Нотатки про насущне

[Shana]

Олег Шарп
Neue Zürcher Zeitung: «Зустріч на найвищому рівні у Бюргенштоку не сприяла зміцненню миру. Організатори та учасники намагаються приховати це, але набагато важливіший деякий реалізм».

Висновок для Швейцарії, як приймаючої сторони, простий — вона довела свою спроможність як майданчик для проведення великих дипломатичних заходів і тим самим виставила себе у вигідному світлі. Логістика пройшла гладко, не було жодних небезпечних інцидентів, вдалося уникнути відкритих суперечок між делегаціями. Все це свідчить про організаційний успіх.

Коли мова заходить про політичний зміст, відповідь виявляється іншою. Звичайно, ніхто не очікував серйозного кроку до миру, тим більше, що політичних та військових умов для цього не існує. Але такі зустрічі принаймні здатні подати певний сигнал. У Бюргенштоку цього не вдалося досягти. Жодних нових, узгоджених моделей того, як може бути досягнутий мир, не з'явилося.

У підсумковій декларації туманно і незрозуміло згадується, що Росія має бути залучена до процесу. Але Путін, вже дав відповідь на це питання — він хоче вести переговори лише в тому випадку, якщо Україна фактично капітулює та без бою звільнить значні території на південному сході країни.

Політики та дипломати вміють заплющувати очі на подібні протиріччя для того, щоб принаймні уявити «важливий перший крок» у правильному напрямку. Але в Бюргенштоку не було зроблено жодного «першого кроку». Це була п'ята зустріч у рамках української «формули миру», просто вперше на рівні глав держав та урядів. Тому Бюргенштокську декларацію слід оцінювати порівняно з попередніми зусиллями.

Помітно, що ухвалений у Швейцарії документ відстає від старіших міжнародних резолюцій. У лютому 2023 року 141 держава підтримала резолюцію Генеральної Асамблеї ООН, яка, зокрема, закликала до негайного виведення російських військ із території України. Тепер 84 держави підтримують значно слабший текст.

Наприклад, формулювання «агресія Росії проти України», обране свого часу, було виключено з проекту Бюргенштокської декларації.

Проте слід вітати той факт, що саміт чітко визнав територіальну цілісність України як основу майбутнього миру. Тому токсична вимога територіальних компромісів, рішення, заснованого на принципі «земля в обмін на мир», не мали шансів.

Надії на залучення низки впливових країн з економікою, що розвивається, не виправдалися. Відсутність Бразилії, ПАР і насамперед Індії, які надіслали лише делегації низького рангу та відкинули підсумкову декларацію, є серйозною невдачею. Відсутність Байдена також позбавила захід очікуваної ваги, внаслідок чого різні високопоставлені політики обмежилися кількома годинами присутності.

Лише 56 країн продемонстрували повну готовність взяти участь у заході на рівні глав держави чи уряду. При цьому 40 із них належать до демократичного Заходу.

За винятком Аргентини та Кенії, з решти 16 країн не було жодного політичного важкоатлета. Таким чином, у пошуках миру домінує західний блок, який насилу тягне за собою незначну кількість африканських та азіатських країн. Негативний вплив Китаю на задньому плані тут явно помітний.

Подібна конференц-дипломатія — не найкращий спосіб досягнення миру. Набагато переконливіше зміцнити Україну у військовому та економічному плані, щоб вона могла протистояти Росії та не була анексована нею.

🤷‍♂️ Навіщо я буду щось придумувати своє, якщо впливове швейцарське видання написало те, про що я кажу всі останні дні? Літаки, атакамси та петріоти - от що нам зараз потрібно. Все інше - похідне.

А віслюк щасливий бігає: ЗАЕС ось-ось звільнять! Бо закликали ж і підписали! Правда Гроссі на форум не приїхав. Мабуть тому, що був на тій аес і бачив все на власні очі.

