Автор Тема: Зрадин блог.
 

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Зрадин блог.
« : Грудень 01, 2021, 14:40:23 »
Мабуть тут буде про здоров'я, більше про психічне. А також про стигми, алкоголізм, співзалежність, нелюбимих дочок, психічних хворих, розсіяний склероз і може навіть про котиків.

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #1 : Грудень 01, 2021, 17:26:20 »
Життя йде собі, йде. Якщо в молодості занятть і сил на те, щоб всіми ним займатись, було достатньо, то зараз для мене мабуть настав час роздумів, пошуку причин і розуміння того, що навколо відбувається, саме час, бо скоро буде запізно. Завжди, від самого дитинства, мені було треба все знати, принаймні в тих галузях, які були мені цікаві, але для мене не так багато нецікавого - спорт (і то не весь, фігурне катання і бодібілдінг цікаві, на одне подивитись, іншим позайматись), мистецтво - бо я дуже погано бачу і взагалі не візуал, кіно - бо я не візуал і на це немає часу (хоча на книги завжди є час), фізика - це просто жах, як мені не пощастило з вчителями фізики, хоча неймовірно щастило з усіма іншими. Ще мені завжди були цікаві відповіді на деякі "Чому?", наприклад, якщо ми вже на трохи політичному форумі - для мене було незрозуміло, чому "втік" янукович.
« Останнє редагування: Грудень 02, 2021, 16:29:07 від Зрада »

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #2 : Грудень 02, 2021, 16:54:02 »
Вештаючись фейсбуком наштовхнулась на сайт wonderzine, а там на статтю про людину, у сестри якої шизофренія.
Покладу текст під спойлер, бо на сайті вимагають погодження будь-якого використання їх матеріалів.

Cпойлер
На тему психічного здоров’я сьогодні дуже багато пишуть і говорять: про те, до яких спеціалістів варто звертатися, як адаптуватися в соціумі, але рідко ставлять питання про те, як почуваються та живуть рідні людей із психічними розладами, які доглядають за ними.

Ми поговорили з дівчиною, на ім'я Ольга, на прохання якої не називаємо прізвище, про те, чому суспільство закриває очі на присутність психічнохворих людей у соціумі, що відбувається з людиною, яка доглядає за родичем, в якого діагностоване психічне захворювання та як вижити в такій ситуації.


Ольга

Я довго думала, ділитися своєю історією чи ні. Говорити відкрито на такі теми в нас не заведено – це тільки погіршує ситуацію: як для людей, які це проживають, так і для суспільства. Але говорити про це складно й через сором, стигми та тому, що ця відкритість може тебе і твоїх рідних зробити ідеальною мішенню.

Щорічно в Україні близько 2 мільйонів осіб стають пацієнтами психіатричних клінік. І, повірте, коли хвороба вражає когось із ваших рідних, ви мрієте, щоб він опинився серед цих 2 мільйонів. Отримати психіатричну допомогу в Україні не так просто.

Я звикла вважати свою старшу сестру замкнутою та не дуже товариською. Але нічого страшного у цьому не вбачала. Вона стежила за своїм психологічним здоров’ям, і на момент свого першого епізоду вже кілька років займалася з гештальт-терапевткою, якраз почала сесії з новим фахівцем. Новий терапевт спеціалізувався на травмотерапії методами еріксонівського гіпнозу та EMDR.

Мені складно аналізувати роботу психотерапевтів і те, чому вони не вжили якихось заходів. Про що я можу сказати точно й без оцінки, так це те, що коли в моєї сестри трапився перший психотичний епізод, травмотерапевт спочатку був у від’їзді, потім сказав, що такої клієнтки у нього взагалі ніколи не було, і лише пізніше визнав: була. Але, мовляв, прийшла вже хвора, відв’яжіться.


Олечко, я тобі зараз зовсім не довіряю, вийди, будь ласка, з моєї квартири

Мені складно пригадати та відповісти на питання про те, коли це трапилося. Для себе точкою відліку я вважаю той день, коли пізно вночі мені раптово подзвонила сестра, сказала, що їй дуже страшно та попросила приїхати. Ми поговорили й домовилися зустрітися вранці. На завершення розмови вона звучала спокійною. Вранці ми зустрілися. Вона поскаржилася на поганий сон і почала ділитися зі мною думками про те, що її хтось переслідує. У кінці розмови вона замовкла, подивилася на мене, змінилася в обличчі, а потім ніжно сказала: «Олечко, я тобі зараз зовсім не довіряю, вийди, будь ласка, з моєї квартири». Я вийшла й із цього моменту почалася моя боротьба з хворобою сестри.

Офіційно понад 3% українців страждають психічними захворюваннями. Складно припустити реальне число хворих, не тільки через складність діагностування окремих захворювань. Багато з тих, хто потребує допомоги, ніколи не потрапляють до фахівця. Вони стають бездомними, живуть на вулицях, потрапляють до в’язниці або пропадають.

