Истоки истории

[Solmir]

Трошки всесвітньої історії. В.В.Калигула

У римского императора Калигулы была сестра Друзилла, с которой он состоял в интимной связи и жил практически как с женой. При этом официально Друзилла была замужем за молодым красавцем Марком Лепидом. С которым Калигула также состоял в интимной связи и жил практически как с женой. Красавца Лепида Калигула официально провозгласил преемником на посту императора, на случай своей смерти, и в этом качестве представил сенату. Сенат, где депутатом был конь Калигулы по кличке Инцитат, кандидатуру, естественно, одобрил. С конем Калигула в интимной связи, к счастью, не состоял. Но даже, если б и состоял, сенат бы это тоже одобрил.

Конь-сенатор – символ тирании в запущенной форме. Но конь все же – это лучше чем депутат Федоров. И вообще любой другой депутат от «Единой России». Ведь конь не умел говорить. Не умел вносить законопроекты. Не предлагал нанести ядерный удар по штату Невада. Заменить «Интернет» на «Чебурнет». Ему б в голову такое не пришло. Уж лучше конь в сенате, чем Матвиенко с Клинцевичем.
...
Жил Калигула на вилле на озере Неми в 30 км от Рима. Рядом на озере был построен огромный корабль, который представлял собой плавучий бордель и банкетный зал в одном флаконе. Мега-яхта, как сейчас говорят. Там Калигула развлекался. Не забывал и про коня. У коня был свой дом, слуги, дорогая посуда – чаши из слоновой кости, из которых конь ел. В общем, деньги налогоплательщиков расходовались с толком. Как и положено при тирании в запущенной форме.

Всем, кого возмущают домики для уток, самолеты для корги, бордель «Шпицберген» при кооперативе «Озеро» с несовершеннолетними «спортсменками» – вспомните про озеро Неми, Калигулу с Друзиллой и т.п. Тирания в запущенной форме – она такая.

[Марика]

https://www.facebook.com/watch/?v=378813153531351

І армія у тебе не така вже й велика...

[Smoke]

https://www.facebook.com/watch/?v=378813153531351

І армія у тебе не така вже й велика...

В этой анимации меня смешит русская армия посчитанная до человека в 1818 году. Да они сейчас не знают сколько у них людей там.

[Kaa]

В этой анимации меня смешит русская армия посчитанная до человека в 1818 году.

Там много забавного, например 4-миллионная японская армия в 1950-м.

[Eney]

Фахово.
Відповідь Путіну від українського історика Олександра Алфьорова.

[Eney]

Поштівка 1915 року. Росіяни з трофеями повертаються зі Львова.

[Eney]

Нюренберг. 1946. Допит Отто Олендорфа, чому підрозділ під його керівництвом на півдні України вбили більше 50000 людей. Відповіді, як у росіян-окупантів. Одна методичка.

[Eney]

Як правильно брехати, маніпулювати і цим насолоджуватися сторіччями. Лекція від фахівця: "Джайлс Флетчер и фальшивая Россия".

[RedCat]

МОСКВИН І ЙОГО САДИСТИЧНА ЖОРСТОКІСТЬ. ІСТОРИЧНІ ФАКТИ: НЕ ДЛЯ СЛАБКИХ НЕРВІВ, АЛЕ УКРАЇНЦІ МАЮТЬ ЦЕ ЗНАТИ ЗМАЛЕЧКУ
by РОМАНЮК ЮРІЙ

Джерело:  Штепа Павло  “Московство“

Найпитомішою прикметою вдачі москвина є його садистична жорстокість.

М. Горький

Грецький історик Геродот (484–425 до РХ) писав, що на просторі теперішньої Московщини живе народ андрофаги, тобто людожери[92]. І справді, археологи знайшли в Московщині чимало т. зв. «смітників», що існували за неоліту (2000 р. до РХ), а Геродот писав у 5 ст. до РХ. Отже, прамосквини були людожерами кілька тисяч років. Мабуть залишилися такими і по РХ, на що натякають московські пісні. Наприклад, ще й у ХХ ст. співали пісню, в якій жінка нахваляється забити свого чоловіка, з його кісток зварити холодець, з його печінки — пиріг, з його мозку — юшку[93]. Багатий сибіряк запросив адмірала А. Шидловського на весілля свого сина. На тому весіллі частували гостей також і пельменями. Адмірал відчув якийсь дивний смак і запитав господаря: з якого м’яса вони зроблені. Той не хотів сказати, але потім, узявши з адмірала слово, що не скаже нікому, зізнався, що зроблені з людського м’яса. Про це знали гості. Обурений адмірал (українець) повідомив поліцію, і уряд наказав дослідити справу. Та вибухла революція 1905 р., і про ту справу забули. Навіть у ХІХ ст. влада записала чимало випадків, коли москвини не ховали своїх мерців, а викидали їх звірям.

Московський уряд не дозволяв науковцям оприлюднювати подібне з архівів, «понеже в них много несуществовавших истин». Проте 1838 р. дозволив видати кілька книг архівних матеріалів під суворою цензурою[94], дозволив проф. М. Костомарову видати кілька книжок історичних розвідок. З тисяч фактів у тих книжках наведемо лише кілька.

За часів т. зв. «смуты» (1607–1611) повсталі московські стрільці виводили на ганок Кремля зв’язаних бояр і питали юрбу: «Иль любо?». Юрба кричала: «Любо, любо!». Тоді бояр кидали на підставлені списи. Потім розтинали їм черева, витягали кишки, відрубували руки, ноги. Юрба (чоловіки, жінки, діти) радісно кричали: «Любо! Любо!»

Cпойлер

По смерті царя Бориса Годунова москвини схопили його вдову, доньку і сина, роздягли їх догола, посадили на віз з-під гною і повезли через пеньки й ями до в’язниці. Там вдову задушили, сина закатували в той спосіб, що розчавили йому статеві органи, дочку не вбили одразу «дабы лепотой ея насладится, еже и быше». Зґвалтованих і закатованих дівчат 1917–1967 рр. в СРСР (а за війни і поза ним) доведеться лічити сотнями тисяч.

Якщо жертви вмирали скоро, то знущалися над мертвими. Наприклад, 1697 року викопали з могили тіло боярина Мілославського, притягнули свинями до помосту, де рубали голови зрадникам, а їхньою кров’ю поливали тіло Мілославського[95].

За Лівонських війн (1558 і 1701) московські міщани та селяни захоплювали полонених, відтинали їм носи, вуха, губи, статеві органи, пхаючи їх до рота жертв; здирали з живих всю шкіру, витягали з живих кишки і т. п.[96]. У 1917–1920-х рр. вирізали у полонених шкіру на плечах і ногах, як офіцерські погони і генеральські лампаси, випікали розпеченим залізом на спинах: більшовикам — п’ятикутну зірку, денікінцям — двоголового орла, петлюрівцям — тризуб, залежно хто і кого полонив.

Року 1812 до московського полону здавалися напівзамерзлі вояки Наполеона. Московські жінки купували у солдатів тих полонених, приводили до своїх осель і там мучили немилосердно. Кололи ножами, видирали волосся, пекли вогнем, відтинали носи, статеві органи і робили ще таке, що не надається до друку. Вбивати не спішили, щоб довше смакувати муки та зойки жертв[97]. Серед московських чекістів 1917–1967 рр. були сотні жінок, про те, як вони катували в’язнів, написано чимало спогадів колишніх жертв.

За подружню зраду жінок закопували у землю по шию, навіть вагітних. Щоб відразу не вмерли, годували і напували. В селі Камскому закопали двох вагітних жінок: одна прожила 23 дні, друга 12[98].