[Shana]

Уряд Швейцарії опублікував список країн, які підтримують спільне комюніке: тепер там 78 країн, а не 80, як про це повідомлялося раніше — Ірак та Йорданія відкликали свої підписи.

А що сталося? 

[Eney ♔]

Уряд Швейцарії опублікував список країн, які підтримують спільне комюніке: тепер там 78 країн, а не 80, як про це повідомлялося раніше — Ірак та Йорданія відкликали свої підписи.

А що сталося? 

Це не головне. Головне, що ще дві прогресивні країни стали на світлий бік всесвіту, бо віслюк апокалісису - це точно не про добро.

[Mike123]

А що сталося? 

А що, тако можна було?

[Eney ♔]

Цікаво, а скільки прогресивних країн підписалось би під планом Путіна?

[Eney ♔]

Буває.

Юрій Богданов

Якщо ваші тези по Саміту миру співпадають з російськими - у мене для вас погані новини: ви - корисний ідіот на службі агресора.

Навіть якщо думаєте, що ви видатний журналіст, антикопупціонер чи політик.

[Eney ♔]

Про крани і не тільки

- Ти коли кесон ставив, то в приямку вони який поріг зробили? - несподівано й підло питає сват мене про скважину…
- В мене кесон отлічний, кажу, а приямок - воно приямок і є, що про нього балакать…
- А скільки сантиметрів?
- Та я точно не міряв, але так, на око, вроді стільки, скільки й треба…
- Ну, добре, каже сват…
Саме страшне в життєвому досвіді: удавати, що ти про щось в курсі, коли ти геть не розумієш про що йдеться взагалі навіть приблизно…
Приямок, то певно, щось «при ямі». Підʼямок якийсь… Ямин син… Або ще якась херня…
Кажуть: поїдьте кран купіть, хазяїн, бо цей тече
- Який?
- Отакий!
Ретельно все пофотографував. Поїхав в магазин. Червоний кран…
Кажу, дайте мені оцей червоний кран, ось його селфі…
- Ага, каже мудрий чоловік, добре. На полтора, чи на три чверті?
- Блядь!
Кажу: якщо не дорого, то давайте обидва, бо я не знаю навіть приблизно, чи він на полтора, чи на три чверті, чи може, на сім восьмих…
- Добре, каже чоловік… - Внутрішня, чи внєшня різьба?
- Так, кажу, нахуй той кран! Нічого не треба!
Я можу купить яєць і помідорів. Я розбираюся в яйцях і помідорах. Куплять крани - то не моє діло!…
)

[Eney ♔]

Aleksey Kopytko

Саміт, Путін, переговори і це все.
Кілотонні інтерпретацій, а буде ще більше. Сам факт проведення саміту – вже величезний успіх, бо створює можливості, яких не було б інакше.
Дивно, але багато хто чомусь розглядає саміт та вкидання Путіна поза контекстом. Додамо.

1. 2024 рік – це період тотальних виборів скрізь.
Питання про владу - ключове. Тому що будь-яке завершення війни потребує політичного закріплення. А перебалансування відносин у світі через створення нових правил, організацій, альянсів тощо. - тим більше.
РФ недвозначно позначила вектор: досягти у 2024 р. таких результатів в Україні, щоб вийти у максимально сильну переговорну позицію до фінішу виборів у США та попутно використати успіхи на фронті для створення максимально вигідних конфігурацій влади скрізь, де відбуваються вибори (від Молдови до Бельгії) , Щоб вирішувати свої завдання.

Бажана конфігурація для РФ та її спільників по «осі зла» виглядає приблизно так:

• слабкий президент США (будь-який, але щоб він зайшов у Білий дім на тлі стану, близького до громадянської війни),
• конфліктуючий із Вашингтоном та розірваний внутрішніми протиріччями ЄС (що паралізує волю до прийняття сильних колективних рішень),
наявність стійких союзників на заході (для саботажу).

Тобто загальна дискредитація заходу для гри з країнами «світової більшості».

