Истоки истории

[Eney]

Богдан Копистянський офіцер Армії США . 101 аєромобільна
1 корпусний район кордон з Лаосом 1969 рік , рейнджер, пластун. Воював у В'єтнамі.Разом з собою взяв український прапор.
Носив цей прапор рік війни, в тому числі цей прапор побував в ході операції на горі Гамбургер Хил.

[Eney]

Інтерв"ю Степана Бандери 1950 року

[Eney]

Віллі Вірзінґ – гестапівський ліквідатор ОУН

http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/01/25/110214/

[Eney]

Кілька розсекречених документів КДБ по Чорнобилю, багато публікуються вперше

http://maxim-nm.livejournal.com/228809.html

[Eney]

Різдво - 7 січня? Нє, не чули.
Понеділок - перший день тижня? Чи ви йбонулися, шановний?!...

[Eney]

Wild Fox Film
 
"Сарматська вишивка датується І століттям до нашої ери і є найдавнішою з досі відомих. Реконструкція її композиції дає підставу говорити про наявність поряд з орнаментальним шитвом сюжетних зображень, які мали глибокий символічний зміст. Вони розміщувалися на одязі жриці, яка, очевидно, виконувала ритуальніобряди, найімовірніше обряд культу родючості. Вишивка виконана технікою золотого шитва «у прикрій». Золоті нитки викладались за формою візерунка і прикріплювались до тканини, ймовірно, жовтою ниткою, яка не збереглася. Надзвичайна виразність і ювелірна точність малюнка досягається завдяки тому, що кожний елемент узору окреслюється золотим контуром. Важливим є і той факт, що техніка «в прикріп», використана на одязі жриці із Соколової Могили (І ст. н.е.), стала відомою у Візантії і Київській Русі лише у XII ст. Вишивка з поховання знатної сарматки відкриває й невідому техніку пряденого золота. Вона полягала в тому, що шовкова нитка була обпрядена вузенькою стрічкою чистого золота, витки спіралі щільно находили один на одного, утворюючи нитку, яка здається суцільнозолотою. Вишивка з поховання Соколова Могила - цінне джерело для дослідження найдавнішого золотного шитва, адже вона демонструє високопрофесійне мистецтво майстрів з розвинутим відчуттям орнаменту, які оволоділи досконалими художньо-образними засобами вираження. Ця вишивка, що вирізняється високим рівнем художньої майстерності, наводить на думку про тривалий попередній етап розвитку".

[Roman_V_M]

Різдво - 7 січня? Нє, не чули.
Понеділок - перший день тижня? Чи ви йбонулися, шановний?!...

Так это же скрепно-православный Юлианский календарь.

[Eney]

ЦРУ: УПА поранила радянський режим
Західні демократії встановили б правильний баланс сил у Європі, якби дослухалися до потреб поневолених націй, розмірковує автор секретного рапорта ЦРУ.
І наголошує, що ОУН не співпрацювала з націонал-соціалістами, а УПА стала однією з найпотужніших армій опору. Активна збройна боротьба в Україні і поширення упівських гасел просторами СРСР "поранили" більшовицький режим.
Найперше аналітичний звіт "Історія, розвиток та організація українського руху опору, що включав ОУН, УПА та УГВР", який американське розвідувальне управління оприлюднило нещодавно, вказує на помилку країн Антанти, що підтримали білих генералів, а не Директорію.
ЦРУ оприлюднило документи про війни, УРСР і дослідження НЛО
У висновках рапорта - цитата зі  http://www.bbc.com/ukrainian/blogs-38772862?ocid=socialflow_facebook

Рапорт (дата написання 28 травня 1952 року) за посиланням https://www.cia.gov/library/readingroom/document/cia-rdp83-00415r010100150006-6

[Eney]

"Боронячи Україну від насильників". Наші перші "кіборги"
29.01.2017 _ Віталій Скальський

http://www.istpravda.com.ua/articles/2017/01/29/149504/

[Eney]

Життя після Крут. Як склалася доля учасників січневого бою
Багато років поспіль через дивну та незрозумілу політичну кон'юнктуру стверджується, начебто всі, хто побував під Крутами, загинули. Але це неправда! Крім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинули ще 10-12 юнаків...

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/01/28/19369/

[Eney]

Які знайомі нотки.

http://politolog.net/analytics/stalin-v-1939-eto-franciya-i-angliya-napali-na-germaniyu/

[Eney]

Записка селян, які переховували керівника Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН „Скоба” в селі Зеленча Дунаєвецького району Хмельницької області, про тортури в МДБ та про небажання співпрацювати з чекістами і видавати підпільників ОУН.
4 листопада 1951 р. вони вчинили самогубство, до кінця присвятивши себе ідеї боротьби за створення Самостійної України.

Загинули: Андрій Павлюк, який переховував в своїй хаті „Скоба”, його дружина Антоніна, сестра його дружини Єфросинія та донька Катерина.

Слава Україні
Українці !

Несудіть мене що я стратила своє життя. Я не Хотіла іти на енкавідіські тортури якими вже мучили мою сестру і швагра племінницю 2-го листопада в 7 год вечора і мучили цілу добу
Ми вмремо і гордимося своєю смертю.

Героям слава !

вимагали від них щоб вони зрадили батьківщині і видали провідників
Но в нас присяга
Яку ми додержали до кінця свого життя
Слава Україні

За тебе Україно не дрогне рука випити отруту і тобі не зрадити

Машлак Є.В. Павлюк А.В. Павлюк А.В. Павлюк Катя А.

Може найдеться що наші імена будуть прозносити як буде вільна Україна

[Eney]

Не бачив раніше цього фото. Як красиво, і червоні командири на трибуні, приймають парад і стоять у натовпі.   