Курцям відтинали носи. Підроблювачам грошей заливали розтоплений метал у горлянку. У кого випадала з рук на землю монета, того карали на горло, бо на монеті викарбовано образ царя. Боярина, що був прикрасив свою піч кахлями з малюнками якогось птаха, закатували на смерть, бо орел був державним гербом. Чи ж не закатовують тепер в СРСР сотні тисяч людей за подібні «образи» нових царів, вельмож та за зневажливе ставлення до «великого старшего брата», його культури та мови?

Німецький лікар Ф. Отон не міг 1685 р. вилікувати московського князя І. Каракучу, за те зарізали його, як вівцю. Жінка великого князя Василія — Соломія була безплідна і покликала лікарку Стефаниду. Довідавшись про це, Василій постриг дружину в черниці, а Стефаниду наказав утопити. Взагалі у XVII ст. москвини ще палили на вогнищі тих, хто лікував людей, уважаючи їх за слуг диявола. Вигублювали навіть тих, хто мав якусь лікарську книжку (тоді в Україні лікарські книжки були дуже розповсюджені, і лікарів шанували та щедро винагороджували. Навіть у XV–XVI ст. було кілька десятків лікарів, які скінчили європейські університети і навіть були там професорами: наприклад, Я. Урсин, С. Бірковський, Я. Латошинський, П. Ляшковський, І. Козак, В. Юрський, І. Шоквич та інші). 1677 року закатували боярина Артамона Матвєєва за те, що мав лікарську книжку[99].

[RedCat]

продовження

Cпойлер

До покарань, встановлених урядом, місцева влада додавала ще свої, що їх винаходила вже власна «творча уява». Наприклад, прив’язували тягар до ніг і взимку кидали в річку по шию. Тримали, доки не визнає провини. Чекісти значно перевершили своїх предків. Тепер в СРСР катують, мучать, знущаються не якісь там неграмотні мужики, а люди з університетською освітою. Лише перелік їхніх катівських способів і засобів жахає людину. Чужинці, читаючи спогади недокатованих, відмовляються вірити, бо це переходить межі людського розуму. Але ці способи теж видумувала не сама кремлівська кліка, як виправдовуються московські емігранти (а їм підтакують малоукраїнські підголоски). Їх винайшли і вживали сотні тисяч місцевих «вірних стражів революції». Лише катування вищого ступеню — катування душі — винаходили московські науковці-психологи на чолі з академіком І. Павловим, розробивши науку т. зв. «рефлексів». Досвід показав, що душевні психічні тортури дають наслідки стократ більші, ніж фізичні. Не фізичний біль, а душевний за життя ближніх змушував сотні тисяч людей ставати таємними виказниками НКВД.

За невдалу облогу Смоленська 1634 р. і за невигідну угоду з Польщею цар Михайло наказав спочатку катувати, а потім відрубати голови 15 боярам та воєводам, а їхні родини вивезти до Сибіру. Але тоді ще не знали психології і висилали всю родину в одне місце, дозволяли взяти з собою потрібні для життя речі, родичам надсилати гроші, не примушували працювати. Ось як, наприклад, «мучив» В. Леніна в сибірському засланні царський уряд. На прожиток йому давали 8 р. місячно, то були великі гроші. За них В. Ленін наймав у багатого сибіряка велику кімнату з харчами і пранням. Мав м’ясних страв тричі на день, удосталь яєць, молока, городини, мав слугу, велику бібліотеку, одержував багато листів (навіть з-за кордону), редагував із Сибіру часописи, що виходили в Петербурзі і за кордоном. Жандармів біля нього не було. Часом ходив на полювання з господарем[100].

Більшовицькі революціонери вивчили психологію і вивозять батька в одне місце, мати — в друге за тисячі кілометрів, старших дітей — у третє, ще далі, а маленьких — до Московщини, де в дитбудинках змінюють їхні прізвища на московські і виховують на яничарів. Вивезених не поселяють у хатах, як робив кривавий царат, а заганяють далеко від осель до тундри і лишають у снігу проти неба. «Демократична» влада СРСР розстріляла, закатувала, вигубила голодом, холодом ДЕСЯТКИ МІЛЬЙОНІВ, з яких більше як 99% і не думали вбивати «советских» царів, начальників, забирати їхні маєтки. Закон СРСР «Про охорону соціалістичної власності» карає кількарічною каторгою матір, яка назбирала по жнивах на полі чи на дорозі загублені колоски, щоб нагодувати своїх голодних дітей. Та кількарічна каторга фактично обертається в кару на смерть, бо з неї повертається щонайбільше 10%. За кілька колосків, що однак згнили б. Єгипетські фараони, перські деспоти виглядають янголами, порівняно з московською «демократією». Кажемо про «демократію», себто народ, а не лише уряд СРСР, бо всі закони лишилися б мертвою буквою, якби не було МІЛЬЙОНІВ ОХОЧИХ МОСКВИНІВ ЗДІЙСНЮВАТИ ЇХ НА МІСЦЯХ.

Москвини здавна купували українських (та інших) яничарів. Спосіб досить непевний, бо куплені можуть зрадити. Навіть змосковщені немосквини можуть за сприятливих обставин повернутися до свого народу. Московські революціонери направду зреволюціонували ті старі способи. В СРСР, мабуть, не злічити московських шовіністів, що називаються: Єгоров, Подперегін, Пошехонов, Іванов, Лаптєв і т. п., які не знають, хто були їхні батьки. Може колись старі архіви НКВД скажуть, що їхні батьки мали прізвища Гончаренко, Коваленко, Мироненко і т. п. Аж надто підозрілі статистичні відсотки зростання кількості москвинів в СРСР, вони вдвічі більші за природній приріст, адже радянська «статистика» показує не збільшення, а зменшення числа українців (не враховуючи жертв війни та голодоморів). Царат вигублював тисячі українців і тим ослаблював людську силу імперії. Розумніша ж московська «демократія» творить нові мільйони націоналістів-москвинів з різних немосквинів. Тепер в СРСР є чимало добрих організаторів, науковців-творців, що називаються: Єгоров, Саприкін, Панюшкін тощо, але з певністю можна припускати, що їхні батьки були немосквини. Адже й стару московську імперію будували Прокоповичі, Безбородьки, Родзянки, Остермани, Фредерикси, Штюрмери — люди не дуже певні. Але нинішні Єгорови, Панюшкіни, що не пам’ятають своїх батьків, — це вже цілковиті московськи патріоти. До такого способу творити надійних яничарів не додумалася московська аристократія за 300 років.

[RedCat]