2.Рік розпадається на дуже прозорі відрізки:

1) До середини червня 2024 року – вибори в Європі (ЄС та ряд країн), саміт Ж7 + саміт світу;
2) Середина червня – кінець липня (до олімпіади) – де раніше головною подією був саміт НАТО, а тепер ще додалися вибори у Британії та Франції на тлі футболу.
3) Кінець липня – серпень – публічна пауза, всі дивляться олімпіаду та їдуть на море, поки політики за лаштунками домовляються про конструкції влади в Європі та готуються до нового сезону;
4) Вересень – початок листопада – фініш виборчої кампанії у США та ряд фонових подій, а-ля саміт БРІКС у Казані, нові саміти світу, оформлення влади в ЄС та НАТО, вибори у низці інших країн.
5) Листопад 24 – січень 25 – корекція повістки і натомість підсумків виборів у США.

3. Умовною точкою відліку кампанії 2024 року є руйнація росіянами Авдіївки (кінець лютого).
Кампанія починалася на тлі стрімкого виснаження української армії через блокування допомоги США. Тренд для України був дуже тривожним.
Уявіть на секунду таку картину наприкінці травня-початку червня.

• Російські війська прорвали фронт, скажімо, на Донеччині, і виходять на оперативний простір, згортаючи нашу оборону.
• У Києві розлючений народ готується зносити «втрату легітимності» влади.
• Через паніку у Харкові (наприклад, тому що росвійська просуваються через Вовчанськ у тил нашого куп'янського угруповання та/або ціляться через Богодухів на Валки) забиті всі комунікації, хаос, все Лівобережжя висить на волосині.
• Не лише американська – вся допомога підвішена, бо незрозуміло, наскільки стійкий суб'єкт її отримання…

І на тлі цієї краси – вибори в Європі та згадані саміти.
Як би звучали «мирні ініціативи» Путіна у такому разі?

4. Що за фактом?

Обвалити фронт росіянам не вдалося. Найспірніший епізод – у районі Очеретине.
Налякати Харків не вдалося. Навпаки. Завдяки тому, що вдалося сфокусувати увагу на Харкові та показати його значення для України, знято частину заборон на удари західною зброєю по території РФ.
Спровокувати українських громадян на самогубні дії не вдалось. Підтримка влади знижується. Однак за винятком кількох політичних гравців, навіть ті громадяни, хто не має симпатій до влади, в масі усвідомлюють, хто ворог і які пріоритети.
(Підкреслю один локальний момент – знесення МАФу біля фундаментів Десятинної церкви в Києві. Грамотні дії влади та холоднокровність людей не дозволили Москві розіграти цей привід. Російські мережі слабшають. Коли ми не помиляємось – вони можуть все менше).
США відновили допомогу, вона поступово насичує оборону.

Як наслідок.

Вибори в Європі відбулися «у рамках патології». Т. е., відображені ті непрості тенденції, які й так були. Але перетворити хвилю на цунамі Кремлю не вдалося.
Ситуація у Британії, Франції та Німеччині додасть нервозності. Проте фахівці кажуть, що там не має бути нічого катастрофічного з т.зв. наших завдань.

На додачу - низка нових санкцій та обговорення механізму підтримки через заморожені активи РФ.

Разом. До кінця першого відрізка РФ отримала дуже далекий від ідеалу результат.

За три місяці (березень-травень) Росія знищила маневрову генерацію в Україні, зруйнувала одне місто (Вовчанськ), знищила два десятки сіл, зараз руйнує Годинник Яр, здійснила низку варварських обстрілів Харкова.
Для нас це є трагедія. Але для претендує на перебудову світу упиря - явний неуспіх.

Більш того. Виявилося (і це побачили), що з РФ бракує ресурсу реалізації задумів.

Одна з ознак: у РФ різко збільшують виплати найманцям (

[Shana]

Як же ж наріду хочеться знайти позитив у балаканині. Ледь не заміну ООН знайшли.
Дайте Україні зброю. Дуже багато якісної зброї. І не треба буде якісь папірці підписувати.

