Истоки истории

[Eney]

Цікавинки з галявинки

[Mathilda]

В ім'я живих, мертвих і ненароджених

Марія Гуреш

26 листопада, наступної суботи, нам буде дуже тяжко. Цілий день ми будемо сидіти у фейсбуці і читати чужі спогади, розглядати фотографії, а згодом - плакати над свічкою і окрайцем хліба.

Cпойлер

Ми завжди це робимо в останню суботу листопада.
Наша душа завжди буде рватись на частини.
Завжди в цей день ми хочемо хліб.
А цієї неділі, за тиждень до, я хочу з вами поговорити про події 1932 і 1933го.
Щоправда, почнеться історія не з цих років. Трохи раніше. Коли совіти тільки набирали розгону.
Чому це сталось?
Давайте копнемо ближче, щось окрім "бо вони того хотіли". Що передувало Голодомору? Що відбувалось в селищах? А в містах? А в кабінетах? Куди пішло те вкрадене зерно і гроші?
Вам не сподобається.
Хто це зробив?
Ні, не тільки Сталін. Пам'ятаєте, що ми зараз доводимо всьому світу? Пам'ятаєте нашу тезу "нас вбиває на півдні не путін, а звичайні росіяни?". Те саме і тоді. Зерно забирав не Сталін особисто. До цього були причетні сотні людей.
Не важливо, чи були в них муки совісті, чи ні.
Як це відбувалось?
Я не буду вам показувати страшні фотографії роздутих від голоду дітей. Вам і так вистачає стресу. Ви і так, як і я, вже глибоко травмовані.
Але як забирали їжу, що намагались робити у відповідь українці, до кого вони намагались докричатись і... як вони вижили?
Чи бачив те світ?
Бачив.
Як про це все розповісти сучасним дітям?
Поясню. А ще дам багато посилань. І на мультики (так, вони є), і на фільми. Я знаю деякі чудові книги про це, і  це не документалки чи енциклопедії.
Чесно вам скажу, що я не хочу про це з кимось говорити. Ці знання мене витряхують. Але ж треба. Особливо зараз.
Лекція буде тільки одна. Триватиме 1.5 години орієнтовно. Якщо що - я буду робити запис і скину його всім, хто не зможе бути присутнім.
Онлайн. У Zoom.
Працюємо із презентацією. Посилання на неї я вам теж потім відправлю.
Посилання на запис  буде в коментарях.
Лекція платна. 200 грн. Деталі - теж за посиланням.
Частину заробітку відправлю своєму батьку Святослав Бойко. Він із своїми "колегами" успішно виконав задачі на Херсонщині і вони тепер рухаються на схід. Кошти потрібні завжди. Чесно кажучи, це якась мінімальна гарантія, що я побачу його знову живим.
Поки ось так. У вас є запитання? Пишіть в коментарях.
Так, лекція морально буде тяжка.
Але про це потрібно знати.
В ім'я живих, мертвих і ненароджених.

[Eney]

Козацький прапор (265 х  223 х 242 см), 1651 р. Зберігається у Військовому музеї у Стокгольмі (Швеція) разом з низкою подібних козацьких прапорів.

#УД_прапор #УД_Швеція #УД_18_листопада

[Eney]

 

[Eney]

Наказ Директорії Української Народної Республіки про присвоєння українських назв бойовим кораблям ВМФ УНР, 27 січня 1919 р.

[Фрипп]

... попри деклароване дистанціювання спорту (і, зокрема, футболу) від політики, політика впливала на спорт практично завжди.

А вислови на кшталт "Спорт поза політикою" чи "Футбол поза політикою" самі стали політичними гаслами та набули відверто гротескної форми – за їх допомогою виправдовують авторитарні та тоталітарні режими та їхні злочини.

Отже, ця стаття про те, як на найпрестижніше змагання у футболі та одне з тих змагань, яке мають, без перебільшення глобальне значення та давно вийшли за рамки суто спорту, впливали не футбольні чинники – політичні, економічні, навіть кліматичні.