і далі

Cпойлер

У Московщині ХІV–ХVІІІ ст. кати, крім платні, одержували ще й частину майна страченого, тому завжди було багато охочих на цю посаду. Уряд продавав її тому, хто більше заплатить. Московська «демократія» піднесла КУЛЬТ ката на незнану височінь. Хоч пошана до ката існувала в Московщині і до 1917 року, проте за всю її монархічну історію не знайшлося жодного поета чи письменника, який би прославляв професію ката. Тепер у СРСР чекіста віншують поети, письменники, митці, навіть філософи, в театрах, академіях наук, університетах, школах, він нагороджується не лише великою платнею та відзнаками, а й почесним членством Академії Наук. Їхні спогади (як вони катували) видаються в небаченій кількості, як, наприклад, книжка Ф. Т. Фоміна «Записки старого чекиста», М.1962, накладом 365 тисяч. Місто Псков вислало до Івана ІV послів просити у царя захисту проти зловживань московського воєводи. Іван наказав роздягти всіх тих послів, поливати їх окропом, палити волосся тощо. Петро І власноручно рубав голови зв’язаним стрільцям і наказував своїм міністрам рубати. В. Голіцин, не вміючи рубати, батував, мучив. О. Меншиков хизувався, що зарубав 20. Лефорт та Бломберг (француз і німець) відмовилися рубати[101]. Теперішніх лефортів в СРСР називають «мягкотелыми интеллигентами» і виганяють з посад, навіть суто культурницьких. Петро не карав своїх лефортів за відмову рубати зв’язаним людям голови. Московська ж «демократія» розстріляла кілька тисяч своїх голіциних за те, що замало порубали, як наприклад, П. Постишева, С. Косіора, М. Єжова, В. Балицького та інших. Син Петра І — Олексій був утік 1716 р. до Австрії. Петро урочисто обіцяв простити його і не карати, якщо повернеться. Син повірив батькові, повернувся. Петро негайно посадив його до в’язниці і сам катував шість місяців, доки син сконав. В. Ленін урочисто проголосив 1923 р. амністію всім емігрантам, які повернуться до СРСР. Тисячі повірили і повернулися. Там їх зустріла доля Олексія. Захопивши 1463 р. Великий Новгород, москвини погнали до Московщини 8 тисяч родин новгородців з жінками та дітьми пішки, не дозволивши їм ні найняти сани, ні взяти теплий одяг. Те саме зробили, захопивши 1489 р. Псков та Вятку. Дуже багато загинуло в дорозі від холоду, голоду та знущань вартових.

Вивезли з Новгорода 8 тисяч, багато із Пскова та Вятки, але разом не більш як 25 тисяч. Кривава московська «демократія» ХХ століття з самої лише України вивезла ДЕСЯТЬ МІЛЬЙОНІВ люду. На одній лише Колимі загинуло з голоду, холоду, знущань ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ. За один лише 1933 рік Московщина вигубила ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ українців голодомором. Вивезла 1937 р. до Сибіру на повільну смерть 3500 тисяч українців. Розстріляла на місці в Україні 300 тисяч люду[102]. Це ж майже все населення такої великої держави, як Канада. Якби в Канаді загинула лише одна десята такої кількості, то весь світ здригнувся б. І не лише кричав би, але й надіслав би своє військо припинити геноцид. Кілька менших народів СРСР вже не існує. Винищені до ноги. Міжнародна слідча комісія вирахувала, що за 25 років в СРСР згинуло 60 мільйонів люду, не враховуючи вбитих на війні 1939–1945 рр. Це знає світ і мовчить. Той світ купував у Московщині 1933 р. українську пшеницю, бо продавалась дуже дешево. Це той світ, який проголосив, що дві останні війни воював за волю і добробут усіх народів. Інша комісія, враховуючи тих, які не народилися, бо батьки загинули молодими, встановила, що в СРСР загинуло сто мільйонів люду[103]. Сто мільйонів невинних людей вигубив «богобоязливий» московський народ. Підкреслюємо — НАРОД, а не лише «кремлівська кліка», чи «радянська влада», чи «більшовики», чи «КПСС». Вигублено, бо ж було ще 80 мільйонів нащадків тих, що жінкам просвердлювали дірки в грудях і через них і через рот протягали грубий мотуз і на йому їх вішали. Нащадків тих, хто засипав порохом роти і запалював; хто здирав з живих людей шкіру з голови до ніг; хто відтинав статеві органи; хто закопував по шию вагітних матерів; хто задля розваги на народних святах робив багато такого, що не надається до друку[104]. Все те чинив народ, а не лише «режим», бо сучасна наука про спадковість (генетика) вчить, що нащадки дістають від предків не лише фізичні властивості, але й духовні[105].

У ХХ ст. московський уряд, щоб дати вихід народному потягу до таких розваг, дозволив йому таке. Всі мужчини двох сусідніх сіл разом з дідами і підлітками зустрічалися на умовленому місці і починався бій. Билися не кулаками, а киями, камінням і великими різницькими ножами. Було багато поранених, кілька смертельно. Жінки, діти спостерігали за боєм, криками підбадьорюючи своїх односельців. Переможені купували «сивуху», і обидва села пиячили. У містах бився один «кінець» (частина) з протилежним. Пора на цю розвагу тривала від Водохреща до Великого посту, майже кожної неділі по Богослужбі. Влада ніби не заохочувала це офіційно, але фактично дивилася крізь пальці, дбаючи, щоб накопичений «бойовий дух» не вибухнув проти неї. Та після 1917 р. нова московська влада не лише не забороняла, а й заохочувала та щедро винагороджувала той «бойовий дух». Уряд більшовиків створював у 1917–19 рр. озброєні «хлібозаготівельні загони» і висилав в Україну грабувати харчі і вугілля для голодної Московщини. На його заклик вступати до тих загонів зголосилося в одному лише Петрограді за два дні 65 тисяч чоловік. За 1920-х і дальших років не треба було вже й битися, щоб усе мати. Призначені на державні посади комісари, командири, директори, інспектори, управителі, уповноважені та безліч інших голодранців і волоцюг уже спокійно заходили до домівок, крамниць, складів, музеїв, церков і брали іменем влади все, що бажали. З офіційно відібраного урядом СРСР майна в Україні до державної скарбниці не дійшло й 10%. В боротьбі за владу чимало урядовців потрапило до в’язниць. У них знаходили золотих грошей, речей та коштовностей на сотні тисяч рублів. У начальника НКВД Ягоди виявили їх на мільйони рублів. Вже згадувалося, що за часів Катерини ІІ прилипало до пальців урядовців 43% державних податкових коштів. Петро І хотів покарати смертю кожного чиновника, який краде державні гроші. Сенатор П. Ягужинський (українець) глузливо йому зауважив: «Чи ваша величність хочуть залишитися без жодного урядовця?»[106]. В СРСР крадіжки державних грошей мільйоннократно більші, бо тепер немає нічогісінько, що не належить державі. Все належить державі, всюди керують державні урядовці, всі вони — від найвищого міністра в Москві до найнижчого наглядача в колгоспі — всі крадуть. Крадуть хто, що і скільки може.

Ще 1915 р. московський генштаб наказав своїм генералам ощадити набої з огляду на їх нестачу, а вдаватися якомога більше до багнетів, бо гарматного м’яса імперія мала вдосталь. Тоді москвини штурмували Перемишль 22 рази за один лише тиждень. Австрійці викошували гарматним та кулеметним вогнем полки за полками, а москвини нападали доти, доки австрійцям забракло набоїв. По тілах кількох своїх полків москвини увійшли до Перемишля. Оцю свою традиційну засаду — «людей хватит» Московщина застосувала і в розбудові промисловості СРСР. Ще за життя В. Леніна точилася в найвищому вузькому колі в уряді СРСР таємна запекла боротьба двох поглядів: господарників і політиків. Господарники виступали проти безглуздого винищення робочої сили імперії. Їх підтримували і генерали, аби уникнути втрати майбутніх новобранців. Політики ж доводили потребу, ба необхідність терору проти всіх ворогів влади, а насамперед «сепаратистів», себто немосквинів, бо ж кожний з них, мовляв, мріє розвалити імперію СРСР. Та й господарники і політики були переконані, що європейські капіталісти чекають нагоди напасти на СРСР. Отже, СРСР потребує якомога сильнішої армії. Сучасна війна — це війна машин. Військову силу може розбудувати лише дуже розвинена власна промисловість, власна техніка. Розвивати її в європейській частині СРСР небезпечно з огляду на близькість капіталістичних держав та ворожість України до Московщини. Вирішили індустріалізувати Сибір та північно-східну Московщину. Господарників очолював М. Томський, а політиків Й. Сталін. Згодом він повистрілював господарників, але здійснив їхні вимоги щодо розбудови Сибіру. Одне слово, московський уряд «робітників і селян» повернувся на старий, століттями випробуваний шлях «поміщиків і капіталістів». На шлях РАБСЬКОЇ праці на державу, на шлях розбудови військової сили НАСАМПЕРЕД.