Шизофренія – це серйозне психічне захворювання, що впливає на те, як людина думає, відчуває та діє. Крім марення й галюцинацій, симптоми можуть бути такими: відсутність уваги й мотивації, дезорганізованість мислення й мови, труднощі з ухваленням рішень, виразом емоцій і керуванням ними, а також втрата пам’яті та інші когнітивні порушення. Вважається, що шизофренія багато в чому пов’язана з генетикою. При цьому більшість людей із шизофренією не мають родичів першого ступеня, які страждають цим захворюванням, хоча багато хто з них має сімейний анамнез психозу. На цей час ліків проти шизофренії не існує.

Я читала, що за ефективного лікування деякі люди з шизофренією ведуть повноцінне життя, проте ніколи не стикалася з цим особисто. Через безліч чинників люди із серйозними психічними захворюваннями вмирають у середньому більш ніж на 25 років раніше, ніж населення в цілому. Родичі й рідні хворих починають оплакувати їх набагато раніше, адже попри присутність близької людини поруч, перед ними залишається оболонка, всередині якої дуже важко знайти тінь рідної душі. Суспільство, свідомо чи ні, прагне поховати рідних хворого, як сім’ю фараона, заживо, разом із ним в одній гробниці, бажано якомога далі від їхніх очей. Ніхто не хоче бачити психічнохворих людей. Стигма психічних захворювань не полегшує шлях ні хворим, ні їхнім сім’ям. Мені було б легше сказати, що в моєї сестри рак, і отримати підтримку. Шизофренія та психоз викликає в навколишніх страх, немов вашу рідну людину вразила проказа або чума.

Відчайдушною й безвихідною стає ситуація ще й через те, як організоване лікування психічнохворих у нашій (і багатьох інших) країні. Лікувати когось можуть тільки за його згодою та особистим бажанням. Ні про яке бажання в людини, яка переконана, що її переслідують і будуть катувати в «божевільні», не може йтися. Так держава захищає нас від довгої традиції «каральної» психіатрії та гарантує право на свободу особистості. Водночас залишаючи соціум сам на сам з усіма проявами хвороби.

Примусова госпіталізація можлива тільки якщо людина становить небезпеку для життя: свого або навколишніх. І небезпека ця повинна бути очевидною й доказовою. Можливо, вийде викликати лікарів з приводу того, що рідна людина погрожує накласти на себе руки. Але госпіталізувати вийде, якщо в момент їхнього приїзду вони самі почують це або побачать конкретні дії. Лікарі швидкої та поліція кілька разів мені говорили, що «будете з петлі витягувати, тоді й телефонуйте». Так система, яка захищає наше право вибирати, як жити, не дає альтернативи та доводить сім’ї психічнохворих до такого стану, де надія на серйозне правопорушення стає єдиним притулком і шансом отримати допомогу та лікування.

У 50-х роках XX століття в ряді західних країн почався процес реформування психіатрії, а саме – її деінституціоналізація. Реформа полягала у скороченні числа психіатричних ліжок і лікарень із паралельним розвитком різних форм позалікарняної допомоги психічнохворим. У результаті – деінституціоналізації пацієнти повністю отримують допомогу, перебуваючи в соціумі, а не ізольованими від суспільства. У деяких країнах реформа провалилася, бо не було створено достатньої кількості амбулаторних служб. Те ж саме, за моїми спостереженнями, відбувається в Україні. Посилюються правила отримання психіатричної допомоги, скорочується кількість клінік, а альтернатив стаціонарному лікуванню при цьому немає. Я не стикалася з жодною соціальною службою, яка б займалася веденням психічнохворих, їх соціалізацією або підтримкою сімей із такими пацієнтами.

Перший епізод у моєї сестри тривав у цілому близько двох років без будь-яких поліпшень. Я обійшла купу лікарів – ніхто нічим не міг мені допомогти. Поставити діагноз із моїх розповідей неможливо. Лікувати без бажання сестри неможливо. Мені часто радили непомітно давати ліки. І дуже багато сімей це роблять, щоб привести людину у стан, коли до неї повернеться критичне мислення, і вона зможе самостійно звернутися до лікаря. Довгий час я намагалася говорити із сестрою, акуратно підводячи її до необхідності лікування.

Природа хвороби така, що у спілкуванні з людиною, яка проживає психотичний епізод, її марення не можна ні заперечувати, ні підтримувати. Заперечення призведе до того, що людина ще глибше піде в себе та закриється від вас. Підтвердження зміцнить упевненість. Спілкування з людиною в психозі – це як балансувати над проваллям із чудовиськами, де ви намагаєтеся зберегти контакт, який у результаті не дає нічого, крім ілюзії контролю. Часто хвороба розвивається як захисна реакція на стрес, коли реальність стає настільки нестерпною, що потрібно придумати свою.

У черговий раз, коли її стан погіршився й вона почала ломитися у квартиру до сусіда, я викликала поліцію. Ті викликали лікарів. Поліція намагалася утримувати сестру розмовами, розраховуючи, що затримання проведуть лікарі. «Швидка» ж просто розвела руками. Поки вони з поліцією переглядалися, намагаючись, мабуть, силою думки вселити другій стороні, що саме вона повинна провести затримання, моя сестра в повному жаху втекла. У лютому, у домашньому одязі та капцях.