"Пропагандистські вітрини": політична історія чемпіонатів світу з футболу

[fakir]

Иван Костенко
6h  ·
Коротка історія ділового, та офіційного костюму.
Фрак - пішов від форми кавалеристів, а оскільки більшість кавалеристів були дворянських родів, і мали відповідний політичний вплив, то став прийнятною формою одягу для дипломатів;
Піджак - просто куртка військових моряків, яка перетерпіла кілька ітерацій після чого стала кітелем а потім знову стала цивільним одягом;
Смокінг - просто домашня куртка щоб не пропалити дорогий одяг під час куріння, бо збивати попаіл з сигари то позор і дічь, тому він має падати сам, і саме тому шовкові лацкани - щоб він не затримувався на них, ну і загалом куртка таскати по хаті коли прохолодно. Аж поки Єдуард 7-й не став в них ходити по вулиці, тому що - а хулі ти мені зробиш, я король Англії!
Ну і загалом - те що зараз прийнято називати офіційним костюмом, було або військовою формою, або домашнім одягом. Ну або взагалі - те що зараз називається «класичними костюмом», вигадано Джорджем Брайаном Браммеллом, лондонським модником, який витратив на одяг весь батьківський спадок, втік від кредиторів до Франції, був знайдений, схвачений та відхуячений, після чого відсидів в в’язниці, був викуплений друзями і помер жебраком від сифілісу в психічній лікарні, страждаючи від психічних розладів.

[Eney]

Козацька фортеця Бахмут. Карта 1718 року з Національного архіву Швеції

[Roman_V_M]

100 років сотнику УПА: https://theukrainians.org/myroslav-symchych/?fbclid=IwAR0jrqsdUBCOyBP-0kV390pThmr6_oUlM5wEtDQ71a9UUN6WmgHYCtBHAVA

[Eney]

Ви про це знали???
Одна з тих страшних речей, якими ламали українців за часів совєтів - то був податок на дерева (і кущі) та масова примусова вирубка садів.
Їх було кілька: 1929го, 1939го, 1948го і останній 1953го, буквально перед самою смертю Сталіна.
В деяких селах люди самі вирубували дерева і кущі, бо не мали чим платити (за несплату карали). В інших - це робили показово бригади "буксірів" і червоноармійців.

Скасували його в 1954 р.

Те, який вплив мав цей аспект геноциду на українську культуру - важко оцінити. Про це детально мають говорити як історики, так і ботаніки. Але якщо коротко: було знищено десятки старовинних сортів яблук, груш, слив, жерделів і морелів (старі різновиди абрикос), смородини, вишень, черешень, малини, суниці, бросквини (старовинна назва персиків). От ви куштували коли-небуть дулі? Не ті, що з маком, а я маю на увазі різновид дрібних ранніх літніх груш, дуже запашних і солодких, він був поширений на території Речі Посполитої із 16 ст. (і аж до 19 ст. не мав конкурентів).  Деякі культури - чишкун, айва, старовинні сорти горіхів, вишнево-черешневі гібриди, персики - просто зникли, часом навіть назви не лишилося... (Мені здавалося, що фізаліс - це нова культура. А виявляється, його масово вирощували в кін. 19 ст. і називали ліхтарником.)

...А разом із тим усим - зникли рецепти солодощів і домашніх наливок.
І навіть слова - зникли.
От ви знали, що первісно означало слово "смаколик"?  На Фастівщині, в районі с. Яхнів і с. Мала Половецька ще з царських часів - від скасування кріпацтва і до першого податку на садки, тобто майже три покоління - селяни вирощували на продаж для Києва масово фрукти і ягоди. Кожна сім'я мала свою спеціалізацію - смородина, малина, аґрус... або яблука, або вишні. А "смаколик" - це цукати, виготовлені за принципом сухого київського варення.