[Eney ♔]

Як же ж наріду хочеться знайти позитив у балаканині. Ледь не заміну ООН знайшли.
Дайте Україні зброю. Дуже багато якісної зброї. І не треба буде якісь папірці підписувати.

І грошей. Побільше. І щоб не повертати. 

[Shana]

І грошей. Побільше. І щоб не повертати. 

А то. 
До речі, мені все цікаво, хто цей захід фінансував. Якщо Швейцарія, як приймаюча сторона, то грошей, витрачених тільки на забезпечення охорони для такої купи керівників держав, мало б вистачити на багацько снарядів. Але Швейцарія нейтральна, вона воюючим країнам зброю не надає.

[Солоха]

"Годинник Яр", ну-ну

[Milena]

Як же ж наріду хочеться знайти позитив у балаканині. Ледь не заміну ООН знайшли. Дайте Україні зброю. Дуже багато якісної зброї. І не треба буде якісь папірці підписувати.

І нарід з його балакучістю поганий, і знайдена заміна ООН недолуга, але якщо багато якісної закордонної зброї, то для чого нам усі ті українські владні інституці - геть їх! 

[RedCat]

Татуся Бо
1 год  ·
Колись, під час обстрілу і тривоги, сусідка сказала мені, "коли ти вже пить почнеш, бо вже на людину не похожа".
Виходжу вранці з під'їзду:
- Танічка, ти вже пить почала? Така красіва шось, вобще.
- та нє, не п'ю.
- тю, може наркотіки?
- та нє.
- ну я тоді даже не знаю, як так можна. Ненормальна якась.
Я і мій соціальний портрет))

[Eney ♔]

"Годинник Яр", ну-ну

Це моя вина, загнав у гугльперекладач, не дочитав до кінця в перекладі. Вибачте.

[AVI]

Павло Казарін:

Останні два роки Захід відчайдушно намагається уникнути Третьої світової.

Обмежує використання своєї зброю для ударів по Росії. Навіть не намагається збивати ракети, які пролітають над його територією. Жахається від ідеї відправити інструкторів на українські полігони. Раз по раз твердить про необхідність «уникнути ескалації».

У всьому, що відбувається, ввижається спроба втримати війну у двосторонніх межах. Утримати у просторі та географії. Захід відчайдушно намагається зберегти себе в тій логіці, в якій жив останні десятиліття. І нашу війну сприймає як головну перешкоду.

Дуже мило, але це не спрацює.

Історія не повторюється — вона лише римується. Та коли вже шукати у ХХ столітті аналогію, яка могла б підійти Україні, — це передвоєнна Чехословаччина. З тією лише різницею, що в нашій версії історії Чехословаччину не покинули на самоті, а навпаки — допомагають їй грошима та зброєю. І в цьому сенсі надворі такий собі 1940 рік, тільки Вермахт досі не вторгся в Польщу, не окупував Францію, не бомбить британські міста — бо, як і раніше, стирає свої військові зуби об армію Чехословаччини.

У цьому й особливість ситуації. Наші партнери поводяться так, немов ми ведемо свою власну війну. Не беручи до уваги, що лише наш опір дозволяє їм, як і раніше, перебувати в ситуації миру.

Усією своєю стабільністю Європа зобов’язана Україні. Це ми виграємо їм час для переозброєння. Це ми даємо їм шанс наростити військові бюджети. Це наш досвід дає їм можливість адаптуватися до сучасної війни. Європейцям випала нагода дізнатися, який вигляд має війна двох кадрових армій, бо раніше весь їхній воєнний досвід зводився до протистояння партизанським рухам.

Коли вони розмірковують про наслідки війни — лякаються російської поразки. Їм ввижається в цьому загроза ядерного удару. Загроза неконтрольованого розпаду імперії. Другий фронт у країнах Балтії та диверсії у центрі Європи. Але їм не завадило б запитати себе про те, що буде в разі поразки України.