[RedCat]

Cпойлер

Поступ військової науки і техніки вимагав тисячократно більшої промисловості, ніж мала імперія 1917 р. На місці тисяч кріпаків монархічних з’явилися мільйони кріпаків соціалістичних. Нові рабовласники перевезли до Сибіру та Московщини 20 мільйонів «сепаратистів», щоб витиснути з них усі до краплини сили на розбудову нової імперської потуги. Одним заходом Московщина здійснює обидві мети: розвиває свою промисловість і знищує своїх ворогів, а до того ще й заощаджує мільярди коштів. Киньмо оком, як це робилося, щоб відповісти на запитання: «Хто фактично вигублював каторжан у сибірських таборах на каторзі?» Всю економіку СРСР планує центральна установа в Москві — Держплан. Московські інженери мають т. зв. «Строительное уложение». На підставі довгорічного досвіду (ще й до 1917 р.) багатьох будов у тій книзі наведено цифри, таблиці, що показують: скільки тої чи іншої праці один робітник може виконати за один день. Плануючи якусь будову в Сибіру, інженери в Москві вираховують: скільки і яких треба фахівців, щоб закінчити будову в строки, визначені урядом. Ось так обчислену кількість робітників-в’язнів привозить НКВД на ту чи іншу будову, а начальникові табору дається розклад робіт із зазначенням, яка й коли мусить бути закінчена.

Щоб полегшити розрахунки між установами, що постачають матеріали і робітників і керують будовами, Держплан запровадив: 1) кошторис видатків на каторжанина і 2) теоретичну заробітну платню каторжанинові. За цим кошторисом усі видатки на каторжанина має платити сам каторжанин. Він має платити за харчі (разом з вартістю їх завезення, зберігання, приготування тощо), за опалення і освітлення в’язниці (табору), кошти утримання всієї адміністрації, як таборової так і позатаборової, разом з коштами утримання (і платнею) НКВД, вартових, псів тощо. Має платити навіть за утримання в’язниці під час слідства та суду і вартість свого перевезення до Сибіру. Разом каторжанин має платити щодня 7 рублів, а заробляти має 8 руб. 50 коп., якщо виробити «норму» — кількість праці, вираховану інженерами в Москві. Отже, за Держпланом каторжанинові має лишатися щодня півтора рублі чистого заробітку. Але той заробіток не видають в’язневі на руки, а лише записують на його ощадний рахунок. Вмирає каторжанин (а в таборах помирає їх 80%), і ті заощаджені гроші не видають спадкоємцям, а забирають до московської державної скарбниці. На руки видають лише тим в’язням, які виробили «норму» на 100%, а таких щасливців не більше 10% з-посеред усіх каторжан. Та й бувають ними ті, яким саме начальство дописує до невиконаної «норми» за «допомогу» адміністрації табору, тобто донощикам, охороні, конвоїрам, підганяйлам, повіям та іншим «нашим». Як бачимо утримання півмільйонного війська енкаведистів та ще більшого — урядовців не коштує Московщині ні копійки. Каторжанин платить за все. Платить навіть за ту кулю, що нею вартовий його застрелить.

Крім чорноробів на будовах потрібні інженери та майстри. З власної волі мало хто хоче їхати до Сибіру. І Московщина не хоче, щоб їхали, бо їм треба платити. Отож, місцеве НКВД, скажімо у Полтаві, одержує з Москви (а не з Києва) наказ вислати до Сибіру визначену кількість інженерів та майстрів. Полтавське НКВД ув’язнює ту кількість, вигадуючи їм якийсь «злочин», і висилає на каторгу. Заощаджуються великі кошти. Якщо вільний інженер одержує в Сибіру 3250 руб. на місяць, то він, на тій самій посаді, але як каторжанин одержує лише 50 руб. на папері, а фактично на руки лише 5 руб.[107]. Але ж і Україна потребує тих знавців. Отже, на звільнені місця в Україні присилають «своїх» з Московщини. Знову таким робом Московщина 1) розбудовує Сибір; 2) заощаджує мільярди рублів; 3) московщить Україну.

Європейські соціалісти тримали державну владу в своїх руках багато разів. Але ніколи не здійснювали свої соціалістичні ідеї так, як московські соціалісти в СРСР. Європейські соціалістичні уряди втілили в своїх країнах більше соціалістичних ідей, ніж московські соціалісти в СРСР. І не тільки не розстріляли, навіть і не ув’язнили жодного контрреволюціонера. Тому московські соціалісти ненавидять європейських соціалістів значно більше, ніж капіталістів. Безсторонньо кажучи, вирахувані в Москві «норми» міг виконати за 9 годин кожний здоровий, звиклий до фізичної праці, робітник. Бо, як ми вже казали, ті норми не теоретики вигадали в кабінетах, а взято з тривалого досвіду. У Канаді не існує жодної «норми», а канадські робітники на півночі на таких самих будовах, як у Сибіру, виробляють більше, ніж загадує московське «Строительное Уложение». Виробляють у такому самому кліматі, як сибірський, а помирає їх не 90%, як у Сибіру, а менше як 0,01%. На Колимі вимирало в 1935–1936 рр. 30% каторжан[108]. Колишній в’язень, що доглядав картотеку каторжан, пише, що в 1947–1955 рр. вимерло в Колимі понад 7 мільйонів[109]. У Байкало-Амурських таборах (БАМЛАГ), у Кузнецьку, Караганді вимирало щорічно 30%, у Карелії — 60%. На спорудженні Бєломорсько-Балтійського каналу помирало ЩОДЕННО в одному лише таборі понад 700. На їхнє місце привозили щоденно тисячу. В одному лише таборі померло понад один мільйон в’язнів[110]. В 1922–1958 роках Московщина винищила 60 мільйонів люду[111]. Хто ж фактично спричинив смерть 90% каторжан? Чи всю оту техніку знущань, катувань з усіма їхніми подробицями винайшов уряд у Москві або найвищі керівники НКВД, чи може місцеві малі й дрібні начальники, слідчі, вартові?

Плановики в Москві насамперед хотіли збудувати якомога більше і якомога швидше всього, чого Московщина потребувала. Вони добре розуміли, що робочу худобу треба ліпше годувати, щоб вона не підупадала на силі. А з усіх каторжан було лише 5–10% таких, що їх треба винищити, бо вони боролися чи можуть боротися проти Московщини. Решта 90% — це невинні, працьовиті, тихі раби і вбивати їх — безглуздя. З цих міркувань плановики в Москві склали щоденне меню каторжанина, що дає йому досить калорій виконувати «норму». Наказали табірному начальству витрачати на харчі два рублі щодня на особу. У меню були: житнє борошно, м’ясо, риба, крупи, лій, олія, цукор. Щоправда, все те було найнижчого гатунку, проте давало досить калорій, його можна було купити за два рублі. І табірне начальство купувало. А в’язні вмирали з голоду тисячами. З тих харчів вони одержували (крім хліба) лише 25–40%. Решту розкрадало начальство — від постачальних складів до кухарів. Водночас не лише в Сибіру, а в Україні щороку зогнивають мільйони центнерів продовольства в купах проти неба. Єдина причина — нездарність москвинів щось налагодити. Привезені до Сибіру харчі видавалися таборам напівгнилими, спричинювали шлункові хвороби, збільшували смертність. Дуже багато в’язнів гинуло від холоду. За планом кожний мав одержувати щодва роки новий теплий одяг, білизну і взуття. Ніколи того не одержував, бо 75% завезеного нового одягу і взуття начальство продавало місцевим людям, а гроші привласнювало. З померлих каторжан одяг забирали до складу. Найгірший видавали іншим каторжанам, записуючи до рахункових книжок, що видали новий. Каторжани ходили напівголі, гинули від морозів тисячами. В’язень мав право купити ще подертий одяг, якщо мав гроші на своєму ощадному рахунку. Так він платив двічі: вперше за новий (якого ніколи не одержував) і вдруге за знятий з мерця. Але ж тих, хто мав заощадження, було якихось 10%. Бачимо, що смертність могла бути не більшою за 5–10% навіть за сибірських обставин, якби в’язням видавали призначену їм кількість та якість харчів і одягу. А це залежало від МІСЦЕВИХ урядовців, а 95% їх походило з простого народу. Це підтверджують і чужинці, повернувшись із сибірських таборів. У своїх спогадах вони наводять тисячі фактів садизму вартових, бригадирів, дрібних урядовців навіть москвинів-в’язнів, знущань не з примусу начальства, не викликаного поведінкою каторжан, а з власної волі. Ось один приклад з багатьох.