Коли податок на садок скасували, мій дідо - Петро Сікачина - заповзявся посадити садок. Це була його стрижнева мрія, життєва опора. Того ж року селянам-колгоспникам дозволили мати більші присадибні ділянки. І ось родина отримала рівніший наділ на город, а схил яру дозволено було засадити садком і використовувати як сінокіс. А сам яр - для стримання ерозії - засадити швидкоростучими деревами (дід посадив верби, осокори, вільхи, терносливи, а також ліщину й бузину). Ерозія припинилася. Загалом тоді по селу було висаджено багато дерев - лісосмуги між полями, стримуючі балки по ярах, ялини, верби, осокори, тополі, дуби. Це по суті врятувало село й поля довкола нього. Інакше б прийшли суховії.
Так ось, щоб змогти посадити садок із яблунь і груш - всі дерева дід сам щепив - він обійшов усі довколишні села в пошуках живців. Бо плодових дерев, що вціліли - були одиниці. Йому вдалося роздобути: донешту, антонівку, семеренку, пепенку, шафран, папіровку, джонатан, сніжний кальвіль і ще якесь дрібне раннє солодке яблуко (за моєї пам'яті в нас його ніхто, крім корови, не їв, на Вінничині це - "канхветка"). Крім того, 4 сорти груш. Сливи і вишні росли дикі. 4 сортові сливи посаджені були вже в кінці 1960х. Найважче було відновити популяцію абрикос і горіхів - дідові молодші брати, які пішли у військові, надсилали дідові кісточки з Кавказу. Ще одну морелю місцеву дід нашукав у лісосмузі. Смородина в нас росла дика - велетенські кущі в півтора людські зрости, з дрібними кислими ягодами, дуже пахучими. Порічки й малина з'явилися пізніше.
До дерев ставилися з благоговінням. Зрубати? Гріх. Кожне вимерзле чи поламане бурею дерево - оплакували. Кожне весняне саджання - свято і символічний акт "я живу, я росту, я вірю в майбутнє... і коли навіть я помру, дерева - залишаться".

Вікіпедія пише, що відновити шкоду завдану цими сталінськими указами і втамувати "фруктовий голод" вдалося в 1969р. Як на мене, відновити шкоду не вдалося ніколи - втрачені сорти й культивари, природні гібриди... вони втрачені навіки. Зупинка селекції та розвитку на три десятиліття - це втрачений час. І головне, що зцілить душевний біль тих, хто пам'ятав з дитинства, як поторочі в чорному з червоними зірками вирубували щойнорозквітлі садки? Такі рани зціляє тільки Бог. Такі гріхи прощає тільки Бог.
Наш обов'язок - пам'ятати.
https://bastion.tv/odna-z-tih-strashnih-rechej-yakimi-lamali-ukrayinciv-za-sovyetiv-to-podatok-na-dereva_n50053
Автор: Зоя Жук.

[Milena]

Ви про це знали???

Я знала, я ще з "того" покоління, і в мене батько був агроном, він розповідав.

[Eney]

Фото-загадка: на одній з двох картинок зображено московітського царя Пьєтра 1, на іншій якийсь дядько з синьою стрічкою через усе пузо. Знайдіть з трьох разів московитсього царя.
Підказка тут:

Cпойлер

 

[Eney]

Хто забуває історію, тому виправляють географію. (с)

[Фрипп]

Остап Українець
2h  ·

Відколи я дізнався історію гри "Монополія", вона не має мені спокою.
Бо ж гра парадоксальна: по-перше, вона фактично грає сама проти себе, від гравця залежить мінімум механік. "Вміти" грати в монополію практично неможливо - вона не винагороджує за вправність.

По-друге, вона легендарно вважається "подарунком для всієї сім'ї" чи для компанії, хоча всі ми знаємо, що гра в Монополію з друзями чи близькими часто не приносить нічого крім фрустрації, роздратування і тому подібного. І от питання, хто і нащо придумав такий подарунок.

Коли в нас випускали настолку "Комунізм", котра механічно монополія, але покладена на реальність СРСР, її протиставляли "Монополії": мовляв, як та святкує свободу підприємництва і вільного розвитку, так "Комунізм" пропонує відчути в ігровій формі знакові для СРСР речі (переважно дефіцит).

І "Комунізм" як пародійна гра і допоміжний матеріал для вивчення історії/економіки абсолютно чудовий (так, насправді цей допис теж про педагогіку). Проблема в тому, що він не "пародія на Монополію". Він і є Монополія за своєю суттю, просто на інших механіках.

Проблема в тому, що "Монополія" - це теж пародійна гра і допоміжний матеріал для вивчення економічних поглядів Генрі Джорджа. Генрі Джордж написав трактат "Прогрес і бідність", який я наразі читав лише фрагментами, але наскільки зрозумів із фрагментів і переказів на ютубі: Джордж стверджував, що володіти землею неможливо. Можна володіти капіталом, за який ти будуєш завод і купуєш обладнання, можна володіти робочою силою і добровільно її відчужувати - класичний капіталізм. З єдиним нюансом: землевласники, котрі наживаються на високій ренті за свою нерухомість, якщо вони самі нічого не вкладали в розвиток і розбудову, на частину дивідендів претендувати не можуть (окрім хіба вартости ренти за голу землю, без інфраструктури, якщо вже власність на землю існує).