Вона втекла до себе додому, де закрилася у квартирі, нікого не впускаючи, занурюючись усе глибше та глибше у хворобу. Спочатку вона ще кілька разів бачилася зі мною. Пізніше повністю включила мене в канву свого психозу і, називаючи наймерзеннішими словами, тільки вимагала грошей. Два роки вона провела за закритими дверима своєї квартири, практично не виходячи з неї, зрідка виносячи сміття, погоджуючись тільки приймати доставлення продуктів, які потрібно було залишати під її дверима. Я пробувала ставити їй ультиматуми, що не буду сплачувати за продукти, поки не звернемося до лікаря. У такому випадку вона влаштовувала бучу сусідам: включала на всю ніч голосно музику, затоплювала та кричала несамовито, що її морять голодом. Тоді сусіди дзвонили мені, і я чула її крик у трубці. Довго витримувати це було неможливо. Я підписувала колективні заяви разом із сусідами в поліцію. Теж абсолютно безглузді та неефективні. Залишалося тільки чекати ескалації конфлікту з боку сестри.

Моя сестра потрапила до лікарні, коли до неї прийшли відключати газ. Почалася бійка, поліція її затримала та відвезла в лікарню. Рішення на відключення я ніколи не бачила й досі не знаю, чи було воно, чи хтось із сусідів заплатив за відключення та затримання. Мені подзвонили, коли вже силою садили сестру в «швидку». Я приїхала у психіатричну клініку раніше лікарів із сестрою. Я бачила, як під’їхала карета, відчинилися двері, на підлозі лежала людина, обличчям униз. Я бачила тільки пов’язані щиколотки. Це була моя сестра.

Далі все було дуже жорстоко. Те, як її силою вели зі «швидкої» в реєстратуру. Як потім завели в окрему кімнату, звідки я чула її крики про те, як їй боляче, ляски та сміх. Як потім її вели з реєстратури у «швидку», а з машини – у відділення. Їй вкололи дуже багато ліків, але вони не діяли так швидко. Потім був якийсь конфлікт між приймальним лікарем, поліцією та лікарями «швидкої». Її не хотіли оформляти, боялися відповідальності, або просто не хотіли ще одного пацієнта. Я не знаю. Та й на підставі чого тут лікувати? Борг за комунальні? Називає сусідів бандитами та повіями? Це ще не привід. Чи не працює та не виходить із дому? Ну, ви ж її фінансово утримуєте, у чому проблема? Врятувало ситуацію лише те, що я сказала: «У нас в анамнезі шизофренія, моя мама була пацієнткою вашої лікарні. Через два роки після першого надходження, вона померла. Суїцид».

Моя мама перший раз потрапила у психіатричну клініку, коли мені було 18 років, а їй – 46. Її хвороба протікала по-іншому. З одного боку, важче, тому що до неї було абсолютно неможливо достукатися. Ні на який контакт вона не йшла, зрідка тільки називаючи нас лайливими словами. З іншого боку, це було легше, тому що вона нікуди не тікала та ні до кого не ломилася. Хіба що виносила з дому речі в ломбард, щоб купити алкоголь. У неї не було параної й марення переслідування, тому вона була у відносній безпеці вдома. Вона не хотіла лікуватися, випльовувала, ховала ліки та час від часу потрапляла у клініку. Вона ніколи не говорила про суїцид. У певний момент батько з’їхав від нас, пояснюючи це тим, що йому потрібно підіймати самооцінку, а хвора дружина по ній сильно б’є. Ми із сестрою залишилися одні доглядати за мамою. Це був дуже травматичний досвід, який закінчився ще більш жахливо – маминим самогубством.

Маму ховали в закритій труні. Священникові батько дав грошей, щоб той «відспівав самогубцю». На похоронах ніхто не говорив про самогубство та не знав історії моєї мами. Два роки хворіла й померла. От і все. Усі наступні роки друзі й родичі брехали, не говорили правди про життя та смерть моєї мами. Ніби це щось дуже ганебне. І я теж навчилася цього соромитися. Хвороба та стигма не тільки вкрали частину маминого життя, а й навіть позбавили її права на визнання способу та факту її смерті.

 Хвороба руйнує людину, яку вона вражає, і її сім’ю. Навколишнім складно жити з психічнохворими людьми через те, як мало ми знаємо про це, як мало розуміємо, через страх і стигми. Коли хтось зі знайомих скаржиться мені на незручну сусідку, називаючи її «психічкою» чи «шизофренічкою», мені б дуже хотілося, щоб їх хоча б на секунду відвідала думка, чому їм не приходить у голову назвати сусідку «діабетиком» або «астматиком». Моя сестра страждає не менше, чому вона повинна бути об’єктом обурення та засудження?

Водночас я розумію людей, які опиняються в полоні хворих, які покинуті всіма та живуть по сусідству. Розумію їхнє обурення. Я постійно вислуховувала від навколишніх нестерпні потоки їхньої тривожності: від просто жаху та нерозуміння законів і будь-яких основ психіатрії й до вимог терміново щось зробити та погроз. Частина знайомих сестри зв’язувалися зі мною та давали мені поради на кшталт: «А ти не пробувала її лікувати?». Бажаючи допомогти, люди часто все ж заспокоюють себе та погладжують своє его, забуваючи, що, швидше за все, рідні, які живуть із цією бідою кожен день, роками, знають про цю хворобу трохи більше, ніж вони, погугливши 15 хвилин в інтернеті. Частина просто відводила погляд при зустрічі.