За часів війни 1941–1945 рр. їхав улітку з України до Сибіру поїзд із в’язнями, яких навмисно годували солоною рибою, не давали пити. В’язні божеволіли зі спраги і просили води. На одній станції поїзд зупинився за кілька кроків від водогону, і в’язні ще голосніше вимагали пити. Саме в цей час на станції стояв поїзд з сибірськими солдатами, що їхали на фронт. Вони співали українських пісень. Почувши крики, вийшли, а довідавшись про причину, принесли в’язням води. Вартові повідомили про це начальника, а той з наганом у руці наказав воякам забиратися геть. Солдати мовчки оточили його, відібрали зброю і запитали: «Чому ти не давав води в’язням?» Москвин мовчить. «Чи твій начальник наказував не давати?» — перепитують. Мовчить. Солдати стягли з нього штани та сорочку і відшматували, погрозивши, що не втече від їхнього суду, коли не даватиме пити і не годуватиме в’язнів. Командир військового ешелону не втручався. Надалі в’язні одержували воду на станціях.

У романі «Идиот» Ф. Достоєвський оповідає: селянин Балабанов прийшов до свого приятеля міщанина Суслова в гості. Випили по чарці. Суслов похизувався новим годинником. Коли він порався біля самовара, Балабанов узяв зі столу кухонний ніж, підійшов до Суслова, кажучи: «Благослови, Господи. Прости Христа ради» перерізав приятелеві горлянку і забрав годинника. За 1917–1945 рр. москвини повбивали сотні тисяч власників, щоб відібрати від них їхні годинники.

Колишній в’язень-москвин оповідає: «Двоє в’язнів-москвинів грають у карти. Один програв усі гроші. Не маючи що поставити на карту, каже: «Якщо програю — заколю отого бородатого, що спить у куті і щовечора молиться». Програв і заколов»[112].

В Одесі в 1918 р. жило багато українських родин утікачів з Галичини. Українська Галицька армія воювала проти більшовиків. Коли червоні взяли Одесу, вони наказали тим родинам повертатися додому. Виділили окремий поїзд, призначили день, коли галичани мають прийти на вокзал. Коли ті прийшли, москвини перестріляли всіх разом з немовлятами112 .

У 1918 р. ленінці взяли Київ, і їхній командувач М. Муравйов надіслав В. Леніну телеграму: «Ми вогнем і мечем запроваджуємо радянську владу. Взяли Київ. Гарматами били по палацах та церквах, по попах і ченцях немилосердно. Київська міська рада здалася і просила замирення. Я відповів наказом обстрілювати отруйним газом. Ми могли не допустити до вибухів та пожеж, але не хотіли, бо наше гасло є нищити все немилосердно»[113].

[RedCat]

закінчення

Cпойлер

В. Ленін, наказавши випустити з в’язниць всіх злодіїв, душогубів, волоцюг і т. п., своїм здивованим співробітникам пояснив: «У нас у Московщині справжніми революціонерами, загартованими у боротьбі з багатіями, є лише ці злочинці. Наші м’якотілі інтелігенти не надаються на твердих революціонерів»[114]. Звільнених злочинців почали брати на посади чекістів, вартових, міліціонерів тощо. Московська монархічна влада до 1917 року стримувала свій злодійський народ від убивств та крадіжок жорстокими карами. Московська соціалістична влада після 1917 року сама закликала: «грабь награбленное», «мир хижинам, война дворцам». І народ кинувся грабувати, вбивати, мордувати. Той, хто зазнав пекла 1917–1920 років у Московщині, може належно відчути стихійність ВСЕНАРОДНОГО московського насильства. Клич «Грабуй награбоване» не мав відгуку в Україні. Селяни не дозволяли нікому грабувати панських маєтків. Село обирало земельний комітет, і той перебирав від поміщика маєток, управляв ним, чекаючи нового земельного закону. В тих маєтках влаштовували школи та сільськогосподарські дослідні установи.

Чи це не перебільшення українського націоналіста? Наполеон відповідає: «Свобода матиме на московський народ вплив міцного вина на людину, що не звикла пити. Коли б якийсь новий Пугачов з університетською освітою став на чолі незадоволених москвинів, то … мені бракує слів висловити вам те, що настало б. Мою пам’ять пошанують європейці тоді, коли ті північні дикуни заволодіють Європою»[115]. Як бачимо, геніально далекозорий Наполеон сто років перед 1917 роком бачив В. Леніна з його КП та НКВД.

Москвини не пускали до себе здібних до торгівлі немосквинів, хіба що не могли без них обійтися, зокрема заборонили всім євреям жити в Московщині. Китайці — відомі торгівці, у їхніх руках перебувала торгівля на Амурі, що був кордоном між Китаєм і московською імперією. Москвини відібрали все майно в китайців, що жили на московському березі, а самих китайців загнали до ріки і наказали плисти на китайський бік, загрожуючи перестріляти тих, хто відмовиться. Десятки тисяч китайців потонули на очах москвинів. Китай тоді був безсилий запобігти цьому. Таке сталося перед 1914 роком. Москвини завжди намагалися заробити на нещасті. Ось найновіший приклад.

Немосквини в СРСР на «нашій не своїй землі» часто голодують. Їхні родичі на чужині пересилають їм їжу та одяг. А що 90% вигнанців з СРСР є немосквини, то й посилки відправляють здебільшого немосквини-емігранти. Уряд СРСР наклав на ті посилки 300–500% мита. Громадяни СРСР не мають таких грошей, отже, мито сплачує той, хто посилає. Багато мільйонів доларів цього мита одержує Московщина лише зі США. Московщина горлає про американських «акул Уолстріту», які обдирають когось до нитки. А «робітничо-селянський» уряд здирає з емігрантів таке мито: 40 фунтів борошна коштують у США 4,4 долара, а за ввезення його в СРСР накладає 20,6 долара. 40 фунтів рису коштують 8 доларів, а московське мито на нього — 27,2 долара. 20 фунтів сухого молока коштують 9 доларів, а московське мито на нього — 21,4 долара. 40 фунтів коштують 6,4 долара, а мито 23,6 долара. 40 фунтів смальцю коштують у США 10 доларів, а московське мито — 37. Знані міжнародні добродійні установи — Міжнародній Червоний Хрест, американське КАРЕ і т. п. часто посилають голодним у всьому світі харчі. Певна річ, безплатно. Радянський уряд не дозволяє таким установам нічого присилати до СРСР, аби його громадяни не довідалися, що капіталістичний світ має всього так багато, що може ще й дарувати бідним народам.