Саме землевласники, які не інвестують у розвиток (бо, на відміну від фабрикантів, у цьому не зацікавлені) є справжньою проблемою економіки, і прогресивне оподаткування передовсім має стосуватися їх.

Ідея була доволі популярна. У США ідеї джорджизму припали якраз на індустріальний і демографічний стрибок, помножений на абсолютний брак нормального житла. Тому з чого саме у своїй критиці виходив Джордж - також уявити дуже легко.

Ліззі Меґґі була послідовницею Джорджа і створила "Монополію" саме для ілюстрування його поглядів. Тому що платити комусь ренту - це одне діло, а платити комусь ренту з чотирма будинками на полі - це діло зовсім інше. В метафорі гри зведення будинків ніяк не поліпшує інфраструктуру, а лише піднімає вартість ренти. І рента за голу ділянку проти ренти за ділянку з чотирма будинками відрізняються на кілька порядків. Основне питання гри - а чому?
 
"Монополія" як гра покликана викликати у вас фрустрацію від того, що якийсь поц, якому просто більше пощастило і який (як і всі ви) не вклав жодних інтелектуальних чи фізичних зусиль у свій успіх, через п'ять-сім кіл раптом виявляється найбагатшим з вас і поволі висмоктує всі ваші фінанси. В цьому якби й суть. Це метафора негативних (і неминучих) ефектів структури, яку критикував спершу Джордж, а тоді Меґґі. І звісно що під час Депресії, коли десятки тисяч людей водномить опинились на вулицях, сентимент до цієї гри та її механік був зрозумілим. Як-от людям, котрі пам'ятають, але не люблять совок, нині цікаво грати "Комунізм".

То що сталося? Проєкт Меґґі був радше просвітницьким, і дуже багато ранніх монополій були саморобними, через що поля і решта деталей вельми відрізнялися. Не один рік до 1935 "Монополію" грали домашніми наборами, десь як ми зараз "Мафію", коли нема спеціальних карт. А потім один чоловік дізнався про цю гру і вчинив саме як людина, котру "Монополія" критикує - почав монетизувати те, в що взагалі ніяк не вклався. Цими двома сором'язливими реченнями на скріні в українській вікіпедії описують, імовірно, найбільшу в історії людства крадіжку інтелектуальної власности. Єдине, що так і не змогли зробити крадії - прибрати фрустрацію, від самого початку закладену в основу ігроладу.

Тому дуже обережно наступного разу, коли десь почуєте, що "Монополія" про дух вільного підприємництва. Ні, вона про варварський капіталізм і схематози, що дозволяють наживатися на повітрі та чужих зусиллях. Чи ж не дивовижно, що й на прилавки вона потрапила завдяки варварському капіталізму і схематозам, що дозволяють наживатися на повітрі та чужих зусиллях.

[jeckie]

хоча всі ми знаємо, що гра в Монополію з друзями чи близькими часто не приносить нічого крім фрустрації, роздратування і тому подібного.

Як страшно жити... Напевно в мене була якась бракована Монополія. 

[Фрипп]

Цікавий (та довгий) виступ Тімоті Снайдера

Цікавий передусім деякими аспектами про росію, її вплив на світ, та дєякі деталі по її впливу на обрання Трампа в Америці

https://www.youtube.com/watch?v=OpCthMtR2F8

[Eney]

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0X9Z5CTisyyuQeLsBse8k5bRfnvKqFpn1ZGTxG7yfNWQJcyE9serqdXbqsnWQQHr8l&id=100006807790550