Частина сусідів погрожували – я так і не зрозуміла, чим. Мовляв, усе дуже погано, і я їх доведу до необхідності вжити крайні заходи. Досі не знаю, що вони мали на увазі. Частина сусідів співчували та намагалися допомогти.

 Постійна необхідність пояснювати, як працює право, як влаштований процес госпіталізації, і чому бути сестрою недостатньо, щоб «просто взяти її та відвезти в лікарню» дуже стомлює та не дає ніякого результату. Люди просто хочуть, щоб проблему вирішили, і їм більше не треба було бути сусідами з душевнохворим. Мені кілька разів говорили, що я повинна кудись вивезти сестру, купити їй квартиру на першому поверсі, десь на «Лісовій», адже я не хочу, щоб вона, як мама, вистрибнула з вікна.

Коли сестра потрапила на лікування у психіатричну клініку, якийсь час її тримали в палаті для буйних хворих. Через кілька днів її перевели у звичайну палату й ми з нею зустрілися. Ніколи ніхто з лікарів не вимагав від мене грошей. Понад те, ніхто не погодився взяти моє «дякую» в конверті. Усі ставилися до мене й до сестри акуратно та з розумінням. Хоча мені складно собі уявити, як ці люди можуть зберігати хоч якусь чутливість і трепет до пацієнтів та їхніх сімей, стикаючись із хворобою кожного дня.

Якийсь час після виписки сестра справно ходила до терапевта, вживала ліки та навіть шукала роботу. А потім в один день забрала кредитку, кілька речей і втекла з дому. Вона відразу ж зняла всі гроші з карти, оселилася в готелі, замовляючи доставлення їжі та алкоголю в номер. Вона стала дуже активно писати в соціальних мережах про те, що її переслідують, що я теж частина цього кримінального угрупування. Вона опублікувала всі свої рецепти на медикаменти, розповіла, як і коли лежала у клініці, просила знайомих у соцмережах переказувати гроші на її карту. Вона заблокувала мене у всіх соцмережах і багаторазово розмістила копії мого паспорта та ІПН, стверджуючи, що вони підроблені. Вона стала писати про це на сторінках і в коментарях у знайомих. Вона публікує фото їжі й алкоголю, пише про те, як рада сепаруватися від мене та почати незалежне життя. Від однієї з її одногрупниць я знаю, що деякі знайомі скептично ставляться до психіатрії, і було б непогано їм пояснити, що я все-таки не перебуваю у змові проти своєї сестри. До мене особисто ці люди не зверталися.

Зараз я просто спостерігаю за тим, як сестрі страшно від самої себе та як вона мчить у прірву. І все, що я можу – це чекати, коли ж вона зробить щось досить небезпечне, щоб поліція та лікарі надали їй допомогу. При цьому шанс того, що до цього вона не доживе, з кожним днем ​​збільшується.

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #3 : Грудень 03, 2021, 10:10:26 »
Звісно, це не наукова стаття, і журналісти завжди такі журналісти, але меня здалося, що це  досить кваліфіковано написано.

Трохи дивно, що героїня весь час згадується як особа, яка доглядає за психічно хворою сестрою. Вочевидь сестра достатньо самостійна і за нею не доглядають. Ольга просто має таку ось проблемну родичку, не втратила до неї співчуття і переймається її проблемами. Наскільки мені відомо, з погляду законодавства сестра не повинна ані утримувати сублінга, ані нести за нього будь-яку відповідальність.

Те, що про такі історії взагалі щось почало з'являтись, так само, як і виникнення в інформаційному просторі тем насильства в родині, існування дисфункціональних, токсичних родин саме по собі я вважаю надзвичайно позитивною ознакою для всіх, хто вимушено зіткнувся із цими проблемами. Колись я не знаходила відповіді на запитання "А навіщо ви про це розповідаєте?", теперь я думаю, що знаю її. Чим більше про це говорять - тим легше людям, які опинились в схожих обставинах, знаходити можливість продовжувати жити з усім цим.

В статті обговорюється стан психіатричної допомоги в Україні на теперішній час, мій власний досвід життя із психічно хворим родичем розпочався майже 50 років тому, в моєму ранньому дитинстві, за радянської влади і каральної психіатриї. Якщо зараз родичі психічно хворого мають можливість мріяти, щоб надавалась відповідна допомога, тоді в середовищі моєї родини існував тільки досвід досить короткого і вже зовсім не радісного життя психічно хворого у випадку звернення до лікаря. Треба відмітити, що це вже неабиякий крок медицини у вірному напрямку, 50 років тому Ольга мала б додатковий клопіт - як сховати сестру від лікарів, щоб вона не перетворилась на рослину і не померла за кілька місяців, принаймні моя мати займалась саме цим.

