Щось мене вкурвило. Дзвонить мені вчора родичка моєї доньки, майже в істериці. Дуже переймається за нас і розказує, як буквально завтра, якщо що, її син стрибає в машину, забирає нас усіх та потім усі разом ми їдемо до їхніх родичів на ЗУ. Здавалося б, я маю бути вдячна та все таке, але мене плющить. ЩСХ, в 2014-му, коли лячно було аж до всрачки, коли фронт реально проходив у 3-4 годинах їзди на бетері, коли ніхто толком не знав, що та як, вони чомусь не запевняли мене, що в разі потреби готові негайно допомогти вивезти в безпечне місце мою семирічну дитину. А тепер ти диви, війна на порозі! Я знаю, що я невдячна потвора, але розриває на шмаття.