Чи знову не перебільшення українського націоналіста? Авторитетний москвин, що сам вийшов з народних низів, а його твори видаються в СРСР мільйонними накладами, пише:

«Найпитомішою рисою московської національної вдачі є ЖОРСТОКІСТЬ, і то жорстокість садистична. Кажу не про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народну. Я переглянув архів одного суду за 1901–1910 рр. і мене охопив жах від величезної кількості неймовірно жорстокого поводження з людьми. Взагалі у нас у Московщині кожний з насолодою б’є когось. І народ уважає биття за корисне, бо ж склав приповідку «За битого двох небитих дають». За 1917–1919 рр. селяни закопували полонених червоногвардійців донизу головою так глибоко, що з землі стирчали ноги. Потім сміялися як ті ноги карлючилися. Або високо на дереві прибивали цвяхами одну руку і одну ногу і насолоджувалися муками жертви. Червоногвардійці ж здирали з живих полонених денікінців-контрреволюціонерів шкіру, забивали цвяхи в голову, вирізали шкіру на плечах, як офіцерські погони і т. п.

Я не знаю, чи де у світі поводяться так жорстоко з жінками, як у московському селі. Московська народна мудрість каже: «Риба — не м’ясо, баба — не людина», «Для бабів і звірів суду немає». Коли я питав учасників громадянської війни, чи вони не гидяться вбивати один одного, то вони із здивуванням відповідали: «А кому це шкодить? Людей багато. Всім вистачить». «А де ж той — так гарно змальований нашою літературою — богобоязний шукач правди і справедливості «русский мужичок»? Я шукав його по всій Московщині і не знайшов. Не знайшов, бо він існував лише у мріях наших письменників, а не в житті» (М. Горький. «Русская жестокость»).

[Eney]

Юрий Христензен
35 хв  ·
ЗАЧЕМ АГРЕССОР ПРОВОДИТ ОККУПЕНДУМ?
На скриншоте цитата из Советской военной энциклопедии:
"Для оправдания акта аннексии инсценируется «народное волеизъявление» среди населения оккупированных территорий. Эти лжеплебисциты являются фальсификацией, так как осуществляются в условиях оккупации государством, производящим аннексию."
--
История оккупендумов
2 декабря 1934 года
Британский министр иностранных дел, прибывает в Берлин. Его предложение состоит в следующем: освободить Германию от условий мирного договора, касающихся разоружения, в обмен на обещание Германии уважать независимость Австрии и всех остальных малых государств.
21 мая 1935 года
Гитлер закатил грандиозную «мирную» речь в рейхстаге: «Немцы хотят мира... Никто из нас не собирается никому угрожать». По поводу Австрии: «Немцы не собираются и не хотят вмешиваться во внутренние дела Австрии, аннексировать Австрию или устраивать аншлюс»
20 февраля 1938 года
Гитлер обнародовал свою теорию относительно того, что Германия должна защитить десять миллионов немцев за пределами Третьего рейха. Подразумевая семь миллионов в Австрии и три миллиона в Чехословакии. Вот его слова:
«Невыносимо для мировой державы знать, что рядом с ней живут собратья по национальности, которые постоянно обречены на тяжелейшие страдания. В интересах Германии защищать этих немцев, не взирая на наличие границ».
12 марта 1938 года (4 часа утра)
Рейхсвер вторгается в Австрию. Гитлер нарушил дюжину торжественных обещаний, обетов, договоров.
Шушниг [канцлер Австрии] выступил по австрийскому радио:
«Сегодня правительство Германии вручило нам ультиматум, приказывающий в короткий срок объявить канцлером лицо, назначенное правительством Германии. В противном случае в Австрию войдут германские войска. Мы уступаем силе, потому что не готовы даже в такой страшной ситуации проливать кровь. Боже, храни Австрию».
12 марта 1938 года
Берлинские утренние газеты. Кричащий заголовок на всю первую полосу: «ГЕРМАНСКАЯ АВСТРИЯ СПАСЕНА ОТ ХАОСА». И невероятная история, в которой описаны беспорядки на главных улицах Вены, драки, стрельба, грабежи. Полнейшая ложь. Но как люди в Германии узнают, что это ложь?
15 марта 1938 года
Гитлер объявил о включении Австрии в состав Германского рейха. Итак, нарушено еще одно обещание. Он не мог даже подождать результатов плебисцита, назначенного на 10 апреля.
10 апреля 1938 года
Так называемый плебисцит об аншлюсе прошел в Австрии и Германии в праздничной атмосфере. Девяносто девять процентов австрийцев, согласно подсчетам Геббельса, ответили «да».
(с) "Берлинский дневник, Уильям Ширер, корреспондент CBS в Германии 1934-1940.
--
Новейшая история оккупендума
На сайте СПЧ при президенте РФ а разделе "Референдумы" до недавнего времени лежал отчет от 22 апреля 2014 года. Цитата:
"По мнению практически всех опрошенных специалистов и граждан:
- в Крыму по разным данным за присоединение к России проголосовали 50-60 % избирателей при общей явке в 30-50 %;
- жители Крыма голосовали не столько за присоединение к России, сколько за прекращение, по их словам, «коррупционного беспредела и воровского засилья донецких ставленников»."
Умножим средние цифры проголосовавших "За" на средний показатель явки.
55% х 40% = 22%.
То есть, в условиях военной оккупации и тотальной боевой пропаганды менее четверти взрослых крымчан проголосовали за аннексию. При этом пункта "Остаться в составе Украины" в бюллетене не было, и мы не можем оценить количество противников аннексии.
За что голосовали крымчане? Член СПЧ при президенте РФ пишет, что большинство было против "донецких ставленников". Часть голосов дала боязнь "украинских фашистов", которых отродясь в Крыму не было, но о которых твердили из каждого утюга. И лишь малая часть от 22% желали "присоединения к России".
Мы можем оценить эту часть по результатам последних свободных конкурентных выборов в Крыму в 2010 году. Партия "Русское Единство" Сергея Аксенова с лозунгами "присоединения к России" получила 4% голосов и не преодолела избирательный барьер в Верховный Совет Крыма.
Напоследок еще одна цитата из отчета СПЧ при президенте РФ о событиях марта 2014 года в Крыму.
"Вызвало всеобщий резонанс зверское убийство крымского татарина Решата Аметова, 1975 г.р. Он выражал личный молчаливый протест возле захваченного парламента Крыма. А на следующий день направился из дома в военкомат и пропал. Его тело нашли 15 марта со следами пыток, голова была обмотана скотчем, на ногах наручники. По версии следствия - погиб в ДТП. У убитого осталась жена и трое малолетних детей."

[invariant]

Ех. Свого часу, років так 20 тому, Юра Христензен добряче так допоміг з прошивками китайських радіотелефонів - а все тому, що знав C++, а я на той час ні. Дай Бог йому здоров'ячка! Може, колись таки зустрінемося. Пивка поп'ємо в Євпаторії...

[Eney]

Вигадані міста Причорномор'я. Краплені карти Російської імперії
Показово, що незалежна Україна – не надто охоче і не одразу – але почала відмовлятися насамперед від радянської топоніміки. Для Криму, щоправда, і цей процес зробили так би мовити "відкладеним" – до часу звільнення півострова від російської окупації. А ось "імперські" перейменування навіть чіпати не наважилися. Хоча саме вони насправді були (і зараз залишаються) не більше, аніж "мітками" загарбаних територій. До яких – поки будуть зберігатися ці вигадані назви - вчорашні колонізатори мріятимуть повернутися
19 СЕРПНЯ 2022

https://www.istpravda.com.ua/articles/2022/08/19/161693/

[com]

Про радянського розвідника Кузнецова.
https://www.youtube.com/watch?v=igo8g7wMAZY

[Mr. Shark]

У Шарпа.

https://t.me/Sharpreview/17037

[Eney]

Козацький прапор 1651 року. Зберігається нині в Stockholm, Armémuseum.

