Нате вам кусок моєї майбутньої книги, яку я тихцем пишу. Нікому не кажіть... 🙂
ГЕОГРАФІЯ СЕЛА
ХАТА, ПІЧ
«Зірок запізнілі курчата,
Розбіжаться від мене в ніч –
Вибігай за село стрічати,
Моя посивіла піч!»
(Микола Вінграновський, «Піч»)
Найважливіша річ у хаті – піч! Хата власне й будується заради печі, і навколо печі. Піч – це центральний майдан хати. Там відбуваються всі найголовніші речі та явища. Там проходять всі міграційні шляхи хатніх помешканців: котів, мишей, павуків, жуків, людей. В печі баба пекли паски і пироги. Біля печі всі «труться», біля печі завжди відбувається щось цікаве.
Ще піч будується для кота. Кіт був даний людям для того, аби вони не возгордилися і не возвисилися понад всяку міру. Коли надворі тріщить лютий мороз, а тобі треба рано вставати, та йти в школу, теплий і розманіжений кіт демонстративно лежить на печі догори лапами, аби показати, що бути котом іноді таки вигідніше, ніж людиною.
А найкраще – лежати з дідом на печі, коли він тобі розповідає про пригоди Робінзона Крузо, або про те, як він втікав з німецького полону.
В хаті жили домовики. Домовики – не злі, але шебутні. Великої шкоди від них немає. Так, дрібниці. То кочергу турнуть, то цукор по столу розтрусять, або відкриють кришку на чавуні з печеними гарбузом. Іноді домовики сидять під ліжком. Живуть домовики на горищі. Якщо тихо й обережно полізти драбиною на горище, та різко відчинити ляду, то вони так і кинуться врозтіч по куткам. Тільки очі блищать з темряви. Домовики не люблять, коли їх бачать люди, це забирає в них силу. Іноді баба лишала на столі, на ніч, неприбрані крихти з хліба. Домовикам теж треба їсти.
Горище – неймовірно цікаве місце. Там зберігаються всякі незрозумілі й таємні артефакти, призначення яких мені невідоме. Сепаратор, гребінка з старої ткацької машини, рогачі, «тріпачка» для льону, біля комину - складені дерев’яні лопати. Все густо обвито павутинням. Павуків теж не можна займать. Хто вб’є павука, той буде проклятий сім поколінь.
До бантини горища прив’язаний священний Грааль – картонний ящик з ялинковими прикрасами. Була велика зваба влітку відкрити той ящик, та перебрати іграшки, передивитися. Але так робити не можна. Бо тоді, новий рік втратить всю свою чарівність та дивизну. Треба чекати зими.
Дід Логвин взимку сідав коло печі, скручував самокрутку та курив «у грубу». Погашений недопалок кидав у відро з вугіллям. Треба було акуратно й непомітно той недопалок підібрати, піти за сарай, та докурити… Ох, і міцний самосад. Аж очі вилазять. Курить важко, але престижно…
В сінях стояв ще один Грааль – мішок з цукром. З нього робилися делікатеси. Вмочаєш шматок хліба у воду, а потім прямо в мішок. Смакота! Баба казала: якщо ти ще хоч раз вмочиш хліб прямо в мішок, я тобі руки відрубаю… Лякалки. Ще з цукру робилися «канхвети». Треба було розтопити шматок масла, додати цукру, і смажити то все аж до стану коричневої амальгами. Віддерти «канхфети» від сковороди було не просто. Баба казала: «Якщо ще раз засереш мені сковороду, я тобі руки відрубаю»…
Руки в мене й досі дві, то ж бабині погрози лишилися тільки погрозами.
В присінешні висіли старі світлини. На одній - баба й дід. Баба у «фаті», дід у піджаку й картузі. Ця світлина була для мене найбільшою дивовижею. Кілька років я не йняв віри, що баба та дід теж колись були молодими… Ще більше я здивувався, коли дізнався, що баба – це батькова мати. І що в баби теж була своя баба колись… Це неймовірно!
Ще в сінях висіли бабині вузлики з травами. Вузликів було більше сотні, цілий «I-Herb». Від усіх хвороб, від всякого лиха, відвороти і привороти. Трави не просто треба було зібрати. Треба було знати коли, як, і на який місяць – на повний, чи на молодий? Земля має все для нас, але ми втратили зв’язок з землею. Що я знаю зараз? Подорожник та звіробій. Та й все…
Над ліжком висів гостросюжетний килим. На ньому вовки гналися через ліс за возом з людьми кіньми. Коні були сполохані. Так і не знаю, чи вдалося тим коням втекти від хижаків. На іншій стіні висіла репродукція з картини Костянтина Трутовського «Через кладку». Звісно, про те, що це Трутовський я дізнався значно пізніше. В дитинстві це була просто «легка еротика», яку можна було безкарно роздивлятися і розвивати фантазію. Така картина була майже в усіх українських хатах.
Перед Великоднем баба пекла паски в печі. Паски вкривалися глазуром і виставлялися на стіл. Глазур – то найсмачніший елемент в пасці. Можна було ту глазур злизать, але баба пантрувала, аби цього не сталося. Бабі було відомо про мої злочинні наміри – Ож не ходи коли пасок, бо в мене зараз серце остановиться, - наказувала баба.
Пізніше в баби остановилось серце, і баба померла. Сподіваюся не від того, що я злизав глазур з паски, а просто від старості. – Я, бабо, досі пам’ятаю смак твоєї паски…
Трохи пізніше з хати викинули піч і поставили парове опалення. Піч зробилася не модною, й не потрібною. Хата набула модернованості, але втратила душу.
По смерті батьків хата кілька років стояла самотньою й порожньою. А коли почалася війна, приїхали біженці з під Бахмута. Я їх впустив у хату, і вони живуть там собі досі. Хай живуть. Хата аж зраділа й повеселіла, що в ній знову хтось живе.
В хаті має хтось жити. Хата не може без людей. Їй самотньо й страшно. «Кочерги зажурилися край печі, холодна піч вугілля вигляда» (Микола Холодний, «Аквареля») Без людей хата руйнується й помирає.
