Хорошо написано.
Cпойлер
Любов Бурак
9 mins ·
ВОНИ
( розділ із роману "Масік. Неповернення")
Вони - просто люди. Вони приїжджають до Файного ранковими електричками і маршрутками зі своїх ближчих, чи дальших районів. Хтось на роботу, хтось - із великими картатими торбами з молочним і птицею - на стихійні ринки, хтось по справах, чи до родини.
Хтось із них, поміж іншим, тихцем викидає просто на вокзалі кошенят чи цуценят. Хтось біжить до "наливайки" труби прогріти.
А хтось їде до лікарні. Бо медицина в районах - передпокій моргу. Так сталось.
Вони ходять коридорами обласної лікарні або сидять в палатах біля своїх рідних.
Вони бігають до крамничок, аптек, до церкви і до фігурки Матінки Божої в скверику.
Вони дивляться на лікарів одночасно з благоговінням і лютою ненавистю. Тільки вони так вміють і можуть. Бо лікар для них одночасно і Бог, і Диявол.
Бога вони люблять. І вірять, що це взаємно. Тому і свічечки для Нього тицяють якнайдешевші.
Диявола - ненавидять. Але зараз від нього багато чого залежить. Тому Дияволу тицяють шотландське віскі, цукерки зі Швейцарії та гроші з Америки. І переживають: чи догодили.
Бог мовчить. Він незбагненний і скромний. Йому багато не треба.
Лікар - чесний. Він чесно зізнається, що він - не Господь Бог. І радить молитися. Але те, що тицяють, бере. В нього своя логіка. І своя вертикаль медичної корупції.
Вони знову купують дешеві свічечки і моляться. Вони - прості люди. І просто - люди.
Вони говорять. Скрізь. В ранкових електричках і маршрутках, в палатах, в коридорах, в церкві. Нарікають, плачуться, згадують. Спогади - в них якась єдина радість. От колись було... Або - не було...
Не було багато чого. Але те вже забулося. Були села, ферми, колгоспні поля, череди, своя господарка...
А своєї землі мало було. Але то така дрібниця! Пішов уночі з кумом на тік, дали півлітру самогону сторожу - набрали зерна. Є чим птицю годувати. А ще за півлітру на ямі можна силосу набрати. А восени жом привозять на ферму. Теж за півлітру.
До села дороги не було? Та й хер на неї! Хто куди з того села їздив? Клуб працював, кіно крутили, телевізор був, фельдшер був, діти в школу ходили...
Їм не варто нагадувати про Голод, репресії, операцію "Захід", відсутність паспорта, державний пресинг, парторга колгоспу і копійчані зарплати. Їм зараз погано. І оте: як то далі жити в Україні. важливіше. І перспектив на добре вони не бачать. Хіба - виїхати. Бо так - зле. Роботи немає. Життя немає.
Тобто - є. Але працювати на фермера вони не хочуть. Бо фермер - то той самий вчорашній Місько, Василь, чи Іван, які все дитинство разом... Але ж, курва! Поїхав до Італії, заробив грошей, зібрав паї, купив трактори, комбайни, свіалки... Паї - то добре. Фермер - зле. Ну, як то працювати на колишнього друга? Своє робити? ФОП? Ну, добре? А що робити? То розум треба мати...
А та влада куревська! Всі крадуть! І всі брешуть! Що воно з того буде?
Потім до них в палату приходить священик-капелан. Вони розказують, він слухає. На питання: що робити з таким життям, отець каже - терпіти. Бог терпів і нам велів. Бере сто гривень і обіцяє молитись за недужих і потребуючих.
Бог мовчить. Сто гривень йому нецікаві, від свічечок його вже нудить, про терпіння він зовсім не так казав. Але кого то цікавить? Життя триває, точиться війна...
Увечері вони повертаються додому. Ідуть повз білборди з політичним секонд-хендом, агітаційні намети, де в кожному підбирають по пачці газет.
Вдома вони розпалюють тими газетами грубки і п`єци. Дивляться, як корчаться у вогні мордяки хронічних борців за народне добро. Моляться і просять Бога, щоб оті "спасителі" України направду згоріли синім полум`ям.
Бог мовчить. Він давно звик до народних мрій про росу на сонці. І про панування у хаті скраю теж. Він запрограмував день і ніч, тому лягає спати з курми і не переймається нічиїм домінуванням в окремо взятій окремішності.
А Диявол... А він чесно каже, що він не Бог. Але його ніхто не чує.
І тому завтра буде новий день. Зі старими електричками і маршрутками. І вони...
Вони почнуть його з того самого... Вони викидатимуть кошенят і цуценят на вокзалі, тягтимуть торби до стихійного ринку, роботи, лікарні. Платитимуть хабарі, відкати, відсотки по кредитах на пральку, мікрохвильовку, холодильник...
З того, що.. Приїдуть до Файного зробити тихцем аборта, щоб у селі не знали.І заробити наліво, щоб жінка не довідалась. Просто провести час. Або допомогти родині. Або й - ні. Або й - пускатимуть своє життя під укіс...
І вважатимуть, що за нього відповідальний хто-завгодно, але не вони.
І згадуватимуть все, що дісталось їм на дурняк, на халяву, на шару. І вважатимуть це щастям.
А про теперішнє - лише сірим і чорним. І з наріканням: " Боже, за що?".
І Бог, прокинувшись, їх не розумітиме. Бо він дав їм усе, що міг: розум і вільну волю.
А потім, за кілька місяців, вони підуть і проголосують на виборах. За все, що поза межами розуму і волі. За все, що обіцяє халяву, дурняк і шару. І щиро попросять у Бога, щоб воно так і сталось.
І Бога таки знудить від їхніх дешевих свічечок. І він засумнівається, що дав цим людям розум і вільну волю.
А вони після Великодня поїдуть на заробітки. І нічого не робитимуть в Україні. Заспівано ж бо - роса на сонці...
Бог образиться.
А Диявол чесно скаже:
- А я що? Я ж не Господь Бог...