись їздив українськими дорогами.
Ксеня підбігла до дверей водія і радісно затарабанила у них. Віконце повільно поповзло донизу, явивши дівчині невдоволене обличчя якогось лисого пана в дорогому пальті.
– Дівчина так сильно поспішає на той світ? – холодно спитав той.
– Ні, я поспішаю на передову! – заторохтіла Ксеня.
Лисий панок закотив очі:
– Не бачу протиріч.
– Допоможіть нам! Ми волонтери! У нас машина зламалася, а нам треба...
– Якнайшвидше дістатися того світу! – буркотливо докінчив лисий. – Ось, спочатку потрапте, а вже потім біжіть до мене на зустріч. – І міцніш перехопив кермо.
Дівчина розуміла – її проблеми анітрохи не хвилюють лисого. Та зараз його думка теж мало цікавила Ксеню, що вбачала в цьому самотньому подорожньому єдиний шанс вибратися звідси.
– Ви повинні нам допомогти! Ми веземо нашим хлопцям надважливі речі, без яких вони не зможуть воювати!
– Та невже оце? – усміхнувся лисий. – Просто-таки не зможуть без ваших пиріжків та відра солодкої каші?
Ксенія затнулась. Їй не сподобався тон пана й те, з якою він неповагою відгукується про її цінний вантаж, який вони збирали та готували всім світом.
– Ви хто? - З підозрою запитала вона. – Колаборант? Поборник “рускава міра”? – І вона вихопила з кишені куртки крихітний газовий пістолет, який їй подарував друг і який вона брала у всі свої поїздки.
Лисий скам'янів, побачивши наставлену на нього зброю. Потім повільно затулив руками обличчя і плечі його здригнулися.
– Не стріляйте в мене, – простогнав пан крізь долоні.
Здавалося, він плаче. Хоч Ксеня аж дуже підозрювала, що той регоче, закрившись від неї.
– Досить знущатися з дівчини, – несподівано пролунав глибокий жіночий голос із глибини салону автомобіля. – Чом би й не допомогти їй. Тим більше що нам в один бік.
– Так я й збирався допомогти, – спокійно сказав лисий, прибравши руки з обличчя. – А вона в мене стріляти надумала якоюсь смердючою гидотою.
В цей час до авто підійшов напарник Ксені.
– Машина у нас зламалася, – констатував він очевидне – Не могли б ви підкинути нас до найближчої станції чи шиномонтажу. Або ...
– Не думаю, що у найближчі сто миль є хоч одна ціла автостанція чи шиномонтаж, – посміхнувся лисий. – Сусідушки постаралися.
– Так, – приречено підтвердив водій. – Горіти їм у пеклі в найбільшому казані, чортові виблядки.
– Горітимуть, це точно – примружився лисий, – та не валіть все на чортів. До створення цих особин ніхто з пекла не має жодного стосунку. Вони самі собою такими вийшли. Генетичне глумління природи.
Вогні задніх фар Ксеніного авто відбилися і затанцювали червоними іскрами в його очах.
– Та давайте вже, прив'язуйтесь, – нетерпляче гукнула жінка, що сиділа позаду лисого, і поїхали, часу ж нема! Скоро Різдво, а нам ще пиляти й пиляти!
Водій спритно добув троса з багажника, прив'язався до дорогого автомобіля і сів за кермо свого буса. Ксеню посадили поруч із лисим, аби вона стежила за навігатором і показувала шлях. Самопальний поїзд врешті рушив.
– То як звати найкращого у світі хлопця? – вкрадливо запитала жінка за хвилину. Ксеня озирнулася і спробувала розглянути сусідку, але побачила лише багату шубу, в яку та куталася і вловила носом дорогий парфум.
– Якого хлопця? – підняла брови дівчина.
– Того самого, до якого так швидко мчить крізь зимову ніч, наплювавши на небезпеку, його наречена.
– Я не наречена, – буркнула Ксеня. Незнайомка вибухнула сміхом.
– Скажи це своєму Вакулі! Як він тебе називає у розмовах із друзями?
– Він не Вакула! – Вигукнула Ксеня і відчула, що щоки її запалали.
– А тебе, до речі, як звати?
– Ксеня! – сердито сказала дівчина.
Їй не подобалась ця жінка. Не подобалися її хутра, такі недоречні за нинішніх обставин. Не подобався її вишуканий парфум. Нічого не подобалось. Але ці люди погодились її підвезти, тому Ксеня заштовхала своє "не подобається" кудись подалі і спитала:
– А вас як звати?
– Соломія! Що означає Сонячна.
– Ой, тримайте мене семеро, сонячна, – пирхнув лисий.