Anna Dibrova
27 серпня 2022 р.  ·
Цей усміхнений чоловік прославився в Парижі, написав понад 3000 картин, але нам з вами нічого не скаже його ім'я. Адже воно, серед решти інших, було замовчаним, затертим, щоби не мали українці підстав для пишання.
Говоритимемо про Сергія Васильківського - "Шевченка в живописі", як його називали колеги-митці. Син писаря, онук чумака, походив з козацького роду, тому не дивно, що присвятив чимало робіт саме цій тематиці.
Народився у місті Ізюм, що на Харківщині, в 1854 році, а через сім років родина оселилася в Харкові. Йому дуже пощастило із оточенням - було кому навчати малюванню, було з ким поруч рости і розвиватися. А родичем був автор хіта всіх часів - "Ходить гарбуз по городу".
Після школи шлях пішов ламаною - батько категорично не хотів, щоби він став художником, тому вступає на ветеринара. Але далі життя все взяло до своїх рук - змушений припинити навчання і піти працювати до казначейства, бо не стає коштів на оплату.
Робить силодухий вчинок, який можуть зрозуміти ті, кому доводилося приймати такі неспрості рішення, розвиває взаємини з батьком і йде за покликом серця - малювати. Його беруть до петербурзької Академії, бо талант беззаперечний.
Батько навідріз відмовляється підтримувати, але підтримують усі, з ким він стикається. Один з них, від вчора нам з вами відомий, наш геній світла Володимир Орловський.
Жив на горищі, їв, що було, але при тому був дуже веселим.
Отримав дві срібні нагороди за етюди з натури, а після Академії поїхав разом з другом у мандрівку світом. Подорожували Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою та Німеччиною.
Жив у Парижі і якось вони одного разу собі копіювали полотна з шедеврів у Луврі, аж раптом чують: "Хлопці, а від борщу не відмовитеся?"
Озираються, а то ще один український художник І. Похитонов, який постійно жив у Парижі. Васильківський оселяється у Похитонова, про якого теж неодмінно розповім, і продовжує працювати над собою, навчається у нього.
І це виходить настільки прекрасно, що після виставки у Парижі в серпні 1913 року про нього напишуть в пресі, що "витонченість та вишуканість пензля виявилася у цьому українському пейзажі із особливою яскравістю". На картині було зображено пейзаж з Мерефи, містечка на Харківщині.
Значні кошти і велику кількість робіт, більшість з яких втратилися у період Другої Світової, художник заповів Музею Слобідської України, мріючи про створення великого музею в Харкові.
Напиймося сонця з картин Сергія Васильківського, людини, яка не побоялася піти за покликом серця і прославила українські пейзажі та козацтво далеко за межами України.

За посиланням, що зверху - 30 робіт майстра.




хто хтів взнати, що таке перелаз, але соромився спитати, то дивіться, він тут є.

[Eney]

Diaspora.ua
7 хв  · https://www.facebook.com/history.diaspora/posts/pfbid02QXgNc6a1B2PF5vNuHzVbnHPWwt5SnjnR6nBJiU55hnJSt6QjiyQQrTm45JfjBm3Al
Єлизавета Ярославна – королева Норвегії та Данії
Найстарша донька Ярослава Мудрого Єлизавета Ярославна (близько 1022 — після 1076), не набула у нас такої популярності як її молодша сестра Анна, королева Франції. Втім, вона теж була королевою, причому двох європейських  держав - Норвегії та Данії.
Так, у 1045 році вона вийшла заміж за норвезького конунга Гаральда Суворого. Хоча Єлизавета та Гаральд одразу покохали один одного, щоб отримати згоду на шлюб Ярослава Мудрого, наречений мусив уславити себе  як мужній лицар і довести, що він гідний  такої честі. Попри військову звитягу та своє прізвисько, він ще й виявився романтиком - склав 16 балад і пісень, присвячених "руській дівчині".
У 1047 році він, вже одружений з Еллісіф (Ellisif) - саме так називали у Норвегії нашу князівну - отримав владу в державі, став конунгом Норвегії і правив до 1066 року, поки не загинув під час війни з Англією. Син Гаральда та Еллісіф Олаф Спокійний правив Норвегією у 1066-1093 роках.
Красива і розумна Еллісіф, щоб укріпити  владу та могутність сина, у 1067 р. уклала шлюб з данським конунгом Свеном II Естрідсеном, ставши його третьою дружиною і, ймовірно, матір'ю його наймолодшої дочки Олени-Гунхільди. Згодом пасинок Еллісіф, син Свена Олаф І (король Данії у 1086-1095) одружився з донькою Гаральда III та Еллісіф  Інґіґердою, що ще міцніше скріпило норвезько-данський союз.
Хоча Єлизавета Ярославна в Україні менш знана, ніж Анна Ярославна, для українців Норвегії та Данії вона є важливим символом тяглості і величі нашої історії, зв'язків з цими державами. Недарма українська школа у столиці Норвегії названа на її честь - Українська школа "Еллісів" в Осло.
©️ Diaspora.ua, 2021
Допис підготовлено на основі відкритих джерел.  Передрук - ЛИШЕ  за умови згадки на початку тексту та активного посилання на Diaspora.ua.
На фото - декоративний пласт «Єлизавета Ярославна – королева Норвегії».  Авторка - Галина Севрук. 1979 р.