Мільйони біженців. Концтабори і репресії. Десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Гуманітарна катастрофа та російські танки біля кордонів Альянсу. А головне — переконаність Москви в тому, що вона зуміла виграти перший акт війни з Північноатлантичним альянсом.

Захід може не сприймати себе стороною конфлікту, але набагато важливіше те, що його вважає стороною конфлікту Москва. Росія живе у своїй власній логіці, і в її описі реальності вона вже два роки бореться не з незалежною державою, а з авангардом ворожої імперії. Програш України Москва розцінить лише як свідчення чужої слабкості. І може вирішити, що успіх треба розвивати.

Кремль встиг попрощатися зі старою епохою — на відміну від наших партнерів. Тому Німеччина відмовляє Україні в постачанні ракет Taurus. Тому США просять не бомбити російську нафтопереробку. Тому Польща закликає обмежити український експорт до Європи. На їхньому тлі Франція, яка обіцяє віддавати Україні списану військову техніку замість того, щоб відправляти її на брухт, виглядає зразком рішучості.

Але особливість у тому, що Україні випало бути дамбою. Тією самою дамбою, що бере на себе удар стихії. Тією, що захищає Європу від глобальної війни. Тією самою дамбою, в разі руйнування якої всім решта доведеться не загравати зі своїми фермерами, а підбирати їм військову форму і відправляти в окопи.

Наша війна залишається двосторонньою і локалізованою тільки тому, що ми ще тримаємося. Щойно в нас зникнуть для цього ресурси — війна добереться до решти. В імперії немає кордонів — у неї є тільки горизонти. І якщо російський президент вважає ідеальним той світ, у якому він виріс, то можете зазирнути в карти Європи 70‑х років.

Усе, в чому ми живемо, — це не девіація. Не випадкове спотворення, не помилка історії і не примха диктатора. Це реальність, яка була уготована всім, але на шляху якої випало опинитися нашій краї­ні. Якщо ми програємо, ті, хто виживуть, завжди зможуть вимовити сакраментальне «ми попереджали». Головне, аби було кому.

Не стоїть питання про те, чи буде європейська зброя воювати. Питання в тому, хто саме буде нею воювати. Може, Україна — і тоді наші сусіди зможуть зберегти для себе комфортну роль тилу, гаманця і ремонтної майстерні. А може, сама Європа — якщо її виборці «втомляться від війни» та вирішать, що Україна має оборонятися самостійно.

Якби Чехословаччину не залишили на самоті, доля Другої світової могла опинитися під питанням. А Третя світова не починається лише тому, що Україна досі воює.

[Аля]

Я не розумію тільки, навіщо ці тексти українською, а не евпропейськими мовами. Бо тут намагаються вижити і знайти додаткові сенси, до чого знижувати моральний дух?

А от в Європі вони потрібні, щоб прискорювалися.

[Eney ♔]

Путін у Вʼєтнамі: Росія не отримає зброю і нічого цінного, у всьому знову «винні» США і Байден. 

Після КНДР Путін поїхав до Вʼєтнаму, де відразу нагадав про те, як СРСР допомагав вʼєтнамцям боротися з французькою і американською окупацією. Але забув нагадати, як СРСР допомагав перемагати китайців під час їх вторгнення в кінці 70-х.  

Росії Вʼєтнам потрібен як ворота у Південно - Східну Азію, як потенційне джерело товарів подвійного призначення (країна як виробничий майданчик вже зараз кидає виклик Китаю) і, гіпотетично, як джерело боєприпасів і старої радянської техніки. Тим більше що Вʼєтнам зберігає відносини з РФ в економічній сфері, а також продовжує купувати російську зброю. Цікаво, проти кого? 