– А ти, значить, Оксано, Ксюша, – навіть не повела бровою в його бік дама. – Гарне ім'я, зобов'язує. Такі красуні, як ти,зазвичай, вдома в таку пору сидять і завдання роздають нездійсненні закоханим кавалерам, а не блукають небезпечними дорогами.
– Я не Ксюша! Я Ксеня, – холодно виправила дівчина, – і роблю те, що вважаю за потрібне. Я там, де найпотрібніша. І мені начхати, хто і що про це думає.
– Гонорова, – задоволенно підсумувала жінка.
– Сучасні дівчата усі гонорові, – пирхнув лисий, – швендяють, де не треба, вимагають надто багато. Замість того, щоби вдома сидіти, борщі варити і чоловіка свого з полювання... тобто з роботи чекати!
– От іще! – одночасно хором обурилися пані та Ксеня.
Аж тут завила сирена. У телефоні дівчини. Вона відкрила програму.
– По всій країні тривога, – спохмурніла, побачивши карту – ракетний удар. Чортові виродки!
Зойкнули гальма. Автомобіль трохи занесло. Ззаду тривожно фафакнув прив'язаний бус. Але зіткнення не сталося – водії зуміли вирівняти машини.
– Тримай себе в руках! – невдоволено сказала дама.
– Але до чого тут чорти! – заволав лисий водій. – Яке відношення вони мають до цих болотних хробаків?!
Ксеня тільки відкрила рота, щоб відповісти, як тут побачила – у нічному небі блиснула яскрава зірочка. І почула характерний гул.
– Ракета, – прошепотіла вона, – прямо над нами пройшла.
Запала мовчанка.
– На Київ, мабуть, полетіла, – придушено сказала дівчина.
Відповіддю їй було напружене мовчання.
Потім дама підсунулась трохи ближче до лисого водія, обійняла його і крадькома сказала:
– Маєш нагоду виконати моє сьогоднішнє бажання.
– Знову Місяць із неба? – буркнув той.
– Ні, не Місяць… – промуркотіла дама.
Лисий помовчав, вдумуючись у її слова. Певно, як здалося Ксені, намагався визначити, що ж саме хоче його розфуфирена подруга. Вона взагалі нічого не розуміла. А до панка, здається, дійшло, бо він завив:
– Краще б Місяць, трясця йому!
– Ну, любий, давай внесемо різноманітність у наші стосунки, – загадково посміхнулася дама.
Лисий попереджувально фафакнув і зупинив авто, а вже потім упав головою на кермо, аби дати волю емоціям.
– Аа, дідько! Дідькоо!! – вигукував він!
– Не зважай, він завжди як нервує – усю свою рідню згадує! – довірливо прошепотіла дама Ксені, – чоловіки вони такі, не можуть без театральних сцен.
– Геть з машини! – заволав несподівано лисий.
Дама спритно відчинила дверцята, вийшла сама. І Ксеню витягла. Лисий вискочив зі своїх дверей, метнувся у бік багажника, відв'язав троса. Потім скочив на заднє сидіння, розвернув автомобіль і помчав назад по дорозі.
– Він геть здурів? – уточнив напарник Ксені, нічого не розуміючи.
– Він нас покинув? – з жахом спитала дівчина у дами. Соломія безтурботно відмахнулася:
– Не переймайся, повернеться. Він завжди вертається.
Напарник невдоволено хмикнув і поліз за цигарками. Дама теж витягла витончений портсигар, запропонувала Ксені. Та хитнула головою:
– Не палю, дякую
– Розумниця, – похвалила жінка і елегантно затяглася.
Зірки над головою таємниче мерехтіли. Тиша була такою мирною та урочистою, що не вірилося, що десь рвуться снаряди, руйнуються будинки та чиїсь життя. Зірки багато чого бачили за століття на цій прекрасній землі, що її мешканці так завзято хочуть перетворити на пекло.
– А ви куди їхали? – спитала дівчина, щоб якось розбавити мовчання.
– Туди ж, куди й ви, – туманно відказала жінка.
– А що везете?
– Зв'язок веземо.
Ксеня нічого не зрозуміла, але лізти з розпитуваннями далі не стала.
Ніч іскрилася і переливалася. Тиша навколо, здавалося, співала сотнею нечутних голосів. Співала про вічність, про гармонію і, як це дивно, про чудову весну, що завжди приходить за суворою зимою.
– Скоро Різдво, – прошепотіла дівчина і гірко додала, – а ми спізнимося.
– Не спізнимося, – впевнено сказала жінка.
На дорозі замигтіли фари. До них стрімко наближався автомобіль. Судячи з задоволеної фізіономії, настрій у пихатого лисого панка був пречудовим. І той не відчував жодного каяття, що змусив півгодини мерзнути своїх супутників на морозі.