[Eney]

НІЧ ЯКА МІСЯЧНА: як росіяни зіпсували нашу пісню

[Фрипп]

[Lilьka]

Цитувати (виділене)
НІЧ ЯКА МІСЯЧНА: як росіяни зіпсували нашу пісню

Ну от, і тут є невеличка помилка: не "хоч на хвилиночку", а "хоч на хвилиноньку".

[Smoke]

Набрел на шикарнейший исторический канал на Ютубе.
Очень много про доисторическое время и бронзовый век.
ссылка

В том числе про Трипольскую культуру

[Eney]

Цитувати (виділене)
НІЧ ЯКА МІСЯЧНА: як росіяни зіпсували нашу пісню

Ну от, і тут є невеличка помилка: не "хоч на хвилиночку", а "хоч на хвилиноньку".

Пісня «Ніч така, Господи» Михайла Старицького з віденського видання 1916 року.

https://www.wikiwand.com/uk/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE_%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

[Eney]

Журнал "Українська Муза" №4


https://library.udau.edu.ua/novini/mihajlo-starickij-korifej-ukrainskogo-teatru.html

[Lilьka]

В тому тексті, що дав Еней, нема ніякої "хвилиночки" і "хвилиноньки". Ну що ж, будем співати так.
Я дуже люблю цю пісню.

[Lilьka]

Ще люблю оцю:
https://www.youtube.com/watch?v=pByCcfq1KW8

[Lilьka]

Там теж до тексту може бути багато питань. В цій пісні 2-й куплет не такий, як я знаю.

[Lilьka]

Люблю Солов"яненка з дитинства. Доречі, Україна славна тенорами так само, як й Італія.

[Lilьka]

Вічна небесная слава герою
https://www.youtube.com/watch?v=uqzKd4M_1Qw

[Фрипп]

Владимир Мелихов

После того как часть осужденных, записавшихся в ЧВК «Вагнер», пройдя полугодовой контракт на участие в боевых действиях в Украине, оказались на свободе, многие вновь возмутились данным явлением, говоря, что ничего подобного нигде и никогда не было.
 
Это не совсем так. Все практики нынешней российской власти не  новы, они – плоть от плоти исходят из практик советской системы, как по способам формирования власти, так и по способам ее удержания.

Cпойлер

Прототипом «вагнеровского» ЧВК и вербовки в него заключенных, как и ставшей уже печально-известной всем кувалды в качестве орудия убийства, поистине можно считать партизанский отряд Я. Тряпицына на Дальнем Востоке периода Гражданской войны. К 1920 году этот отряд насчитывал около 3000 человек, костяком которого  являлись местные бандиты, уголовники и каторжники, сосланные на Дальний Восток еще царской властью, но освобожденные властью советской.
 
В конце января 1920 года отряд Тряпицына подошел к Николаевску-на-Амуре, который вместе с его жителями впоследствии подвергся бесчеловечной трагедии. Не вдаваясь в подробности событий с февраля по июнь 1920 года, остановлюсь лишь на ключевых  моментах произошедшего в этот период геноцида жителей и полного уничтожения города красногвардейской бандой Тряпицына.
 
До кровавого 1920 года в Николаевске-на-Амуре проживало 16 тысяч человек. В городе насчитывалось 2107 построек, из которых 1165 были жилыми домами.
Противостоящие красногвардейцам силы в данном городе, были малочисленны и составляли около 300 человек. Поэтому еще в сентябре 1918 года, по просьбе городской управы к правительству Японии, в город для охраны местных жителей и проживающих в городе японцев вошел отряд японской Императорской армии в составе 350 солдат.  Итого 650 человек, со стрелковым оружием, - против трехтысячной орды головорезов с шестью орудиями.
 
[ Album ]
К моменту первых боев за Николаевск-на-Амуре командование 14-й японской пехотной дивизии, в чье подчинение входила японская группа в городе, подписывает декларацию о соблюдении японской армией нейтралитета в Гражданской войне в России. Готовых сражаться за город остается только 300 человек, да плюс пара сотен добровольцев из городской интеллигенции и служащих.
 