Але навіть особиста присутність Путіна і перемовини не зсунуть позицію Вʼєтнаму у бік підтримки РФ. У цьому “винні” економіка, принцип вʼєтнамському нейтралітету і партнерство з США, яке стрімко розвивається. 

На відміну від КНДР, Соціалістична Республіка Вʼєтнам - країна, що успішно розвивається і добре балансує між основними регіональними і глобальними силами. Ключові інвестори у економіку Вʼєтнаму - США, Японія, Республіка Корея і КНР з тенденцією до поступового зсуву у бік демократичних країн. Крім того, Вʼєтнам доволі успішно розвиває мирні відносини з усіма ключовими країнами Азійсько - Тихоокеанського регіону: Індією, Філіппінами та Індонезією. 

Збереження інвестиційного потоку на фоні відтоку інвестицій з Китаю - пріоритет № 1 для влади країни. Вʼєтнам не претендує на світове панування (на відміну від РФ та КНР), тому не буде ризикувати великими грошима заради незрозумілих бонусів від підтримки РФ. 

При всіх реверансах з боку Путіна, Вʼєтнам буде посилатися у своїй позиції на “принцип трьох НЕ”, на якому базується номінальний нейтралітет країни: не вступати у військові союзи, не дозволяти розміщувати іноземні війська на власній території, не вступати в союзи проти інших країн. 

Вʼєтнам теж (як і Філіппіни, Бруней, Індонезія і Тайвань) відчуває тиск через спробу Китаю приборкати під свій контроль все Південнокитайське море. Тому ще минулого року, на 50-річний ювілей завершення інтервенції США у країну, дві країни - США і Вʼєтнам - уклали угоду про всеосяжне стратегічне партнерство. Керівництво Вʼєтнаму (а з Вʼєтнамської війни політичний режим у країні не змінився, якщо що) назвало це найвищим рівнем співпраці з іншою державою. Уряди також уклали угоду про постачання рідкоземельних елементів (для США це важливо, щоб позбутися залежності від Китаю) і напівпровідників. 

До того Вʼєтнам мав подібні угоди лише з Китаєм, Індією, Республікою Кореєю і, власне, Росією, ще з радянських часів. Але масштаби актуальної і потенційної співпраці Вашингтону і Ханою набагато випереджають потенціал Москви. А постійна загроза з боку поточного режиму у Пекіні змушує Ханой до все ширшого партнерства з США, Японією і Кореєю здорової людини. 

Вашингтон обережно тисне на Ханой у двох питаннях: права людини і, власне, військова співпраця з Москвою. За оцінками заступника радника президента США з нацбезпеки Джона Файнера, “Вʼєтнам дивиться на відносини з Росією з “чимраз більшим занепокоєнням”. 

Тому для Росії зовсім скоро завданням може стати не отримати зброю від Ханою чи укласти нові економічні угоди. А зберегти хоча б той обсяг співпраці що є. Власне, наскільки я розумію, це і є реальним завданням путінського візиту. 

Юрій Богданов

[Shana]

Голлівуд нічого не знає про справжню війну.

"Взвод", "Падіння чорного яструба", "Апокаліпсис сьогодні" не приносять користі тим, хто хоче зазирнути в окопний побут. У нашій реальності героям цих стрічок можна заздрити. Тому що їхня війна не має нічого спільного з нашою.

Після Другої світової в усьому світі кадрові армії воювали з партизанським рухом. Так було у В'єтнамі та в Афганістані. В Чечні та в Сирії. Знову в Афганістані та в Іраку. Винятки траплялися – Корея, ірано-іракська війна чи битва за Фолкленди, – але були такими рідкісними, що радше підкреслювали загальне правило.

Битва з партизанами має свою особливість. Кадрова армія застосовує все, що стоїть на її озброєнні. Вона контролює небо – тому її солдати можуть розраховувати на підтримку з повітря. Має броню, яка тримає периметр. Вона має бази, повернення куди знаменує для бійців закінчення бойових дій.