– Це вам ярмарок, чи що, сідайте, поїхали, бо спізнимось! - сказав він, опустивши скло вікна.
За хвилину троса було знову натягнуто між авто та волонтерським бусом, і поїзд рушив.
– І що? – Нетерпляче запитала дама, як тільки сіла на заднє сидіння.
– Все, як ти просила, – коротко відповів лисий.
– Не бачу доказів!
– Зайди в телеграм-канали, то побачиш.
Дама вихопила звідти з хутра дорогий айфон і заклацала наманікюреними пальчиками по екрану. Хвилин десять вона мовчки поралася з телефоном, а потім зареготала:
– Ну ти даєш!
Лисий розтяг рота у хижій посмішці. Ксеня не стала розпитувати, за що саме йде мова. У людей свої приколи, їй до цього немає жодного діла. Дівчину більш турбувало, чим скінчилась ракетна атака, куди ці нелюди цього разу поцілили. Тому вона теж дістала свого телефона.
Гаджет повідомив про скасування повітряної тривоги. У телеграм-каналах було відносно спокійно, новин про удари не було.
– Слава ППО, – пробурмотіла дівчина.
І тут одна новина змусила її розсміятися:
– Уявляєте, орки своєю власною ракетою влучили по своїй же власній території, – повідомила вона своїм супутникам, – от криворукі!
– Може й криворукі, – посміхнулася дама, – а, може, й слава ППО! – і ласкаво пройшлася долонею по щоці лисого, по його неабиякому кадику та жартівливо запустила ручку вглиб сорочки.
Ксеня відвернулася. Дивна парочка, шалене кохання у них якесь. Втім, чуже особисте життя її мало цікавило.
Подальша дорога минула без подій. Лисий здебільшого мовчав, дама тупила в телефон, Ксеня, дивилася за дорогою та GPS, даючи короткі команди водієві, куди повертати. Іноді намагалася написати щось коханому в телеграмі, та зв'язок, схоже, був жахливий і повідомлення не доходили.
Нарешті з'явився перший блок-пост.
– Ну, тут ми розлучимося, – процідив лисий, – думаю, що вам знайдуть тяглову силу, аби дістатись пункту призначення.
– Спасибі! – щиро подякувала дівчина, коли машина загальмувала. Ким би не були ці дивні попутники, але вони їй дуже допомогли, – я вам зобов'язана…
– Ой,благаю тебе, не треба пафосу! – закотила очі дама. – І не відчувай себе чимось зобов'язаною, особливо йому! – кивнула вона у бік лисого, – цілішою будеш. Тобі просто пощастило. Просто така сьогодні ніч…
Здивована Ксеня попрощалася, поки водій відв'язував троса та пішла собі в бік блокпоста. Озирнувшись за хвилину, ніякої машини поряд з бусом вона не побачила. Більш за те, поламаний мотор несподівано заторохтів і бус покотився в її бік.
– Дива та й годі, – вигукнув напарник крізь опущене вікно, – мотор працює, мов новенький. Дарма, виходить, ми людей турбували. До речі, де вони?
– Зникли… – пробурмотіла Ксеня. – Чортівня якась…
Через півтори години вони доїхали до пункту призначення. Вона врешті змогла обняти того, про кого не переставала думати ні вдень ні вночі.
– Я тебе так давно не чула, так боялась за тебе, слава богу, живий, – шепотіла вона в обіймах пропахлих війною рідних рук.
– Зв'язок був ніяким, а всього годину тому такий класний інтернет встановився, наче вдома. Хтось постарався, може, Ілон Маск?
– Не знаю хто, але дай йому боже, – бурмотіла Ксеня, і згадавши двох своїх попутників, додала, – дякую тим, хто помагає, ким би вони не були…
А зверху над ними, у височині, за багато верст над землеюі, у темній зоряній безодні, линули дві постаті.
– Йухууу! – радісно кричала одна, сидячи верхи на іншій, і поли її хутряної шуби, майоріли за нею у морозному повітрі, немов ті вітрила.
– Зіронько моя, ти можеш не так сильно крутитися, – пихкав лисий кавалер, на спину якого вона вдерлася, – ти як пушинка, але цей бісів ілонмасковський супутник, таки щось та важить. Ти впевнена, що ми все вірно робимо? Може не треба було його красти?
– Звісно, правильно, – сміялася дама, – Супутник, звичайно, не пара червоних черевичок. Але, як показує практика, зближує серця не гірше. Якщо підвісити його над цією локацією. Та й перемогу наближає. Проти прогресу не попреш! А Маск вже нехай вибачає..
Місяць дивився на двох оцих вічних божевільних та всміхався. Він точно знав, що цієї різдвяної ночі вони його не потурбують.
©Ірина Подгурська