- В связи с отказом японцев от борьбы с отрядом Тряпицына и ничтожностью сил обороны, проходят переговоры о сдаче города под гарантии большевиков не трогать мирных жителей, дать возможность беспрепятственно уйти из города всем желающим и не нападать на расположенный в казарме гарнизон японских солдат, остающихся  для защиты японцев (около 500 человек), живущих и работающих в городе.
 
- 28 февраля 1920 года соглашение было достигнуто,  и отряд Тряпицына мирно вошел в Николаевск-на-Амуре. Сразу же на следующий день все договоренности были отброшены. Первым делом были арестованы и посажены в тюрьму дворяне, офицеры и чиновники, потом все, кто подозревался в контрреволюции – интеллигенция, студенты, зажиточные граждане. К 11 марта в тюрьме уже находилось более 700 горожан, и аресты новых не прекращались. Имущество арестованных подвергалось грабежу и разору.
 
- 11 марта большевики потребовали у командира японского отряда полностью сдать оружие. Поняв, что после сдачи  оружия их ожидает та же судьба, которая уже постигла находящихся в тюрьме, японцы отказались исполнять требование, и началась бойня. Весь японский отряд был перебит, жившие в городе японцы убиты и ограблены, а вошедшие в раж уголовники отряда Тряпицына начали повсеместную расправу уже и над остальными жителями. Всех, находящихся в тюрьме, убивали садистскими методами – кололи штыками, забивали ломиками; сам город подвергся массовому грабежу.
В течение двух дней большевиками была уничтожена вся городская японская колония, вместе с женщинами и детьми, и весь японский отряд.

➡️➡️➡️Узнав о свершенном геноциде, японское военное командование принимает решение о высадке в Приморском крае десанта. Осаждается Владивосток, Хабаровск и другие города. После захвата Хабаровска японские части направляются к Николаевску-на-Амуре. Тряпицын и его банда прекрасно понимают, что их ждет за кровавую расправу над японцами, и решают покинуть город. Но руководство Красной армии приказывает им сражаться и удерживать Николаевск в своих руках. Одно дело -  убивать и грабить безоружных, другое дело – сражаться с реальной военной силой японцев,  и потому Тряпицын принимает решение уничтожить город и уйти из него.
 
- 28 мая начинается практически поголовное истребление оставшихся жителей и грабеж их имущества. Арестованных по 25-30 человек связывали, сажали на катер и вывозили на середину Амура, и там, ударив колотушкой по голове, в бессознательном состоянии сбрасывали в воду. Этот способ убийства «изобрел» партизан Силин.
 
- 29 мая красные приступили к уничтожению Николаевска-на-Амуре. Вначале подожгли рыбацкие окраины, затем и весь город. Что горело – поджигали, кирпичные дома и городские постройки – взрывали. Уничтожение города шло три дня. Не успевшие сбежать и не растерзанные в прошлые дни горожане, спасаясь от огня, толпились на пристанях, не подозревая, что они заминированы и будут взорваны, когда последние красногвардейские части выйдут из города.
 
- 1 июня красногвардейцы-партизаны Тряпицына отошли от полностью уничтоженного Николаевска. Чудом уцелевшие, немногочисленные жители, успевшие до расправы последних дней покинуть город, возвратившись на пепелище, не нашли ни одного дома и поклялись отыскать Тряпицына, отряд которого после грабежа города  практически весь разбежался , а сам командир с небольшой кучкой своих подчинённых, шлялся по тайге.
 
- 7 июля 1920   года он был выловлен в тайге группой местных жителей, возглавляемых белым офицером И.Т. Андреевым. Состоялся суд – «Суд 103», так называлось совещание, в котором приняли участие 103 жителя Николаевска-на-Амуре, приговорившие самого Тряпицына и четырех его помощников к расстрелу.
 
Вот такая история эволюции  - от «колотушки» Силина до пригожинской кувалды.
И когда ты слышишь по  этой кувалде разухабистое ёрничанье от пропагандистов и нынешних политиков, как, к примеру, Миронова, позировавшего на фото с подаренной ему кувалдой, - возникает такое омерзение, что, смотря на них, человека в них уже не видишь.
 
Кто из них, да и из многих россиян, знают о трагедии в Николаевске-на-Амуре? Кто из них задумывался над тем, что способны сделать с человеком злоба и ненависть, когда, затеяв «спасение» кого-либо через уничтожение других, всё заканчивается колотушкой по голове и выжженными дотла городами?