[Eney]

Трошки з історії маленькіх пабєдоносньіх войн. російських ІПСО.









Все вже було...

"В витринах магазинов ярко пестрели лубочные картины удивительно хамского содержания. На одной огромный казак с свирепо ухмыляющеюся рожею сек нагайкою маленького, испуганно вопящего японца; на другой картинке живописалось, «как русский матрос разбил японцу нос», — по плачущему лицу японца текла кровь, зубы дождем сыпались в синие волны. Маленькие «макаки» извивались под сапожищами лохматого чудовища с кровожадною рожею, и это чудовище олицетворяло Россию.
Тем временем патриотические газеты и журналы писали о глубоконародном и глубоко-христианском характере войны, о начинающейся великой борьбе Георгия Победоносца с драконом...
А успехи японцев шли за успехами. Один за другим выбывали из строя наши броненосцы, в Корее японцы продвигались все дальше. Уехали на Дальний Восток Макаров и Куропаткин, увозя с собою горы поднесенных икон. Куропаткин сказал свое знаменитое: «терпение, терпение и терпение»...
В конце марта погиб с «Петропавловском» слепо-храбрый Макаров, ловко пойманный на удочку адмиралом Того. Японцы перешли через реку Ялу. Как гром, прокатилось известие об их высадке в Бицзыво. Порт-Артур был отрезан. Оказывалось, на нас шли не смешные толпы презренных «макаков», — на нас наступали стройные ряды грозных воинов, безумно храбрых, охваченных великим душевным подъемом. Их выдержка и организованность внушали изумление.
В промежутках между извещениями о крупных успехах японцев телеграммы сообщали о лихих разведках сотника X. или поручика У., молодецки переколовших японскую заставу в десять человек. Но впечатление не уравновешивалось. Доверие падало.
В конце апреля по нашей губернии была объявлена мобилизация. О ней глухо говорили, ее ждали уже недели три, но все хранилось в глубочайшем секрете. И вдруг, как ураган, она ударила по губернии. В деревнях людей брали прямо с поля, от сохи. В городе полиция глухою ночью звонилась в квартиры, вручала призываемым билеты и приказывала немедленно явиться в участок. У одного знакомого инженера взяли одновременно всю его прислугу: лакея, кучера и повара. Сам он в это время был в отлучке, — полиция взломала его стол, достала паспорты призванных и всех их увела. Было что-то равнодушно-свирепое в этой непонятной торопливости. Людей выхватывали из дела на полном его ходу, не давали времени ни устроить его, ни ликвидировать. Людей брали, а за ними оставались бессмысленно разоренные хозяйства и разрушенные благополучия.
По всему городу стояли плач и стоны. Здесь и там вспыхивали короткие, быстрые драмы. У одного призванного заводского рабочего была жена с пороком сердца и пятеро ребят; когда пришла повестка о призыве, с женою от волнения и горя сделался паралич сердца, и она тут же умерла; муж поглядел на труп, на ребят, пошел в сарай и повесился. Другой призванный, вдовец с тремя детьми, плакал и кричал в присутствии: — А с ребятами что мне делать? Научите, покажите!.. Ведь они тут без меня с голоду передохнут! Он был как сумасшедший, вопил и тряс в воздухе кулаком. Потом вдруг замолк, ушел домой, зарубил топором своих детей и воротился. — Ну, теперь берите! Свои дела я справил. Его арестовали.
Телеграммы с театра войны снова и снова приносили известия о крупных успехах японцев и о лихих разведках хорунжего Иванова или корнета Петрова. Газеты писали, что победы японцев на море неудивительны, — японцы природные моряки; но теперь, когда война перешла на сушу, дело пойдет совсем иначе. Сообщалось, что у японцев нет больше ни денег, ни людей, что под ружье призваны шестнадцатилетние мальчики и старики. Куропаткин спокойно и грозно заявил, что мир будет заключен только в Токио."
Викентий Вересаев "На Японской войне"

[Eney]

Ще фєєрічно-дежав"южне звідти ж

Город все время жил в страхе и трепете. Буйные толпы призванных солдат шатались по городу, грабили прохожих и разносили казенные винные лавки. Они говорили: «Пускай под суд отдают, — все равно помирать!» Вечером за лагерями солдаты напали на пятьдесят возвращавшихся с кирпичного завода баб и изнасиловали их. На базаре шли глухие слухи, что готовится большой бунт запасных.

С востока приходили все новые известия о крупных успехах японцев и о лихих разведках русских сотников и поручиков. Газеты писали, что победы японцев в горах неудивительны, — они природные горные жители; но война переходит на равнину, мы можем развернуть нашу кавалерию, и дело теперь пойдет совсем иначе. Сообщалось, что у японцев совсем уже нет ни денег, ни людей, что убыль в солдатах пополняется четырнадцатилетними мальчиками и дряхлыми стариками. Куропаткин, исполняя свой никому неведомый план, отступал к грозно укрепленному Ляояну. Военные обозреватели писали: «Лук согнулся, тетива напряглась до крайности, — и скоро смертоносная стрела с страшною силою полетит в самое сердце врага». [282]

Наши офицеры смотрели на будущее радостно. Они говорили, что в войне наступает перелом, победа русских несомненна, и нашему корпусу навряд ли даже придется быть в деле: мы там нужны только, как сорок тысяч лишних штыков при заключении мира....

Кому цікаво.
Викентий Вересаев "На Японской войне"
 http://militera.lib.ru/memo/russian/veresaev_vv/01.html

[Выдра]

У меня один личный большой вопрос. Хотелось бы получить консультацию тех, кто знает историю ВОВ (или знает тех, кто ее знает).
Есть такая ситуация. Один морской десантник прятался в тылу в одной деревне Черкасской области во время окупации. Его подразделение разбили, жители деревни подобрали и прятали.
Вопрос - какое это может быть подразделение?
Я пока нашла Пинскую дивизию. Но, может быть тихоокеанская, нет?
В общем, прошу помощь зала.

[Eney]

На р.Дніпро у 1941 році воювала і була розгромлена німцями саме Пінська флотілія. Тихоокеанської там не було.

[Выдра]

На р.Дніпро у 1941 році воювала і була розгромлена німцями саме Пінська флотілія. Тихоокеанської там не було.

А можно найти список офицеров?

[Eney]

На р.Дніпро у 1941 році воювала і була розгромлена німцями саме Пінська флотілія. Тихоокеанської там не було.

А можно найти список офицеров?

Думаю, треба давати запит у російський архів. Який, не знаю. 

[Фрипп]

Болд мій.