[Eney]

Хроніка одного розстрілу
Четвер, 29 Листопада 2012, 07:00 | Іван БондаревАвтор в Facebook | До коментарів
Чому вулиця Страчених називається саме так, у Франківську знає значно менше люду, ніж мало би бути. Пам’ятник теж розуміють далеко не всі. Спогади й досліди, які стосуються розстрілу українських патріотів у Станиславові 1943 року, суттєво різняться. Тож давайте спробуємо звести їх докупи та самі реконструювати ті трагічні події.

З приходом німців до Станиславова міській театр (облфілармонію) передали українцям і назвали іменем Івана Франка. У неділю, 14 листопада 1943 року, в театрі давали оперету «Шаріка» — твір місцевого композитора Ярослава Барнича про кохання січового стрільця й закарпатської дівчини.

Усі квитки були продані. Глядачами були переважно українці, бо євреїв тоді вже повбивали, а поляків не пускали до театру. У залі — аншлаг. Перші два ряди займали німецькі та угорські офіцери. Прийшов подивитися виставу і 19‑річний Володимир Полєк — майбутній краєзнавець і професор Прикарпатського університету.

Перед початком оперети до гестапо надходить донос, що в театрі будуть озброєні оунівці. По тривозі піднімають гестапівців і шуцполіцаїв, які дивилися кіно у «Вікторії» («Люм’єр»).

Оперета почалася о 16.00, оскільки з 22.00 до 05.00 діяла комендантська година. Між 17.30 і 18.00 завершується друга (за іншими даними, починається третя) дія. На сцені сотник Рубчак співає чарівній Шаріці про кохання. Раптом у зал вдираються німці, які перекривають виходи з партеру й балконів. Четверо з них піднімаються на сцену. Від несподіванки сотник Рубчак аж присідає, а Шаріка, яка стоїть спиною до залу, продовжує співати. Акторів виганяють до партеру.

У залі вмикають світло та опускають завісу. На сцені з’являється шеф станиславівського гестапо Оскар Брандт із пістолетом у руці. За допомогою перекладача — фолькс­дойча Дроздовича — він оголошує, що всіх глядачів перевірять. Наказує сидіти тихо на місцях, інакше отримають кулю в чоло.

Зал залишають військові, за ними жінки та діти. За куліси викликають усіх українських поліцаїв та обшукують. В одного — Кузьмина — виявляють незареєстрований револьвер. Його затримують, решту відпускають.

Тим часом під кріслом третього ряду знаходять зброю. У спогадах фігурує від двох до п’яти «пістолів», набої та «яйцевата» ручна граната. Вчителя з села Загвіздя, що сидів на цьому місті, арештовують.

Довідавшись про зброю, Брандт звертається до голови Українського Окружного Комітету професора Миколи Лепкого (брата знаменитого письменника): «Пане голово! Ось погляньте, з чим ваші українці ходять до театру. Це не поляки, оскільки пуб­ліка чисто українська».
Усіх чоловіків з партеру зібрали у правій його частині. По одному їх виводять на сцену, обшукують і перевіряють документи. Підозрілих відправляють у канцелярію, а решту саджають у залі зліва.

За куртиною переховується провокатор, який крізь проріз вказує на бойовиків ОУН. Їх негайно забирають за куліси. На сцену вискакує молодий хлопчина, який приставляє револьвер до скроні, вигукує «Слава Україні!» та натискає гачок. Осічка! Юнак намагається пробитись до дверей, але німці його ловлять та беруть у кайданки.

Через кілька хвилин ще один глядач — понурий кучерявий брюнет — пробує вирватись із зали. Його хапають за волосся та б’ють прикладами.
Лунає команда: «Піднести руки догори і тримати їх на голові». Поза незручна, руки затікають, старші люди намагаються їх опустити. Гестапівці кричать, що будуть стріляти.

Перевірка триває вже кілька годин. У туалет нікого не пускають. Багато хто справляє потреби прямо на підлогу. Долівка стає мокрою, по залу розноситься різкий запах сечі.

Партер допитали, починають викликати людей з балконів. Раптом у коридорі лунають постріли, чутно звук розбитого скла, метушіння. Гестапо наказує всім лягти на підлогу, обличчям донизу. У цій позі вони перебуватимуть до кінця акції. На сцену виходить розлючений Брандт, кричить: «Я вам дам тепер театр! Ви мені відповісте за мою людину!». Пізніше з’ясовується, що один із глядачів вибив вікно у коридорі, вискочив на вулицю та втік. При цьому він важко поранив українського пожежника та шуцполіцая.

Того вечора заарештували 140 осіб. Їх заковують у кайдани та везуть до в’язниці на Білінського (Сахарова). Решті о 21.50 повідом­ляють, що через комендантську годину їх відпустять ранком.

Опівночі до зали входять чиновники Арбайтсамту (уряду праці). Вони перевіряють документи. У кого немає посвідки праці (24 людини), тих забирають до пересильного пункту на Шопена, 1. Звідти їх відправлять на роботи в Німеччину.

Додому людей з театру відпустили лише о 7.30.

Гинем за Україну!

Допити заарештованих тривають 15 і 16 листопада. В’язнів катують, кілька чоловіків забивають до смерті. На тумбах з’являються оголошення, що 17-го, у театрі, буде публічний суд над «українськими бандитами». Вулицями їздить авто із гучномовцем, закликає всіх прийти. До в’язниці привозять заарештованих членів і симпатиків ОУН із Галича, Микуличина, Надвірної.

У середу, о 9.00, починається суд. У складі трибуналу — Оскар Брандт, шеф калуської СД Вільгельм Ассман і ще один гестапівець. Зала набита людьми. На площі перед театром кількатисячний натовп. Багато поляків. Українців теж не бракує — їх примусом привезли з установ і підприємств міста та області. На вулиці встановлено два гучномовця.

Загалом заслуховують 35 осіб, серед них три жінки. Засідання ведеться українською. Обвинуваченим закидають антинімецьку діяльність, членство в ОУН, вбивства німців, поляків, фольксдойчів, співпрацю з УПА. Більшість зізнається. Лише вчитель із Загвіздя, під чиїм кріслом знайшли зброю, запевняє, що ні в чому не винен. Натовп оживився, коли допитували перукаря з Надвірної Стефана Костика. Він визнав, що особисто вбив 50 поляків, сипав адресами явок, паролями та псевдо підпільників.

