5 березня, 50 років тому, не стало АННИ АНДРІЇВНИ АХМАТОВОЇ (ГОРЕНКО). Коли вийшов її блискучий переклад низки віршів Івана Франка, хтось запитав: "Ви зі словником перекладали чи помічника шукали?", на що величава Анна Андріївна відповіла: "Не забувайте, що моє прізвище Горенко!". Отже, Іван Франко і Анна Ахматова, з циклу "Зів"ялий жмуток"...
Cпойлер
* * *
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устонька — тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі, темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх — для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.
* * *
Стройная девушка, меньше орешка,
Что ж в твоем сердце злая насмешка?
Что ж твои губы — словно молитва,
Что ж твои речи — острая бритва?
Нежно сияют глаз твоих чары,
Что зажигают в сердце пожары.
Ах, эти очи, пасмурней ночи,
Тот, кто их видел,— солнца не хочет!
Что ж мне улыбка стала страданьем,
Сердце, как в буре, бьется желаньем?
Ясная зорька, что в твоем взоре?
Ты — моя радость, ты — мое горе!
Встречи добившись, пылко люблю я,
Пылко влюбившись, душу сгублю я.
* * *
Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, підхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.
На стінах годинник, п'ять-шість фотографій,
Простенька комода під муром,
Насеред покою стіл круглий, накритий
І лампа на нім з абажуром.
На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само, у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає... Та вже ж не для мене
В очах її світло те блима!
Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як же ж далеко навіки!
І крається серце, та висохли сльози,
Огнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чоло я в долоні зціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетрі,
Щоб в своїй берлозі здихати.
* * *
Два белых окна с кружевной занавеской
Ярчайшей геранью увиты.
Там спальня и кухня, две чистых постели,
И накрепко двери закрыты.
На стенах часы, календарь, фотографий
Пять-шесть на комоде невзрачном,
На круглом столе одинокая лампа
Стоит, в абажуре прозрачном.
А в кресле мое драгоценное счастье
Сидит в одиноком раздумье,
И ждет напряженно, и хочет услышать
Шаги чьи-то в уличном шуме.
Да, ждет... не меня, для другого кого-то
В глазах ее искры мелькают!
Я, сумраком скрытый, стою за окошком,
Лишь взглядом приблизившись к раю.
Вот тут мое счастье! Как близко! Как близко!
И так же далеко навеки...
И сердце разбито, и высохли слезы,
Горят воспаленные веки.
Бегу от окна я, сжимая руками
В отчаянье лоб раскаленный,
Как раненый зверь, что скрывается в дебри,
Чтоб сгинуть в норе потаенной.
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вдовж і вшир гонив,
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.
Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам'яному
Котитись стала — час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.
1873
КОТЛЯРЕВСКИЙ
Орел могучий на вершине снежной
Сидел и дали озирал. Потом
Поднялся в синий океан безбрежный
И мелкий снег слегка задел крылом.
И покатился долу снежный ком,
С собой снежок захватывая смежный.
Минуты не прошло, и, словно гром,
Ревел обвал стихиею мятежной.
Так Котляревский, время одолев,
Запел в ту пору украинским словом,
И шуткою казался тот напев,
Но в нем была могучих сил основа.
И огонек зажженный, нас согрев,
Пылает, души согревая снова.
1873
СІКСТИНСЬКА
МАДОННА
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
Так, ти богиня! Мати, райська роже,
О глянь на мене з свої висоти!
Бач, я, що в небесах не міг найти
Богів, перед тобою клонюсь тоже.
О бозі, духах мож ся сумнівати
І небо й пекло казкою вважати,
Та ти й краса твоя — не казка, ні!
І час прийде, коли весь світ покине
Богів і духів, лиш тебе, богине,
Чтить буде вічно — тут, на полотні.
1881
СИКСТИНСКАЯ
МАДОННА
Кто смел сказать, что не богиня ты?
Где изувер, что, на тебя взирая,
Не трепетал, в молчаньи замирая,
Не тронулся сияньем красоты?
Ты божество! Царица, роза рая,
Глянь на меня с небесной высоты!
Я прежде думал: небеса пусты,
Но пред тобой колени преклоняю.
В богах и духах сомневаться можно,
И рай и ад считать лишь сказкой ложной,
Но ты царишь не в сказке, не во сне.
И час придет, когда весь мир забудет
Богов и духов, и тебя лишь будет
Благоговейно чтить на полотне.
1881
* * *
Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.
* * *
Красная калина, что ты долу гнешься?
Что ты долу гнешься?
Света ль не любишь, к солнцу не влечешься?
К солнцу не влечешься?
Иль, цветы жалея, ты боишься бури?
Ты боишься бури?
Или ты боишься молнии с лазури?
Молнии с лазури?
Нет, не жаль цветов мне, не боюсь я молний,
Не боюсь я молний.
Свет люблю безмерно, свет меня наполнил,
Свет меня наполнил.
Мне тянуться к небу силы не хватает,
Силы не хватает.
Красных ягод кисти вниз меня склоняют,
Вниз меня склоняют.
Не тянусь я к небу, словно дуб могучий,
Словно дуб могучий.
На меня он бросил тень свою, как туча,
Бросил тень, как туча.
В ВАГОНІ
Мов сполохана, без тями,
Так земля з-під моїх ніг
Утіка — стовпи, смереки
Гонять, тільки миг-миг-миг.
Наче полотно простерте
Велетенськая рука
Враз стяга, так лан за ланом,
Сад за садом утіка.
Тільки я стою, та зорі,
Що високо там горять,
Не втікають, мов на доказ,
Що є в світі стійкість, лад.
І сміються вічні зорі,
Іронічно миготять;
«Ми і ти! — неправда? — доказ,
Що є в світі стійкість, лад!»
В ВАГОНЕ
Как с испуга, без сознанья,
Так земля из-под меня
Убегает, пихты, ели
И столбы назад гоня.
Словно пестрые полотна
Великанова рука
Тянет вспять — и убегают
Нивы, рощи, сад, река.
Только я стою, и звезды,
Что сияют в вышине,
Аргументом постоянства
И порядка служат мне.
И насмешливо мигают
Звезды с черной высоты:
«Доказательство порядка
В мире — только мы и ты».
* *
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
* * *
Если ночью услышишь ты, что за окном
Кто-то плачет уныло и тяжко,
Не тревожься совсем, не прощайся со сном
И в окно не смотри, моя пташка.
Там не тянется нищей сиротки рука,
Там не стонет бродяга бездомный,—
Это воет отчаянье, плачет тоска,
Это вопли любви неуемной.
* * *
Сипле, сипле, сипле сніг.
З неба сірої безодні
Міріадами летять
Ті метелики холодні.
Одностайні, мов жура,
Зимні, мов лихая доля,
Присипають все життя,
Всю красу лугів і поля.
Білий килим забуття,
Одубіння, отупіння
Все покрив, стискає все
До найглибшого коріння.
Сипле, сипле, сипле сніг,
Килим важче налягає...
Молодий огонь в душі
Меркне, слабне, погасає.
* * *
Сыплет, сыплет, сыплет снег
В сероватости бездонной.
Мириадами летит
Вниз снежинок рой студеный.
Одинаковы, как грусть,
Холодны, как злая доля,
Присыпают всюду жизнь,
Всю красу лугов и поля.
Отупенье, забытье –
Все покрыло пеленою,
Крепко стиснуло, прижав
Даже корни под землею.
Сыплет, сыплет, сыплет снег,
Тяжелее налегает,
Молодой огонь в душе
Меркнет, слабнет, угасает.
ЕПІЛОГ
Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
В зів'ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.
