Немного уже устарело, но
ЯК МОЯ КУМА ЧУТЬ ПАШПОРТ НЕ З"ЇЛА
Я сиджу на карантині,
хвіртка на кілочку
І нікого не пускаю,
навіть рідну дочку.
Нині зраня чую - рейвах,
Що то ся там стрисло?
А то кума на паркані
моєму повисла.
Репетує, як здуріла
і благає слізно:
"Треба нам поговорити,
завтра буде пізно!"
"Чи ти, кумо, геть здуріла,
пресу не читаєш,
Та ми всі на карантині,
хіба ти не знаєш?"
Та в куми полились слези:
"Пусти, ради Бога!"
В мене серце трохи змнякло,
"Заходи, небого!
Але маску пришпандьор-си,
з ґуми рукавиці.
Натягни на свій задочок
Влодка нагавиці."
Антисептиком куму я
добре обробила.
Аж тоді її сердешну
до хати впустила.
Кума моя затряслася,
як на страті жертва
Каже мені:"Оксанусю,
я жива, чи мертва?"
Я вхопила її руку,
вона була тепла.
"Радше ти жива Гандзуню,
бо точно не мертва."
Дивлюся, моя кумася
пачпорт витягає
й робить такі круглі очі,
ніби помирає.
"Подивися , що тут пише,
шістдесят п"єть маю.
А хто має стілько років
не жилець щитають."
"Хто то таку бздуру бовкнув,
рано ж помирати!"
"Та то наш міністр здоровля,
той пердун носатий.
Каже: нащо рятувати,
бо ми вже не люди
Звидиш, моя Оксанусю,
тілько гірше буде...
"Трупами!" - нас обзивало,
і зиркало грізно.
Треба з"їсти швидко паспорт,
щоб не було пізно."
Пашпорт витягла з кишені
вже й хотіла з"їсти...
А я глянула на знимку
отого міністра.
Матко Божа, цей підпеньок,
зморщена тараня)))
Та то він себе зобачив
у люстерку зрання.
А ти, Гандзю, не журися,
вертайся до хати.
І не слухай тих міністрів
старих й дурнуватих.
Йди собі, немов цариця,
поцілюй Миханя.
І кохайся з чоловіком
звечора й до раня.
Бо в такому віці люде,
аж ніяк не трупи!
Чуєш, ти, міністре лєцтий,
ану марш до дупи.
Оксана Максимишин-Корабель
27 березня 2020 р.