Offline Ксеня

  • Global Moderator
  • *****
  • Повідомлень: 16144
  • Karma: 15468
  • Стать: Жіноча
  • Одеса
Re: Зрадин блог.
« Reply #4 : Грудень 03, 2021, 13:13:35 »
Наскільки мені відомо, з погляду законодавства сестра не повинна ані утримувати сублінга, ані нести за нього будь-яку відповідальність.

В определённых случаях и при наличии возможности - обязана. Статью  под спойлером не читала, поэтому комментарий исключительно к отцитированному. А какие там нюансы в этом конкретном случае, не знаю. Но, повторюсь, при определённых условиях такая обязанность есть.

Семейный кодекс Украины:
Цитувати (виділене)
Стаття 267. Обов'язок по утриманню братів та сестер

2. Повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка, дружини, батьків або повнолітніх дочки, сина, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
Жизнь идет себе, как она и должна идти, то есть, хуже некуда. (с)

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #5 : Грудень 03, 2021, 18:08:19 »
при определённых условиях такая обязанность есть.

Семейный кодекс Украины:
Цитувати (виділене)
Стаття 267. Обов'язок по утриманню братів та сестер

2. Повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка, дружини, батьків або повнолітніх дочки, сина, за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
Дійсно, я ж це вже читала і зараз знов пережила ті ж емоції - спочатку захолола від жаху, потім попустилась, бо в мого брата є доросла донька і мене це не стосується. Але в пам'яті лишився тільки остаточний висновок, що від мене скоріш за все буде важко вимагати утримування.

Щодо героїні статті - виходячи з викладеного таки з неї можуть, але практично мабуть це не дуже ймовірно. Навряд чи хвора сестра взагалі дізнається про своє право і зможе вимагати його реалізації. Та навіть якщо вимагатиме, це ж має бути рішення суду, а доки суд вирішить то або падішах, або вислюк. Цікаво, а можуть сусіди звернутись до прокуратури з вимогою захистити права хворої сусідки?

Норма насправді здається мені дуже несправедливою. Батьки, народжуючи дітей, роблять це для себе і мають певні обов'язки по відношенню до дитини, потім вони міняються ролями, якщо не було позбавлення батьківських прав. Все досить логічно. А ось перша дитина не приймає рішення щодо народження наступних, і потім вони всі отримують обов'язки, які нав'язані їм державою просто тому, що державі так легше знайти зобов'язаного.

Offline Lilьka

  • *****
  • Повідомлень: 8762
  • Karma: 2537
  • Стать: Жіноча
  • Львів
Re: Зрадин блог.
« Reply #6 : Грудень 03, 2021, 18:11:48 »
за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
Це вирішує суд?

Offline Ксеня

  • Global Moderator
  • *****
  • Повідомлень: 16144
  • Karma: 15468
  • Стать: Жіноча
  • Одеса
Re: Зрадин блог.
« Reply #7 : Грудень 03, 2021, 18:18:17 »
за умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
Це вирішує суд?

Якщо той з братів чи сестер, до якого звертаються по допомогу, відмовляється, тоді да, суд. Звісно, в випадку, якщо потребуючий (чи органи опіки та піклування) вирішить туди звернутися. Суд й встановлює, чи є можливість надавати допомогу, й як що є, то в якому розмірі. Ну і інші нюанси.
Жизнь идет себе, как она и должна идти, то есть, хуже некуда. (с)

Offline Ксеня

  • Global Moderator
  • *****
  • Повідомлень: 16144
  • Karma: 15468
  • Стать: Жіноча
  • Одеса
Re: Зрадин блог.
« Reply #8 : Грудень 03, 2021, 18:21:38 »
Норма насправді здається мені дуже несправедливою.

Багацько норм не про справедливість, а про зняття з держави тягаря по утриманню, чи ще стосовно якихось інших обов’язків, які держава покладає на громадян.
Жизнь идет себе, как она и должна идти, то есть, хуже некуда. (с)

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #9 : Грудень 03, 2021, 18:40:16 »
Багацько норм не про справедливість, а про зняття з держави тягаря по утриманню, чи ще стосовно якихось інших обов’язків, які держава покладає на громадян.
Так, я розумію, що шукати в світі справедливості марно.

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #10 : Грудень 04, 2021, 09:23:55 »
Щодо гештальт-терапії, еріксонівського гіпнозу, EMDR та взагалі будь-якої психотерапії - я є дуже впевненим скептиком. Тільки смачні таблетки, побалакати я і з кумою можу. Те, що написано в статті, вчергове підтверджує мою думку. З досвіду свого та оточуючих я зробила висновок, що для сучасної медицини голова, як і раніше, є предмет темний. Якщо в ній щось ламається, ліками приглушають спецефекти і далі вже як пощастить, або спецефекти злякаються і підуть, або треба буде вживати ліки, щоб тримати їх під контролем.

Я не знаю відповіді на питання, коли це трапилося в мого батька, я була дуже маленька і не пам'ятаю, для мене це було завжди. Мати вважала, що першим дзвіночком було його власне весілля, на якому він не випив жодної краплі попри тиск суспільної думки, і його родичка попередила маму "Ой, Ася, ти з ним намучаєшся". Я дуже смутно пам'ятаю, як в батька паралізувало руки, мені тоді було десь 3-4 роки, але можливо це не моя пам'ять, а те, що мені розповідали пізніше.