Микола Бандрівський
19h
  ·
.
Що «не так» із першістю у відкритті Трипільської культури: галицька і київська версії
.
Про архаїчне Трипілля знають усі: і про пречудові різнокольорові розписні посудини цієї культури, і про трипільські протоміста-мегаполіси із населенням до 70 тисяч мешканців, і про те, що Трипільська культура проіснувала чи не найдовше, з усіх відомих на сьогодні в Європі, енеолітичних культур. Одним словом, усім нам, безумовно, є чим пишатися.
.
Є, правда, один нюанс, а саме: хто і де вперше відкрив Трипільську культуру. Якщо загуглите цю тему, то вам одразу висвітить, що пам’ятки Трипілля відкрив Вікентій Хвойка у 1893-1894 роках на «Кирилівських висотах» у Києві та біля села Трипілля поблизу Обухова на Київщині. От, власне, назва цього села й дала, пізніше, підстави називати цю культуру трипільською.
.
Чи існує якийсь інший погляд на те, хто і коли вперше її відкрив?
.
Якщо коротко, то Трипільська культура займала не лише значну частину сьогоднішньої України, але й поширювалася на північно-східні райони теперішньої Румунії. Більше того, й тамтешні пам’ятки цієї культури румунські дослідники називають інакше – культурою Кукутені (від місця відкриття першого поселення біля села Кукутені у 1884 році, тобто на пару літ раніше за розкопки Вікентія Хвойки у селі Трипілля), інші оперують назвами Трипілля-Кукутені, кукутено-трипільська спільність та ін. Але, справа не у тому.
.
Річ у тім, що пам’ятки, які ми сьогодні називаємо «трипільськими», вперше були виявлені і стаціонарно розкопані не на Київщині, і не в Румунії, а на теренах сучасної Західної України.
.
Наприклад, вперше на пам’ятки цього типу натрапив на Галицькому Поділлі львівський краєзнавець німецького походження Антоні Шнайдер у 1845 році, який писав, що «…я ближче познайомився з місцевістю та її археологічними пам’ятками ще під час моєї поїздки до Чернівців через Тернопіль та Заліщики у 1845 році. На той час було виявлено багаті приватні колекції археологічних пам’яток у місцевих поміщиків, а також численні поховальні пагорби на полях… Оскільки за браком необхідних коштів я більше не сподівався сюди потрапити, то порадив у 1874 році археологові А.Кіркору, який перебував у Кракові, обстежити цей регіон. Дослідження, які провадив А.Кіркор на Борщівщині протягом багатьох років за розробленим мною планом, збагатили Краківський музей цісарсько-королівської Академії кількома сотнями цінних археологічних знахідок».
.
А, от, власне цей Адам Кіркор, який тоді працював на теренах  Галицької України як представник Віденської Центральної комісії пошуків і збереження пам’яток старовини (він входив у комісію з археології та антропології) й розпочав тоді, у 1876 році, перші (!) в Європі систематичні археологічні розкопки трипільських старожитностей, причому значно раніше за відкриття аналогічних пам’яток на Київщині та в Румунії.
.
Особливо цікаві результати дали розкопки Адама Кіркора трипільської пам’ятки у печері Вертеба на півдні Тернопільщини у 1876 році, які він проводив близько трьох років. І, лише остаточно переконавшись, що має справу із відкриттям окремої археологічної культури, Адам Кіркор повсюди почав вишукувати й інші поселення цієї щойно виявленої «культури мальованої кераміки», як її тоді називали. У ті роки його увагу привернуло поселення біля села Васильківці поблизу Гусятина на Тернопільщині, де ним, а згодом і Готфрідом Осовським (який продовжив там копати) було відкрито першу, з відомих у Галичині, трипільських площадок, тобто величезні завали перепалених до стану цегли глинобитних стін, які впали на долівку і привалили собою десятки розписних посудин. У гусятинських Васильківцях товщина таких трипільських завалів жител, які згоріли у вогні, сягала близько 40 см.
.
З тих пір і майже впродовж всього передвоєнного часу, виявлену у самому центрі Європи (за посередництвом Антоні Шнайдера) нову археологічну культуру доби енеоліту, почали називати «культурою мальованої кераміки». Звісно, що тогочасні археологи царської росії, а після них й радянські дослідники, цілком ігнорували у своїх працях і першість відкриття справжнього Трипілля у Галичині, і, тим більше, першопочаткову назву, яку було дано цим пам’яткам самими першовідкривачами.
.
Чи могли Трипільську культуру назвати якось інакше, якби по-іншому склалися тоді історичні обставини ? Так, могли б і варіантів такої гіпотетичної назви, є кілька. Однак, сталося так, як сталося…Хто б у тих галичан їхньої думки питався, як правильно (справедливо) назвати нововиявлену археологічну культуру. Провінція вона і є провінцією: чи то для Австро-Угорської монархії, чи для царської росії. І, у цьому випадку, імперська ментальність і однієї, і другої держав, цілковито ігнорували, що саме на Галицькій Україні  вперше відкрилася світові незбагненно цікава і віддалена від нашого часу на 5-6 тисячоліть, загадкова цивілізація мідно-кам’яної доби.
.
Отож, маємо собі запам’ятати:
.
- вперше, на пам’ятки культури, яку сьогодні прийнято називати Трипільською, було натраплено в Галичині у 1876 році під час розкопок біля села Більче Золоте поблизу Борщева на Тернопільщині;
.
- через вісім років після відкриття трипільської пам’ятки у Більче Золотому, пам’ятки тієї ж культури було виявлено в Румунії (у 1884 році);
.
- і, щойно через сімнадцять років після відкриття трипільської пам’ятки біля села Більче Золоте на Тернопільщині, Вікентій Хвойка розпочав свої розкопи на вул.Кирилівській, 55 у Києві, а згодом – біля села Трипілля на Київщині.
.
…Отак-от, виглядає справа із першістю у відкритті однієї із найяскравіших археологічних культур Стародавньої Європи, якою є Трипільська.

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02jJYxToHDD4eh39XaXfuaKxCmFQnptoXTycLj8ujRYdFpKog1RYUWoPvzPoSNV2Qpl&id=100001850064547

[Фрипп]

Olexa Mann
6h  ·
Мене дуже вражає, що завод "Азовсталь", який є знаковим для нашої новітньої історії і, що там вже казати, центральним символом в нашій сучасній міфології, стоїть на місці відомійшого Маріупольського могильника. Також абсолютно знаковій пам'ятці нашій цивілізації, стику пізнього палеоліту і неоліту. Деяки його відносять до самого початку неоліту. І при будівництві Азовсталі цей могильник, власне, і був відкритий, у 1930 році.
По насиченості і кількості знахідок Маріупольський могильник унікальний для світової культури. Прикраси, скульптури з іклів кабана, кістки та каменю, ножі, сокири, кам'яні булави досконалої роботи, намиста, кераміка з орнаментальними малюнками, поховальний інвентар, раковини, савани, одні з перших прикрас з міді. Знайдені символи вже складної релігійної системи— амулети, фігурки биків-фетішів— зразки реалістичного мистецтва, ритуальні булави і саме розташування біля ріки, звідки душі мертвих відправлялися в інші світи. Велике поховання 120 скелетів людей європеоідної раси, що мали великий зріст, дуже довги ноги і масивний скелет, характерні для Азово-Дніпровської культури, яка існувала приблизно 7000 років тому. Є різні датування для визначення могильника і навіть версії приналежності його до іншої культури, але менше з тим. Коротше, це— скарб і вісь цивілізації. Унікальна в своєму роді. 
Перший розкопав і досліджував могильник мистецтвознавець, художник і археолог Микола Макаренко, особистість теж видатна. Випускник рисувальної школи Штігліца і Археологічного інституту. Дослідник Софійського і Михайлівського соборів, Лаври і взагалі спадщини Київської Русі. Автор чисельних робіт по дослідженню мистецтва, історії і археології. Перший директор музею Ханенків, який досліджував і зберігав їх збірку. Заарештований за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору і вбитий у тюрмі, у 1938 році. Місце його поховання приховано чекистами.
Не можу не зауважити, що це все між собою плотно пов'язане і якось вже дуже образно переплетено з сучасністю.

[Roman_V_M]

Український тризуб у символіці італійської армії.
https://twitter.com/noclador/status/1586095400125169664

[Eney]

[Eney]

Бурлакі на Волгє. 1912