Вирок був жорстоким: 27 чоловіків і трьох жінок визнали вин­ними та засудили на смерть. Чотирьох виправдали. Костика гестапо залишило для подальших допитів. Пізніше з’ясується, що він збожеволів.

Жінок відвозять на Білінського. Там одна з них — Ярослава Николайчук — викинулася з вікна верхнього поверху, а двох розстріляли на в’язничному подвір’ї.

Між тим, Баудніст (молодіжна будівельна організація) знімає гранітні плити на тротуарі перед синагогою та вкопує десять сос­нових стовпів. Глядачів більшає. Аби краще роздивитись, люди лізуть на дахи, дерева, стовпи. Натовп стримує живий ланцюг із 40 українських поліцаїв та німецької шуцполіції. У передніх рядах багато угорців без зброї, які просто прийшли подивитись.

На балкон виходять члени трибуналу. Брандт звертається до людей: «У німецької армії є достатньо сил, а у фюрера — рішучості знищити всіх, хто зі зброєю в руках чи підривною пропагандою виступає проти Німеччини…».

О 13.35 із театру виводять першу десятку. Всі без верхнього одягу. Кожного конвоюють двоє гестапівців. Колючим дротом в’язнів прив’язують до стовпів. Навпроти вишиковується німецька розстрільна команда з 20 чоловік. Передня шеренга з коліна цілиться у груди, задня стоїть і мітить у голову.

Першим прив’язують власника ресторану у Галичі Дмитра Лепкого (однофамільця письменника). Це повітовий керівник ОУН, псевдо «Богдан». Чоловік поводиться гідно, кричить «Слава Україні!». Решта вигукує: «Гинем за Україну!», «Хай живе ОУН!», «Смерть ляхам!», «Друзі, помстіться за нас!» Лунає команда, залп, люди не падають — заважає колючий дріт. Хтось повисає, хтось сповзає донизу. У натовпі шок. Багато кого вивертає, декілька непритомніють.

До страчених підходить лікар, який має засвідчити смерть. Дмит­ро Лепкий ще живий. Його пострілом у вухо добиває старший розстрільної команди.
Хлопці з Баудністу, переважно поляки, відв’язують трупи та вантажать їх на машини. Калюжі крові засипають піском. Одному з юнаків біля стовпів стає погано. Офіцер гестапо збиває його з ніг та починає бити ногами.

Наступна десятка затягує «Ще не вмерла Україна!». Пісню обриває залп. Офіцер дострілює ще живих.

Підводять останню сімку. На цей раз роти вже зав’язані. Лунають постріли. Все.

Кілька угорських офіцерів фотографують екзекуцію. До одного з них підходить лейтенант поліції Грім та намагається конфіскувати плівку. Той не віддає, починається штовханина. За свого товариша вступаються інші угорці, зав’язується бійка. Капітан шуцполіції Гайман наказує розстрільній команді розвернутися до натовпу та прицілитись. Глядачів охоплює паніка. Люди стрімко тікають з площі, багато травмуються у тісняві.

Настрій у всіх пригнічений, навіть у поляків.

Невдовзі багатьох з затриманих у театрі відпускають додому (у тому числі Володимира Полєка). Решту Арбайтсамт відправив до Німеччини.
Згодом оунівці встановили ім’я провокатора, який ховався за завісою. То був молодий українець із села Микитинці, якого називали «дячком». У березні 1944 року зрадника, разом із братом, було страчено.

[dlifua]

Не бачив раніше цього фото.

Фото достатньо відоме, але ви всьо врьотє, фотожоп!

[Eney]

Не бачив раніше цього фото.

Фото достатньо відоме, але ви всьо врьотє, фотожоп!

З цього ракурсу якось не довелося. З інших повно.

[Lilьka]

Кілька розсекречених документів КДБ по Чорнобилю, багато публікуються вперше
 

Cпойлер

http://maxim-nm.livejournal.com/228809.html

[/spoiler]
Шановний Енею! Це фейк - стосовно саме цього "документу" - в ті часи документи мали не зовсім таке оформлення. Якщо серед твоїх родичів є живі люди того покоління (дай їм Бог здоров'я) - вони тобі підкажуть, що саме "не так". Цьомки 

[Spika]

Е.Г. Боннэр. Лекция при вручении премии Ханны Арендт, 2000

Cпойлер

Я была воспитана советской школой с обязательным обществоведением и историей КПСС, а позже в медицинском институте с философией (конечно же, марксистко-ленинской) и политэкономией. Я не задавалась вопросом, есть ли в них хоть крупица истины. И сдав экзамены, без которых нельзя получить аттестат зрелости или стать врачом, тут же все забывала.

Потребовалось много лет, чтобы понять, что, не пойдя дальше этой официальщины, я отринула важнейшую, может быть, фундаментальную часть общечеловеческой культуры, оказалась человеком без мировоззрения.

Я говорю о себе, потому что я не исключение. Таково большинство людей в поколении моих родителей и моем. Мы жили и росли в атмосфере тотального страха, часто даже не понимая этого. В моем классе было 23 ученика, у 11 были арестованы родители. «Террор – истинная сущность данной формы правления» – писала Арендт о тоталитаризме.

Смерть Сталина и крах тоталитаризма не привели к исчезновению страха. Он как бы врос в гены, перешел на следующие поколения. Поэтому в СССР никогда не было студенческого движения. В целом наше общество осталось обществом без мировоззрения (я говорю не о государственной идеологии – теперь ее нет и не надо!), но об отсутствии моральных критериев, способности отличать истину от лжи. Добро от зла, наконец.

И только одиночки, люди типа Сахарова смогли выработать для себя если не мировоззрение, то некую космологически цельную и гуманистическую картину мира, начисто отвергая любую ложь.