Далі було гаряче, і це прогресувало поступово. Я намагаюся зрозуміти мати, яка не могла наважитись прийняти рішення і викликати швидку кожного разу, коли штормило і відбувався черговий епізод - де та межа, після якої вже треба, а до якої ще можна якось замести під килим? До того ж батько добре заробляв, незважаючи на неврологічне захворювання - повний параліч обох верхніх кінцівок, та психіатричне, параноїдальну шизофренію.

Мати обрала матеріальне благополуччя, знехтувавши іншими інтересами своїми і дітей. Мабуть їй було також дуже жаль батька, якщо за нього візьмуться психіатри, у материної колеги по роботі був чоловік, якого вона "здала на лікування", і наслідки були невтішними. Також від шизофренії страждала донька наших сусідів з квартири навпроти. Більшу частину часу ця дівчина сиділа в колоніях за дрібні злочини, але коли виходила і намагалась потрапити до батьків в квартиру ми познайомились з тим, як працює психіатрична швидка. В цілому, якщо вважати, що дебют захворювання в батька стався коли його паралізувало, до часу, коли він не зміг уникнути лікарів, минуло десь десять років.

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #11 : Грудень 05, 2021, 08:47:17 »
Мій брат був набагато старший і жив в своїй окремій кімнаті своїм окремим життям, мати багато працювала, намагаючись з'являтись в квартирі пізно ввечері і йти рано вранці. З моїх п'яти років я була для батька його руками - застібнути, розстебнути, вдягти шкарпетки, розрахуватись в магазині грошима з його гаманця, помити, випрати, попрасувати, тощо. Я дуже боялася вчитись запалювати газ, але коли я пішла в школу після уроків я мала прийти додому, розігріти їжу, покласти її батьку і потім могла повертатись в школу на продльонку вчити уроки.

Так, "шизофренія – це серйозне психічне захворювання, що впливає на те, як людина думає, відчуває та діє". Але хвора - не дурна. Мій батько був дуже інтелектуально розвиненою людиною, безперервно читав, непогано грав в шахи, мав надзвичайне відчуття мови, з захопленням збирав домашню бібліотеку. Він також завжди любив займатися дітьми, доки вони маленькі, читав дітям по кілька годин на день, багато спілкувався, навіть грав зі мною, дуже маленькою, в карти - правда, оскільки руки були паралізовані, я ходила і за себе, і за нього, а отже підглядала в карти суперника безперервно. Коли мене привели в дитячий садочок і вихователька спитала "Як тебе звати?", я відповіла "Татова донька". Трохи пізніше під час сварки з матір'ю він кричав, що не хотів цю дитину - так, щоб я це чула. Так значущий дорослий зрадив мене років в сім.

У батька не було якихось додаткових вишуканих симптомів, типу втрати пам'яті. З мареннями і галюцінаціями все було окнорм, і емоції, якими він не міг керувати, також були в асортименті. Найстрашнішим був його гнів. Було абсолютно непередбачувано де і з якого приводу батько, якого я мала всюди супроводжувати, бо сам він не міг нічого - ані розрахуватись за покупку, ані поставити підпис, почне гніватись, кричати дуже голосно, з матом, робити погрозливі рухи до об'єкту гніву, тощо. Я можу пригадати тільки два випадки, коли я сама була об'єктом його важких нападів, це було вражаюче. Про один з них я, напевно, нікому ніколи не зважуся розповісти, можливо навіть і під гіпнозом. Дуже часто я опинялась в ситуації, коли у нього напад, направлений на когось, а я поруч, очевидно, з ним разом, і мені нестерпно страшно і соромно.

Не знаю, чому мені ніколи не спадало на думку втекти під час такого нападу - коли я проговорювала це з кумою, вона одразу спитала. Я була дуже спокійною, слухняною дитиною, де поставили - там і заберуть. Я ніколи не плакала при сторонніх, теж не знаю чому. Сторонні, які ставали об'єктами його нападів, ніколи не викликали міліцію чи швидку і не чинили йому спротиву, думаю вони так само завмирали від жаху, як я, але зараз для мене це трохи дивно - я все ж таки була дитиною, а вони дорослими людьми.

Жодних ризиків втрати матеріальної якості життя мій батько не мав, завдяки тому, що він не лікувався, і жіноча частина родини забезпечували йому побут на тому рівні, на якому це було можливо при совку. Погроза здати його в психлікарню була для нього шаленим стресом і єдина могла зупинити його під час вже зовсім нестерпних епізодів, чим рідко, але все ж користувалась мати.

Коли я доросла до підліткового віку і в родині з'явилась менша дитина, він переніс свій інтерес, який мав до маленьких дітей, на мого племінника, і почав демонструвати наростаючу постійну агресію до мене - бо в нього з'явились нові, молодші руки, він зрозумів, що від мене він вже незалежний. На щастя я отримала можливість вступити до школи-інтернату для дітей із певними здібностями і поїхала з міста дитинства.