Усьому цьому партизани можуть протиставити хіба що стрілецьке озброєння, гранатомети та міномети. Вони влаштовують засідки, закладають фугаси, мінують дороги та стежки. Єдиний спосіб для них завдати удару по армії – це зблизитися з нею на відстань стрілецького бою. А тому в фільмах про ці війни ми бачимо суцільний вогневий контакт.

Все це не має нічого спільного з нашою війною.

Тому що наша війна – це зіткнення двох військових машин. В арсеналі кожної є артилерія та броня, авіація та ППО, ракети та дрони. Обидві сторони можуть вражати цілі на відстані в десятки кілометрів. Щоб вступити у вогневий контакт із ворогом, потрібно спершу зблизитися з ним. А це саме собою завдання із зірочкою.

Останні два роки голлівудські фільми про війну замість співпереживання викликають легке почуття заздрощів. У "Ми були солдатами" вертольоти привозять бійців до гущавини бою. У "Взводі" солдати, що тримають оборону, викликають авіаудар по в'єтнамцях, що атакують. У "Цільнометалевій оболонці" головна проблема – снайпер-одинак, що засів у будівлі. "Падіння чорного яструба" – це історія про те, як колона легкоброньованої техніки в'їжджає в місто, що кишить п'ятьма тисячами солдатів. І потім ще й виїжджає звідти.

Все це не має нічого спільного з нашою реальністю. На героїв "Апокаліпсису сьогодні" не падали КАБи. Сапер із "Володаря бурі" не знає, як виглядає танковий бій. На позиції Джона Рембо ніколи не прилітав 152 калібр. Герої цих фільмів ведуть війну, перебуваючи в сильній позиції. Вони можуть більше, ризикують менше, а їхній ворог компенсує технологічне відставання числом. Якщо якісь фільми і здатні викликати у нас співчуття та причетність, то це фільми про Першу світову та про Другу.

Українській армії випало стати носієм унікального досвіду. Ми перехоплюємо аеробалістичні ракети та збиваємо стратегічні бомбардувальники. Знищуємо підводні човни й топимо ракетні крейсери. Відправляємо на дно десантні кораблі та виносимо загоризонтні РЛС. Спалюємо за добу десятки танків і бойових машин піхоти.

Наша ППО вміє відбиватися від сотень повітряних цілей одночасно. Ми єдині, хто колись збивав гіперзвукові ракети. Єдині, хто знищував літак далекого радіолокаційного виявлення. Єдині, хто вів повітряний бій проти десятків сучасних винищувачів.

Такого досвіду немає в жодній армії світу – включаючи американську. Ми знаємо про зброю наших партнерів більше, ніж вони самі. Наша війна здатна переписати підручники військових академій у всьому світі. Наш досвід унікальний – бо ніхто більше не знає, як воювати із кадровою армією.

Весь голлівудський військовий кінематограф лише підкреслює різницю в класі між нашою війною і тими, що були раніше. Українському солдатові важко впізнати себе в героях цих фільмів. Ветерани В'єтнаму не стикалися з авіацією В'єтконгу. Ветерани іракської кампанії не переживали обстрілу термобаричними снарядами. Ветерани афганської епопеї не відбивали танкового штурму позицій. Засилля стрілецького бою в голлівудських блокбастерах – це лише ознака війни низької інтенсивності.

Ми знаємо про війну більше, ніж будь-хто – тому що ніхто крім нас не був на справжній війні. Єдиний, хто знає стільки ж – це наш ворог. І якщо ми не впораємося, то свою різницю в класі він демонструватиме тим, хто стоїть за нашими спинами. Всім тим, хто – як і ми нещодавно – вважають "Падіння чорного яструба" гарною ілюстрацією війни.

Голлівуд нічого не знає про справжню війну лише тому, що про неї нічого не знає світ. А це означає, що наступні десятиліття Голлівуд зніматиме кіно про те, як ми її виграли.

Або про те, як їм самим довелося її вигравати.

Павло Казарін