Читать Арендт и сегодня страшно. Общая картина сходства двух режимов  хорошо известна. О Гитлере: «был феноменально лживым… отсутствие чувства реальности… равнодушие к фактам» (Хейден). О Сталине: «Отвращение к правде жизни…равнодушие к реальному положению дел» (Хрущев). В Германии: «Фюрер всегда прав». В СССР: «Партия не ошибается». Гитлер: «Нация или победит, или должна вся погибнуть». В СССР: песня «Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за это». Лагеря уничтожения и концентрационные лагеря. В одних – газ. В других не тратились даже на это – было достаточно голода и холода.

Однако в Германии (если не еврей) блюли юридическую судебную процедуру. У нас расстреливали сразу после 15-минутного заседания Тройки. А иногда до него. Мой дядя был расстрелян 20 декабря 1937 года, а приговор ему вынесен 31 декабря. Я прочла десятки дел коминтерновцев, сослуживцев моего отца. Во всех – 15 минут и расстрел. Потрясающе сходство двух карательных систем – СС и НКВД, и в том, что они были выше закона, и в том, как для них отбирались будущие сотрудники. Но в Германии пропаганда – это откровенное провозглашение цели – мы – высшая раса, уничтожение всех недочеловеков, порабощение других. Гиммлер говорил: «У нас одна задача – продолжать расовую борьбу без всякой жалости… Мы никогда не позволим, чтобы великолепное оружие – страх – постепенно поблек, и будем обогащать его новым смыслом». В СССР в это время провозглашался интернационализм, и из всех репродукторов неслись песни о дружбе народов (не потому ли так легко распался Союз, что это была ложь?). Вместо слова «еврей» употребляли эвфемизмы – вроде космополитов, убийц в белых халатах, сионистских наймитов или буржуазных националистов, когда речь шла не об евреях. И у всех этих призывов и следующих за ними кровавых дел была поддержка населения.

Один из ключевых выводов Арендт: «Тотальность террора обеспечивается  массовой поддержкой». Он согласуется с более поздним замечанием Сахарова: «Лозунг «Народ и партия едины», украшающий каждый пятый дом, не вполне пустые слова».

Сегодня тотальный государственный террор представляется невозможным. Но по-прежнему актуальны слова Арендт «пропаганда – единственный  и, может быть, наиболее важный инструмент тоталитаризма  при общении с нетоталитарным миром». Если слово «пропаганда» заменить словом «ложь» и добавить, что она еще шире используется  внутри страны, то это и будет главным в характере власти СССР и России за  последние почти полвека. Инерция лжи оказалась сильней даже инерции страха.

Мы жили и продолжаем жить  в государстве тотальной лжи. Самая большая ложь называть Россию демократическим государством. Едва создавшийся механизм выборов был разрушен последовательно выборами в Чечне во время первой чеченской войны, выборами Ельцина в 1996 году, когда все решала не воля избирателей, а финансы. Далее произошло назначение наследника,  и, кроме денег, основным избирательным рычагом стал так называемый «административный ресурс», т.е. прямое давление власти. Выборные махинации легко распространились на губернаторские и местные выборы. А где нет выборов, там -по определению – нет демократии. Когда речь идет о Белоруссии, с этим согласны все, но сказать подобное о России боятся.

Вертикаль власти, выстраиваемая президентом – разделение России на 7 округов, унификация конституций национальных республик, изменение способа формирования верхней палаты федеративного собрания, ограничение ее функций и создание государственного совета – выдается за стремление упорядочить деятельность государственных органов. Но эти преобразования ведут к неограниченной власти президента и фактически превращают многонациональную Россию из государства федеративного в жестко централизованное, унифицированное. И разрушают действующую конституцию.

Одновременно идет процесс назначения  на высокие государственные должности людей из органов, т.е. из КГБ-ФСБ. Еще  одно явление последних лет – ряд арестов и судебных процессов, отдающих беззаконием. Это дела американского бизнесмена Поупа, дипломата Михайлова, журналиста Пасько, офицера Никитина и другие. И явно спровоцированное дело Андрея Бабицкого. А при этом ни одно политическое убийство последних лет не раскрыто.

Опасно и пронизанное ложью явление – огосударствление средств массовой информации под предлогом финансовых нарушений и борьбы с коррупцией. Однако создается впечатление, что, разрушая одни  холдинги и тресты, государство под своим контролем создает другие – более мощные и еще более коррумпированные. И если о центральном телевидении – о Березовском и Гусинском, преследование которых носит явно антисемитский оттенок, знает весь мир, то о том, что творится с масс-медиа на периферии, мало кто слышал. А там подобные дела слишком часто кончаются кровью, чтобы считать это случайностью. Похоже, в скором времени в России не останется  независимых от государства средств массовой информации. Вместо них будет только недавно опубликованная Доктрина информационной безопасности.

Но главная беда и позор новой России – это две чеченские войны и фактический геноцид чеченского народа. Им предшествовала  массированная античеченская пропаганда. На фоне широко бытовавшего в СССР и в России презрительного прозвища «чучмек» для всех неславянских народов появился новый этнический термин «лица кавказской национальности», и не только на улице, в «массах», но и в официальных документах.

Первая война была нужна Ельцину для поднятия его рейтинга, а его окружению для много миллиардного воровства и обогащения. Она обернулась полным разрушением почти миллионного современного города Грозный, трехстами тысячами беженцев и ждущими своего Нюренберга зверствами военщины в Самашки и других деревнях. Война унесла почти сто двадцать тысяч жизней мирных жителей, российских солдат и чеченских бойцов. Называлось это «Восстановлением  конституционного порядка». Западные лидеры (друг Билл, друг Гельмут и все остальные), приняв это название за правду (или сделав вид – ложь ведь заразительна, как чума), сочли возможным прибыть в разгар войны в Москву на парад, посвященный пятидесятилетию победы в мировой войне.