В цей же час батько вийшов на пенсію, пройшовши медкомісію, нарешті отримав офіційно психіатричний діагноз і інвалідність за руки, був трохи пролікований під час двох довгих перебувань у шпиталі. Другий шпиталь був в Києві, я до нього їздила досить часто провідувати, погляд у нього був розфокусований, поведінка - пасивна, думаю, його кололи серйозними психотропами.

Я більше не стикалась з сильними епізодами, не знаю, чи тому, що поїхала і бувала у батьків вже дуже короткий час, чи тому, що лікування зняло частину навантаження на його психіку. І совок як раз теж скінчився разом з каральною психіатрією.
« Останнє редагування: Грудень 05, 2021, 09:00:38 від Зрада »

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #12 : Грудень 07, 2021, 10:59:47 »
"Хвороба руйнує людину, яку вона вражає, і її сім’ю. Навколишнім складно жити з психічнохворими людьми через те, як мало ми знаємо про це, як мало розуміємо, через страх і стигми." - та не тільки через це. Це просто небезпечно, жахливо - як в моєму випадку, неприємно, тощо.

Позитив є в тому, що сучасні засоби напевно діють м'якше і більш селективно, ніж ті, що використовували 30 років тому. І якщо мого батька змогли долікувати до стану, коли жити поруч з ним перестало бути так нестерпно (я до цієї прекрасної миті вже поїхала, але більше на нього мені не скаржилися) - то зараз, напевно, лікування відбуватиметься ще успішніше в загальному, хоча, звісно, в кожному конкретному випадку можливі варіанти. Головне - вловити ту межу, коли вже треба йти здаватись, не затягувати.

Ну а якщо хвора людина не бажає визнавати свою хворобу і лікуватись, як, власне, і змальовано в статті, тоді важче. Насправді Ольга вже сепарована, вона спостерігає за тим, що відбувається з сестрою, не вчиняючи активних дій. Пости в соцмережах і все таке досить неприємно, але принаймні не занадто небезпечно для Ольги.

Я була вимушена пройти шлях сепарації від родича в досить екстремальному вигляді і до самого кінця, як це не буде звучати негарно. Я маю власне життя і хотіла б його прожити, а не покласти на оті неприємні речі, про які я писала в попередньому повідомленні. Незважаючи на несправедливість сімейного кодексу і держави взагалі, наскільки мені відомо, законом не передбачено, що дитина з 5 до 12 має одна безперервно бути доглядальницею за своїм настільки важко хворим батьком з усіма властивими цій роботі деталями, аж до особистої гігієни. Мабуть, мати мала б якось по-іншому організувати побут, а в нормальному суспільстві занедбану фізично, загноблену наглою експлуатацією і шаленим насильством дитину мали б забрати з настільки токсичної родини, але маємо те що маємо, і переходимо до розділу про нелюбимих дочок.

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #13 : Грудень 09, 2021, 10:06:59 »
Першою книгою Пег Стріп, на яку я випадково наштовхнулась, стала її друга книга "Нелюбима донька. Питання і відповіді".  Далі цитата з розгромної рецензії на першу книгу: "Пег Стріп, виявляється, наваяла больше десятка книг про стосунки з матір'ю, хоча не є при цьому ані психотерапевтом, ані психологом - і видала їх не як свою печальну історію життя з розповіддю про те, як і чим їй допомогли професіонали, які власні інсайти виявила, а в форматі конспекта чужих досліджень і технік, які вона радить. Чарівно, але як людина, яка не працює в цій сфері, не володіє спеціальними знаннями, вона не має права нічого рекомендувати, оскільки не знає, що і в яких випадках можна, а чого неможна ні в якому випадку використовувати людині, яка потрапили навіть в дуже схожу ситуацію; деякі прийоми можуть лише погіршити стан людини з проблемою, інші відведуть від близькості зцілення, в якій до прочитання знаходився індивід, а треті можуть взагалі виявитися шляхом до самогубства! И все з вини автора, який взяв на себе занадто багато". (джерело російською ttps://www.livelib.ru/author/608212-peg-strip)

Рецензент, вочевидь, не наваяв жодної книжки про стосунки з матір'ю, професійно рубає бабло з тих, хто спромігся знайти його, професіонала, а не потрапив на шахраїв з корочками як сестра Ольги, і відчуває певну комерційну конкуренцію з боку далекої американської писательки.

Звісно, твори Пег Стріп звичайна популяризаторська писанина, і не можна сприймати їх як пряме керівництво до дій. Не маючи як основи для власної рефлексії науково бездоганних книг рецензента, я вимушено мала використовувати книгу Пег, і вона здалась мені корисною. Для мене.

