2
« Остання відповідь від Солоха Сьогодні в 10:25:04 »
Тарас Чорновіл:
Ловіть задарма бізнес-пропозицію.
Прогнозується лавиноподібне зростання попиту на бісер. Це ж скільки тонн дрібних пацьорків мають закупити наші господиньки й дівчатонька, щоб, пускаючи тиху сльозу, ночами вишивати портрети нового улюбленця нації...
=====
Ідіоти навіть не розуміють, як їх класно розводять. Ще раз процитую рядки Блока:
«А в жовтих вікнах засміються,
Як цих убогих розвели».
На Банковій явно попрацював хтось із недурних московських технологів. Ця кампанія виключно на користь команди Зеленського й спрямована передусім на те, щоб маргіналізувати Залужного та обвалити його рейтинг.
Для тих, хто ще спроможний чути тверезі міркування, але стиха думає: «А може...» — нагадаю одну бувальщину, яка пояснює, чому точно не може.
=====
Був собі такий генерал КДБ СРСР Євген Марчук. У незалежній Україні дослужився навіть до посади прем’єра. Робив умілу й ефективну кар’єру, але за духом залишався типовим діячем епохи кучмізму.
Проблем для Данилича не створював, доки Кучма раптом не відправив вірного прем’єра у відставку з формулюванням: «за створення власного політичного іміджу». Так і написав.
Попри звільнення й гучний політичний ляпас, Марчук залишився «в команді президента». На парламентські вибори 1998 року пішов другим номером пропрезидентської СДПУ(о). А вже 1999-го раптом оголосив себе опозиціонером. Нічого конкретного Кучмі не пред’являв — просто був «за все хороше й проти всього поганого». Але ажіотаж створив гучний.
До його команди увійшли відомі опозиціонери й викривачі. Найсмішніше виглядало те, що на сході Марчук був майже комуністом, а на заході — суцільним бандерівцем. При зародковому інтернеті це якось проходило.
Не забуду, як у Галичині за нього затято агітували ветерани УПА, колишні радянські політв’язні, націоналістичні й культурні діячі — фактично ті, кого він за часів Союзу сам переслідував і садив до в’язниць.
До останнього дня кампанії Марчук жорстко опонував Кучмі й зайняв майже монопольне місце головного реєстрового опозиціонера. Для цього довелося усунути з політичного поля В’ячеслава Чорновола, залякати Ющенка, принизити Мороза створеною за пропозицією Марчука «Канівською четвіркою»...
Звісно, у другий тур ніякий Марчук не вийшов і виходити не мав. Там, як і планувалося, опинилися Кучма та найвигідніший для нього спаринг-партнер — лідер комуністів Симоненко.
А відразу після першого туру Кучма поспіхом призначив затятого «опозиціонера» Марчука секретарем РНБО. Тоді це була ще стара й потужна горбулінська структура, а не нинішня пародія. Її першого секретаря і творця навіть прибрали, щоб звільнити місце Марчуку.
Далі Євген Кирилович вірно служив своєму «противнику» ще не один рік, аж доки Кучма не призначив його міністром оборони. На цій посаді він залишався до завершення каденції Данилича.
А тепер скажіть: вам це нічого й нікого не нагадує?
Тільки тоді опозиційність імітували значно вправніше. Навіть такі люди, як Омельченко, повелися. А нині на Банковій, схоже, вирішили, що населення, особливо молодь, не заслуговує на те, щоб із ним надто заморочуватися.
P.S. Людиною Євген Кирилович був привітною, симпатичною і приємною у спілкуванні. Багатьом подобався. Я й сам із ним часто спілкувався.
P.P.S. Щодо бісеру: хто повірив і витратив гроші — я не винуватий. Це я просто вирішив наслідувати Зеленського й Федорова. Вони ж теж пожартували. І не винні, що якісь дурненькі повірили...