Вторая война понадобилась наследнику первого президента России. Необъяснимый поход Хаттаба и Басаева на Дагестан и, что важнее, взрывы жилых домов (я не знаю их природы, но психологически это был современный аналог поджога Рейхстага) обеспечили этой войне почти всероссийскую поддержку, и лично Путину всенародную любовь и безальтернативные выборы. Теперь война носит новое приличное название «Борьба с международным терроризмом». Запад вновь верит (или не очень верит). Но, делая вид, что защищает права человека, принимает ни к чему не обязывающие решения на своих высоких форумах вроде Евросовета и как будто ждет «окончательного решения».

Я понимаю, что говорю опасные и требующие ответственности слова. Но ковровые бомбежки, ежедневные зачистки, фильтрационные лагеря, никем не сосчитанные погибшие дети, женщины и старики, тысячи беженцев, умирающих от холода и голода под открытым небом и в палаточных лагерях! Если это не геноцид, то что это? А Россия в этих двух войнах потеряла свою едва народившуюся демократию!

До двух чеченских войн была афганская. Начал ее СССР, а уйдя из Афганистана, оказался как бы ни при чем. А там и по сей день полыхает раздутое им пламя войны. Но свою причастность к этой трагедии СССР зафиксировал в бронзе. Все участники ее в России и в странах бывшего СССР награждены медалью, на которой выгравировано «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа».

Невыносимо, непереносимо то количество лжи, которое вливалось и вливается в сознание людей в ходе этих войн, при производственных и других катастрофах и в повседневной жизни в России, как и ранее в СССР в годы сталинщины и в посттоталитарный период. Никакие слова правды противостоять ее тотальности не могли и не могут. Однажды в разговоре о Пражской весне  молодой человек сказал «Это было, когда чехи на нас напали».

Воспитанное на лжи, вскормленное ею общество не способно к взрослению, к ответственности. Это подростковое общество со всеми его особенностями – с лидером и подражанием ему, агрессивностью и обидчивостью, лживостью и доверчивостью. В литературе оно описано Голдингом в «Повелителе мух». У Арендт – это «массы».

Те, кто осознавал  это интуитивно, бежали лжи гуманитарных профессий, и  уходили  в конкретные профессии (инженеры, врачи, музыканты). Когда стало возможно – в эмиграцию. Моя мать, профессиональный партработник, в 1933 году пошла учиться, чтобы стать архитектором. Это не спасло от террора. Арестованная в 1937, она проектировала бараки для заключенных, потом  вместе со своими товарками по лагерю их строила.

Когда тоталитарный режим пал – со смертью Сталина, после  Оттепели, доклада Хрущева, после шестидесятников – настала эра диссидентов. И  среди них оказалось непропорционально много физиков, математиков, инженеров, биологов, но почти не было историков, и я не знаю ни одного философа. Но диссиденты – это единицы – несколько сот людей на страну, распростертую тогда на одной шестой части планеты. Трудно сказать, было ли у них мировоззрение, но мироощущение было отличное от миллионов других людей. Спасительное мироощущение, которое давало  силы отринуть ложь, сохраняло чувство самоуважения, без которого нет уважения к другим и к жизни вообще, и, в конечном счете, приносило ощущение счастья. Почему это дано далеко не всем? Говорят – совесть! Но только для немногих совесть – высшая экзистенциальная ценность. Для большинства это химера, и, как известно из Истории, от нее с легкостью освобождаются.

В преамбуле к своей Конституции Сахаров писал: «Цель народов СССР, его органов власти – счастливая, полная смысла жизнь, свобода материальная и духовная, благосостояние, мир…». Я не знаю, каковы цели органов власти России. Но за десятилетие после Сахарова у ее народов счастья не прибавилось, хотя он сделал все, что в человеческих силах, чтобы страна встала на путь, ведущий к этой цели. И он прожил достойную и счастливую жизнь.

Ханне Арендт посчастливилось родиться еврейкой, и это гарантировало ей безошибочность в выборе жизненного пути в Германии 20-30 годов. Ей посчастливилось быть влюбленной и писать докторат о святом Августине и о любви. Она смогла в истории жизни женщины-еврейки 18 века почувствовать параллели собственной судьбе, и написала книгу, адресованную женщинам наших дней. Ей хватило мужества в 50-ом году писать о тождестве двух кровавых режимов, когда почти все интеллектуалы Запада затыкали уши при словах о сталинском терроре. Она, как Орфей, спустившийся в царство мертвых ради своей любви к Эвридике, вошла в исторический и политический материал, который и по сей день вызывает почти космический ужас, чтобы оставить нам книгу «Истоки тоталитаризма» как урок и как предупреждение.

«Общая газета», декабрь 2000

[Шо?]

Шановний Енею! Це фейк - стосовно саме цього "документу" - в ті часи документи мали не зовсім таке оформлення.
Якщо серед твоїх родичів є живі люди того покоління (дай їм Бог здоров'я) - вони тобі підкажуть, що саме "не так". 

Що саме не так?

[Шо?]

Е.Г. Боннэр. Лекция при вручении премии Ханны Арендт, 2000

Cпойлер

Я была воспитана советской школой с обязательным обществоведением и историей КПСС, а позже в медицинском институте с философией (конечно же, марксистко-ленинской) и политэкономией. Я не задавалась вопросом, есть ли в них хоть крупица истины. И сдав экзамены, без которых нельзя получить аттестат зрелости или стать врачом, тут же все забывала.

Потребовалось много лет, чтобы понять, что, не пойдя дальше этой официальщины, я отринула важнейшую, может быть, фундаментальную часть общечеловеческой культуры, оказалась человеком без мировоззрения.

Я говорю о себе, потому что я не исключение. Таково большинство людей в поколении моих родителей и моем. Мы жили и росли в атмосфере тотального страха, часто даже не понимая этого. В моем классе было 23 ученика, у 11 были арестованы родители. «Террор – истинная сущность данной формы правления» – писала Арендт о тоталитаризме.