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #14 : Грудень 11, 2021, 12:03:23 »
"Для того, щоб розв'язати проблему, треба спочатку побачити її" - пише Пег Стріп в передмові книги, яку я прочитала. Власне, жодних сумнівів в тому, що мати мене не любить, я не мала від раннього дитинства, тобто проблему бачила завжди і дуже наочно. Більше того, не тільки бачила, а просто таки безпосередньо відчувала так би мовити фізично. Бо з тих пір, доки я себе ще не пам'ятаю, брат мене бив, а мати його не тільки не зупиняла - вона ним пишалась і до цього заохочувала.
Бив - то таке досить загальне слово, можна це робити по-різному. Жодного разу, коли брат проходив повз мене, не минало без стусана, затріщини, товчка, чого завгодно. З довільною інтенсивністю, колись обходилось черговим стусаном, а інколи він заганяв мене в кут і лупасив доки мав до цього час і натхнення. Я дуже добре навчилася присідати спиною в куточок, і закривати руками голову, так удари дістають тільки руки і ноги. Це вміння стало мені у пригоді, коли вже дорослою я опинилась в зачиненому ліфті з чоловіком, який мабуть хотів мене згвалтувати, - але дзузьски, витягнути мене з кута і розгорнути грудку, в яку я згорталась, не вдавалось брату, не вдалось і сторонньому нападнику. Він щось там вимахував ножем, але ну порізав мені руку - і що? Фіг я розгорнулась. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими, правда, велика кількість ударів по голові не сприяє збереженню зубів. Але сучасна стоматологія здійснює дива.
Коли брат бив мене з особливим натхненням, я починала верещати, і, якщо мати була дома, вона підходила, ніжно воркувала "Гооога, ну нащо вона верещить, сусіди ж почують", після цього він ще пару раз мене пинав і я могла плентатися на своє ліжко плакати у ведмедя.
Трохи захищала від побоїв присутність в квартирі батька, оскільки я була його руками - він був зацікавлений в моїй фізичній цілісності. Якщо Гога забувався і бив мене в присутності батька, він міг стати об'єктом батькового нападу, тому остерігався. Не можу сказати, що я не користувалась батьком як своєю зброєю проти брата, але я себе за це виправдовую, що мені ще було робити?
Це відбувалось аж до того моменту, коли я поїхали в інтернат. На чергові батьківські збори родина відрядила брата, я дуже злякалась, що він буде бити мене і там, просила, щоб краще ніхто не приїздив, але хто б мене послухав. На диво після тих зборів брат більше ніколи не піднімав на мене руку.
Коли брат привів знайомитись з батьками свою майбутню другу дружину я була у них і приймала участь в сімейному застіллі. Мати, розповідаючи про юність Гоги, з неабиякою гордістю повідала що "А в дитинстві Гогочка Зрадочку бив, так бив, як сидорову козу". Щось мабуть було в моєму погляді, що примусило її відвести очі і змінити тему розповіді.
Звідки це взялося у брата? Думаю тому, що коли він сам був маленький, його через побиття виховував батько. В моєму ж дитинстві батько не міг лупцювати мене ремінем бо втратив руки, і брат робив належне для виховання з мене людини. Розумію, що йому було неприємно бачити, як я росту небитою, і він намагався це виправити. Крім того, ідея, що жінку треба пиздити, тільки тоді вона буде поводитись по-людськи, не покидала брата і все подальше життя.
Цікаво, що з того, що брат ріс битий, а я небита (бо те як він мене бив не враховується, батьки ж не били), Гога зробив висновок, що мене батьки любили, а його ні, і коли ми спілкувались востаннє висловив свою заздрість до того, що я була улюбленою донькою, а він виріс не завдяки, а попри все. Я не знайшла що відповісти, най для нього це буде саме так.

Offline Зрада

  • ***
  • Повідомлень: 103
  • Karma: 41
Re: Зрадин блог.
« Reply #15 : Грудень 14, 2021, 11:27:17 »
Напочатку Пег формулює питання, які треба припинити собі задавати. Я розправилась з цими питаннями дуже давно, ними не страждаю, але таки колись задавала їх собі.

Чому моя мати мене не любила? - Тому що. Я дуже люблю котиків, і завжди вважала, що будь-який котик має свій куточок в моєму серці, але так сталося в моєму житті, що я мала нелюбиму кицьку. Мені дуже соромно, що я не змогла її полюбити, але маємо те, що маємо. На щастя, та кицька знайшла собі нову люблячу родину - зі мною такого не сталося.

Що я повинна в собі змінити для того, щоб примусити її полюбити мене? - Неможливо примусити когось полюбити. Та й змінити в собі щось дійсно серйозне теж неможливо, людина має бути собою.

Чи винна я в тому, що вона не любила мене? - Чи винна кицька, що я її не любила? Звісно ні, просто так сталось.

Ким я могла б стати, якби мала люблячу мати? - Точно не тим, ким стала. Але перед моїми очима мій брат, якого вона любила, і те, яким він став. Дякую, дуже дякую, я вже якось сама.

Якщо мене не любила власна мати, то хто ж тоді буде любити? - Так котики жеж! Моя перша київська киця любила мене мабуть більше, ніж може любити собака, що вже казати про жінок. Якщо серйозно - то це питання несамодостатньої людини, дякувати родині з мене виростили абсолютно самодостатню.

Можливо, я мала більше намагатись все виправити? - Можливо, але все, що було в моїх силах, я зробила. Після закінчення моїх сил я погоджуюсь з будь-ким, хто звинуватить мене в тому, що я погана донька. Так, погана, але більшого я не змогла.

0 Користувачів і 1 Гість дивляться цю тему.