Смерть Сталина и крах тоталитаризма не привели к исчезновению страха. Он как бы врос в гены, перешел на следующие поколения. Поэтому в СССР никогда не было студенческого движения. В целом наше общество осталось обществом без мировоззрения (я говорю не о государственной идеологии – теперь ее нет и не надо!), но об отсутствии моральных критериев, способности отличать истину от лжи. Добро от зла, наконец.

И только одиночки, люди типа Сахарова смогли выработать для себя если не мировоззрение, то некую космологически цельную и гуманистическую картину мира, начисто отвергая любую ложь.

Читать Арендт и сегодня страшно. Общая картина сходства двух режимов  хорошо известна. О Гитлере: «был феноменально лживым… отсутствие чувства реальности… равнодушие к фактам» (Хейден). О Сталине: «Отвращение к правде жизни…равнодушие к реальному положению дел» (Хрущев). В Германии: «Фюрер всегда прав». В СССР: «Партия не ошибается». Гитлер: «Нация или победит, или должна вся погибнуть». В СССР: песня «Смело мы в бой пойдем за власть советов и как один умрем в борьбе за это». Лагеря уничтожения и концентрационные лагеря. В одних – газ. В других не тратились даже на это – было достаточно голода и холода.

Однако в Германии (если не еврей) блюли юридическую судебную процедуру. У нас расстреливали сразу после 15-минутного заседания Тройки. А иногда до него. Мой дядя был расстрелян 20 декабря 1937 года, а приговор ему вынесен 31 декабря. Я прочла десятки дел коминтерновцев, сослуживцев моего отца. Во всех – 15 минут и расстрел. Потрясающе сходство двух карательных систем – СС и НКВД, и в том, что они были выше закона, и в том, как для них отбирались будущие сотрудники. Но в Германии пропаганда – это откровенное провозглашение цели – мы – высшая раса, уничтожение всех недочеловеков, порабощение других. Гиммлер говорил: «У нас одна задача – продолжать расовую борьбу без всякой жалости… Мы никогда не позволим, чтобы великолепное оружие – страх – постепенно поблек, и будем обогащать его новым смыслом». В СССР в это время провозглашался интернационализм, и из всех репродукторов неслись песни о дружбе народов (не потому ли так легко распался Союз, что это была ложь?). Вместо слова «еврей» употребляли эвфемизмы – вроде космополитов, убийц в белых халатах, сионистских наймитов или буржуазных националистов, когда речь шла не об евреях. И у всех этих призывов и следующих за ними кровавых дел была поддержка населения.

Один из ключевых выводов Арендт: «Тотальность террора обеспечивается  массовой поддержкой». Он согласуется с более поздним замечанием Сахарова: «Лозунг «Народ и партия едины», украшающий каждый пятый дом, не вполне пустые слова».

Сегодня тотальный государственный террор представляется невозможным. Но по-прежнему актуальны слова Арендт «пропаганда – единственный  и, может быть, наиболее важный инструмент тоталитаризма  при общении с нетоталитарным миром». Если слово «пропаганда» заменить словом «ложь» и добавить, что она еще шире используется  внутри страны, то это и будет главным в характере власти СССР и России за  последние почти полвека. Инерция лжи оказалась сильней даже инерции страха.

Мы жили и продолжаем жить  в государстве тотальной лжи. Самая большая ложь называть Россию демократическим государством. Едва создавшийся механизм выборов был разрушен последовательно выборами в Чечне во время первой чеченской войны, выборами Ельцина в 1996 году, когда все решала не воля избирателей, а финансы. Далее произошло назначение наследника,  и, кроме денег, основным избирательным рычагом стал так называемый «административный ресурс», т.е. прямое давление власти. Выборные махинации легко распространились на губернаторские и местные выборы. А где нет выборов, там -по определению – нет демократии. Когда речь идет о Белоруссии, с этим согласны все, но сказать подобное о России боятся.

Вертикаль власти, выстраиваемая президентом – разделение России на 7 округов, унификация конституций национальных республик, изменение способа формирования верхней палаты федеративного собрания, ограничение ее функций и создание государственного совета – выдается за стремление упорядочить деятельность государственных органов. Но эти преобразования ведут к неограниченной власти президента и фактически превращают многонациональную Россию из государства федеративного в жестко централизованное, унифицированное. И разрушают действующую конституцию.

Одновременно идет процесс назначения  на высокие государственные должности людей из органов, т.е. из КГБ-ФСБ. Еще  одно явление последних лет – ряд арестов и судебных процессов, отдающих беззаконием. Это дела американского бизнесмена Поупа, дипломата Михайлова, журналиста Пасько, офицера Никитина и другие. И явно спровоцированное дело Андрея Бабицкого. А при этом ни одно политическое убийство последних лет не раскрыто.

Опасно и пронизанное ложью явление – огосударствление средств массовой информации под предлогом финансовых нарушений и борьбы с коррупцией. Однако создается впечатление, что, разрушая одни  холдинги и тресты, государство под своим контролем создает другие – более мощные и еще более коррумпированные. И если о центральном телевидении – о Березовском и Гусинском, преследование которых носит явно антисемитский оттенок, знает весь мир, то о том, что творится с масс-медиа на периферии, мало кто слышал. А там подобные дела слишком часто кончаются кровью, чтобы считать это случайностью. Похоже, в скором времени в России не останется  независимых от государства средств массовой информации. Вместо них будет только недавно опубликованная Доктрина информационной безопасности.

Но главная беда и позор новой России – это две чеченские войны и фактический геноцид чеченского народа. Им предшествовала  массированная античеченская пропаганда. На фоне широко бытовавшего в СССР и в России презрительного прозвища «чучмек» для всех неславянских народов появился новый этнический термин «лица кавказской национальности», и не только на улице, в «массах», но и в официальных документах.

Первая война была нужна Ельцину для поднятия его рейтинга, а его окружению для много миллиардного воровства и обогащения. Она обернулась полным разрушением почти миллионного современного города Грозный, трехстами тысячами беженцев и ждущими своего Нюренберга зверствами военщины в Самашки и других деревнях. Война унесла почти сто двадцать тысяч жизней мирных жителей, российских солдат и чеченских бойцов. Называлось это «Восстановлением  конституционного порядка». Западные лидеры (друг Билл, друг Гельмут и все остальные), приняв это название за правду (или сделав вид – ложь ведь заразительна, как чума), сочли возможным прибыть в разгар войны в Москву на парад, посвященный пятидесятилетию победы в мировой войне.

Вторая война понадобилась наследнику первого президента России. Необъяснимый поход Хаттаба и Басаева на Дагестан и, что важнее, взрывы жилых домов (я не знаю их природы, но психологически это был современный аналог поджога Рейхстага) обеспечили этой войне почти всероссийскую поддержку, и лично Путину всенародную любовь и безальтернативные выборы. Теперь война носит новое приличное название «Борьба с международным терроризмом». Запад вновь верит (или не очень верит). Но, делая вид, что защищает права человека, принимает ни к чему не обязывающие решения на своих высоких форумах вроде Евросовета и как будто ждет «окончательного решения».

Я понимаю, что говорю опасные и требующие ответственности слова. Но ковровые бомбежки, ежедневные зачистки, фильтрационные лагеря, никем не сосчитанные погибшие дети, женщины и старики, тысячи беженцев, умирающих от холода и голода под открытым небом и в палаточных лагерях! Если это не геноцид, то что это? А Россия в этих двух войнах потеряла свою едва народившуюся демократию!

До двух чеченских войн была афганская. Начал ее СССР, а уйдя из Афганистана, оказался как бы ни при чем. А там и по сей день полыхает раздутое им пламя войны. Но свою причастность к этой трагедии СССР зафиксировал в бронзе. Все участники ее в России и в странах бывшего СССР награждены медалью, на которой выгравировано «Воину-интернационалисту от благодарного афганского народа».

Невыносимо, непереносимо то количество лжи, которое вливалось и вливается в сознание людей в ходе этих войн, при производственных и других катастрофах и в повседневной жизни в России, как и ранее в СССР в годы сталинщины и в посттоталитарный период. Никакие слова правды противостоять ее тотальности не могли и не могут. Однажды в разговоре о Пражской весне  молодой человек сказал «Это было, когда чехи на нас напали».

Воспитанное на лжи, вскормленное ею общество не способно к взрослению, к ответственности. Это подростковое общество со всеми его особенностями – с лидером и подражанием ему, агрессивностью и обидчивостью, лживостью и доверчивостью. В литературе оно описано Голдингом в «Повелителе мух». У Арендт – это «массы».

Те, кто осознавал  это интуитивно, бежали лжи гуманитарных профессий, и  уходили  в конкретные профессии (инженеры, врачи, музыканты). Когда стало возможно – в эмиграцию. Моя мать, профессиональный партработник, в 1933 году пошла учиться, чтобы стать архитектором. Это не спасло от террора. Арестованная в 1937, она проектировала бараки для заключенных, потом  вместе со своими товарками по лагерю их строила.

Когда тоталитарный режим пал – со смертью Сталина, после  Оттепели, доклада Хрущева, после шестидесятников – настала эра диссидентов. И  среди них оказалось непропорционально много физиков, математиков, инженеров, биологов, но почти не было историков, и я не знаю ни одного философа. Но диссиденты – это единицы – несколько сот людей на страну, распростертую тогда на одной шестой части планеты. Трудно сказать, было ли у них мировоззрение, но мироощущение было отличное от миллионов других людей. Спасительное мироощущение, которое давало  силы отринуть ложь, сохраняло чувство самоуважения, без которого нет уважения к другим и к жизни вообще, и, в конечном счете, приносило ощущение счастья. Почему это дано далеко не всем? Говорят – совесть! Но только для немногих совесть – высшая экзистенциальная ценность. Для большинства это химера, и, как известно из Истории, от нее с легкостью освобождаются.

В преамбуле к своей Конституции Сахаров писал: «Цель народов СССР, его органов власти – счастливая, полная смысла жизнь, свобода материальная и духовная, благосостояние, мир…». Я не знаю, каковы цели органов власти России. Но за десятилетие после Сахарова у ее народов счастья не прибавилось, хотя он сделал все, что в человеческих силах, чтобы страна встала на путь, ведущий к этой цели. И он прожил достойную и счастливую жизнь.

Ханне Арендт посчастливилось родиться еврейкой, и это гарантировало ей безошибочность в выборе жизненного пути в Германии 20-30 годов. Ей посчастливилось быть влюбленной и писать докторат о святом Августине и о любви. Она смогла в истории жизни женщины-еврейки 18 века почувствовать параллели собственной судьбе, и написала книгу, адресованную женщинам наших дней. Ей хватило мужества в 50-ом году писать о тождестве двух кровавых режимов, когда почти все интеллектуалы Запада затыкали уши при словах о сталинском терроре. Она, как Орфей, спустившийся в царство мертвых ради своей любви к Эвридике, вошла в исторический и политический материал, который и по сей день вызывает почти космический ужас, чтобы оставить нам книгу «Истоки тоталитаризма» как урок и как предупреждение.
«Общая газета», декабрь 2000

Воспитанное на лжи, вскормленное ею общество не способно к взрослению, к ответственности.
Это подростковое общество со всеми его особенностями – с лидером и подражанием ему, агрессивностью и обидчивостью,  лживостью и доверчивостью. В литературе оно описано Голдингом в «Повелителе мух».
+ 1.

[Eney]

Cпойлер

Кілька розсекречених документів КДБ по Чорнобилю, багато публікуються вперше
 

Cпойлер

http://maxim-nm.livejournal.com/228809.html

[/spoiler]
Шановний Енею! Це фейк - стосовно саме цього "документу" - в ті часи документи мали не зовсім таке оформлення. Якщо серед твоїх родичів є живі люди того покоління (дай їм Бог здоров'я) - вони тобі підкажуть, що саме "не так". Цьомки 

Аби шось бовкнуть. Все там так. Я це засвідчую, бо сам друкував подібне.

[Spika]

Сергей Пархоменко
 ФОРМА НОМЕР ДВА

российская политическая система — механизм, весь состоящий из хорошо притертых друг к другу колесиков лжи. Тщательно, щедро смазанных при этом тремя полезными для гладкого вранья этико-социальными субстанциями: трусостью, жадностью и холуйством.

[Eney]

До 75-річчя If Day (Якщо одного дня)

Рівно 75 років тому, 19 лютого 1942 р., в чудовому канадському місті Вінніпегу відбулася подія, про яку мало знають у нас. А подія є знаковою. Зненацька до цього міста в глибині Канади на світанку вдерлося кількасот солдатів Вермахту. Нагадаю, що на той момент Канада перебувала у стані війни з ІІІ Рейхом. Місцева поліція, заскочена зненацька, опору не чинила. Її було роззброєно. На вулицях було встановлено патрулі солдатів у німецькій формі. Над Вінніпегом замайоріла нацистська свастика. На вулицях роздавалися газети німецькою мовою та прокламації до місцевих городян про встановлення тут "нового порядку". Були заарештовані всі урядовці, а також почалися тотальні арешти євреїв. При цьому багато людей охоче видавали відомих їм євреїв несподіваним загарбникам і намагалися вислужитися перед новою владою. Декого з заарештованих розстріляли. Вінніпегці, яким повідомили про скасування всіх громадянських свобод і встановлення комендантської години, досить спокійно сприйняли нову реальність.
Нацистська окупація Вінніпега закінчилася так само раптово, як і розпочалася. "Нацисти", роль яких зіграли волонтери, з міста пішли, всі заарештовані були відпущені, "розстріляні" - воскресли. Виявилося, що це була показова акція, проведена за погодженням з урядом, щоб показати канадцям, що було б, якби нацисти реально захопили їхню країну. За співпрацю з окупантами ніхто покараний не був. Ця інсценізація, що оримала назву If Day, ознаменувала початок великого збору коштів на потреби канадських солдатів, які реально воювали з нацистами у Старому світі.
Про цю постановку у нас не згадують. Але саме вона стала реальністю в Криму та на Донбасі, де з'явилися озброєні люди, було піднято прапор іншої держави та встановлено новий порядок. А чи готові ми протистояти реалізації такого сценарію у своїх містах і селах?

Cпойлер

[Eney]

Канадійська хокейна команда "Козаки з Вінніпегу" 1978 рік.

[Саминсусамин]

 

Канадійська хокейна команда "Козаки з Вінніпегу" 1978 рік.

[Eney]

@Український часопис‏
В цей день, 28.02. 1889 року народився Павло Шандрук - генерал-хорунжий, командир 7-ї бригади 3-ї Залізної Дивізії Армії УНР
У 1917–1920 перебував в Армії УНР. У 1919 командир Запорізького куреня, воював поблизу міст Гусятин, Крем'янець, Почаїв, Тернопіль.
У 1939 ком.29-ї польської бриг. 23.09.39 у бою з німцями під Томашевом врятував бригаду від знищення,за що нагороджений орд.Virtuti Militari
У 1945 році - командувач Української Національної Армії. Зумів вивести її у західну зону окупації Німеччини перед німецькою капітуляцією.

[Eney]

Телеграма Й.Сталіна до голови Ради оборони В.Лєніна про необхідність передачі у розпорядження Укрсовтударма дивізій для спрямування на заготівлю хліба, вантаж вуглю й боротьбу з махновськими і петлюрівськими бандами на Україні.

[Galuska]

наверное, сюда:



отсюда: 15 of the CIA’s most intriguing declassified maps

[Eney]

Олександр Палій

Цієї весни минає 830 років з дня першої згадки України.

Про події 18 квітня 1187 року літопис говорить: «У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода (нині с. Білгородка, під Києвом), Вишгорода, Василькова, Переяслава (нині м. Переяслав-Хмельницький) та фортець на р. Росі на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер. І принесли його в Переяслав на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна багато постогнала».

Вага цієї згадки про Україну колосальна.

Адже назва України згадана задовго до монголо-татарської навали 1240 року, яку імперські ідеологи брали за точку відліку для розпаду «єдиної давньоруської народності», що нібито до того існувала.

Звісно, Україна не могла бути околицею безкняжого острогу Москви, за яку тоді на Київщині, напевно, ніхто й не чув?

Крім того, за князем тужило все князівство, а не прикордонні землі, мешканці всього Переяславського князівства незалежно від віддаленості від кордонів.

Під 1189 р. в літописі — в оповіданні про князя Ростислава Берладника — згадується, що він в’їхав «в Україну Галицьку» (коли князь в’їхав у князівство володіти ним як цілим, а не якимись його околицями).

У Галицько-Волинському літописі під 1213 р. є запис: «Данило ж повернувся додому і їхав з братом, і прияв Берестій, і Угровеськ, і Верещин, Столпе, Комов і всю Україну». Тобто знову мова йде не про околиці, а про все князівство Забужжя з центром в Угровеську (нині городище в с. Новоугрузьке Любомльського району на Волині).

Відомі також повідомлення про польських князів, які після походу на Галичину й Волинь верталися «в свою Україну», знову таки у власне князівство, а не в його околиці.

Не менш цікаві згадки містяться в російських літописах XVII століття, де десятки разів мова йде про «царські україни», маючи на увазі землі (князівства, колишні уділи), підвладні цареві, а не якісь околиці.

Паралель прозора — адже й нині по-українськи слово «країна» означає власне країну.

Щоб зрозуміти, що слово «Україна» абсолютно чітко, особливо в літописах XII—XIII століть, виступає як синонім слова «князівство», «земля», історикам варто було лише неупереджено їх прочитати.

[kvk]

http://www.bbc.com/ukrainian/features-39216782

Інститут національної пам'яті зібрав спростування десятьох історичних міфів про події Української революції 1917-1921 років.