Тепер, власне, про наше Українське кіно. Вихідні дані:
у 2016 році сумарні касові збори від кінопрокату в Україні склали ₴1,7 млрд., що згідно середньорічного курсу НБУ за 2016 дорівнює приблизно
$66 млн. У 2015 році кількість кіноекранів склала 465, кінотеатрів – 169. Відніміть половину, що залишається у кінотеатрів. Уже $30 млн.
І ось тепер головне для нашої нещодавньої дискусії про комерційні перспективи українського кіно та чому в нас немає своєї «Дівчині з тату дракона»,
список країн за зборами в кінотеатрах, сторінки 6 та 7:
США/Канада, найбільший ринок у світі – $11,4 млрд. У 2016 році. Перша двадцятка:
Таким чином, ми за зборами далеко за першою двадцяткою. Різниця за кіноекранами відповідна – у США їх близько 40 тис., у Китаї вже більше – десь 42 тис. та їх там будують шаленими темпами. У нас, як зазначив, 465 і зростання дуже повільне.
Більше того, там навіть не перша двадцятка. Шведи з населенням 10 млн. занесли в кінотеатри $170-175 млн. (хоча за даними самих шведів там більше $200 млн., тобто, мають бути у двадцятці), Данія, 5,5 млн. населення – $160 млн., Норвегія – $165 млн. Фінляндія, ті ж самі 5,5 млн. населення – €90 млн. Власне,
отут можна відшукати та порівняти. Чехія, Португалія – більше $80 млн. Країни, подібні до нашої. Найближче – Греція, Угорщина ($70 млн.), Румунія – $55 млн. (19 млн. населення).
Якщо порівнювати за межами Європи, то, наприклад, у 2012 році в Таїланді за рік зібрали $142 млн., за 8 місяців цього року – $90 млн. Колумбія – 61,44 млн. проданих квитків із середньою ціною трохи менше $3. Перу – $160 млн. (населення 32 млн.), Малайзія – близько $150 млн., філіппінський бокс-офіс сягає вже $100 млн. Сінгапур – $160 млн.
Тепер подивимось на кількість фільмів, що випускають у різних країнах. Можна самостійно поритися в даних
тут.
Для зручності надаю
Вікі за 2011 рік. Так, Індія перша, не звертайте увагу на Нігерію, там свій власний всесвіт, потім ідуть США, Великобританія, Китай, Японія, Франція, Корея, Німеччина, Іспанія, Італія із сотнями фільмів на рік. Швеція виробляє близько 50 фільмів на рік. У Польщі приблизно 40, у Нідерландах – 80-90 на рік.
В Україні формально у 2015 році вийшло 23 фільми в кінотеатрах, проте частково це альманахи короткометражок, частково це спецпокази, покази в рамках фестів, тому за методологією ЮНЕСКО нам бодай 10 фільмів зарахують за 2015 рік. У 2016 вже 30 тайтлів, проте левова частка – знов альманахи та штучні покази.
Тепер ми бачимо, що хоч національне кіно і не в функціональній залежності від грошей, які несуть громадяни до кінотеатрів, проте беззаперечним є одне: сильне національне кіно там, де його багато дивляться та несуть багато грошей. Усі ми розуміємо, що є Голлівуд та Боллівуд. Ми собі уявляємо, що таке «англійське кіно», «французьке кіно», «італійське кіно», «китайське (гонконгське) кіно», «японське кіно». Ми чули про німецький, корейський кінематограф, ці самі скандинавсько-голандські експортні фільми. Бачите – це все в двадцятці. Висновок, заради якого я все це писав: своє кіно є там, де є гроші на нього. Це підґрунтя, це власне попит. Є попит – є пропозиція. Пропозицію формує виробництво. Виробництво – це індустрія з робочими місцями. У випадку кіно – це школа кінематографу. Багато хто не розуміє, наскільки в нас погано саме з кіноіндустрією, тому в багатьох складається помилкове враження, що ми можемо бути десь поруч із корейцями чи скандинавами.
Але страшні цифри такі: корейські кінотеатри збирають майже в 25 разів більше грошей, ніж українські, корейці виробляють 270 фільмів на рік, у нас 30 разом із короткометражками та спецпоказами. Зі скандинавами різниця теж болюча, можна вище підрахувати, скільки разом збирають Швеція, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія, Данія – кожен окремо більше, ніж Україна в рази, крім Фінляндії. Сукупна кількість фільмів десь у районі Кореї. Тобто, ми бачимо, що якийсь експорт є там, де є власний розвинений кінематограф. Де є своя школа. Де є база із масового кіно, на тлі якого зростає ніша та фестивальне. А в нас були часи, коли всього за рік було 6 українських тайтлів у кінотеатрах. Тому очікувати, що серед 5-10 ігрових фільмів на рік від режисерів-початківців, кліпмейкерів, короткометражистів та ТБшників з’являться «Олдбой» чи «Мисливці за головами» можна, але шанси дуже малі. Ці фільми – результат діяльності існуючої багаторічної індустрії своїх країн. Якої у нас просто немає.
Як бачимо, наш рівень та орієнтир – Румунія, Угорщина, Греція. Навіть не Перу із Сінгапуром. Ось із цього і треба виходити. Тут можна вказувати, що, наприклад, в угорців та румунів є головні призи Каннського кінофестивалю. В угорців є Оскар та Золотий глобус за найкращий іноземний фільм («Син Саула»). Але про це поговоримо нижче.
І відсутність індустрії відбивається на нижчому аматорському рівні, бо хто захоче піти робити в кіно, якщо його немає. У США сотні шкіл акторської гри, технічних шкіл. У кожному містечку є магазин з орендою кінообладнання. Десятки тисяч молодих людей знімають свої фільми ледь не з малку. Усе це ресурс для Голівуду. Цього в нас немає.
До того ж, треба враховувати, яка частка з цих $66 млн., що віднесли в кінотеатри минулого року, припадає на вітчизняне кіно. Можете самі підрахувати за
цим посиланням. 1,7 млрд. гривень усього. Тепер наші фільми:
Найкасовішим фільмом з-поміж випущених минулого року у прокат стрічок, створених за підтримки Держкіно, став мультфільм «Микита Кожум'яка», який зібрав 12 млн грн. На другому місці – «Гніздо горлиці» (1,5 млн грн.). Далі – «Тепер я буду любити тебе» (менше 1 млн грн.), «Моя бабуся Фані Каплан» (менше 1 млн грн.), «Політ золотої мушки» (менше 400 тис. грн.), «Жива ватра» (біля 200 тис. грн.).
Тобто мова йде десь про 20 млн. на рік, трохи більше 1% відсотка. Нашим фільмам конкурувати з голівудськими дуже складно. Щоб не казали про те, що картинка не головне, кіно, насамперед, видовищний вид мистецтва. Тому, що ти не обереш – наші завжди будуть у прольоті. Бойовики? Недорогий «Джон Уїк» коштує стільки, скільки зібрали всі наші дистриб’ютори в кінотеатрах за рік. А ось що в нас з бойовиками:
Візьмімо до прикладу детектив – глядач очікує якогось екшену, щоб були бійки, погоні на автомобілях містом, щоб хтось вистрелив з пістолета. А в продюсера у цей час в голові здійснюється підрахунок вартості одного холостого пострілу, йому стає страшно і він каже: ні, давайте обійдемось без пістолетів.
Так, це про серіали, але з кіно не ліпше. І так з усіма жанрами. Звичайно, що десь легше, десь складніше, але в Голівуда є своя найбагатша в світі домашня аудиторія, яка гарантує деякий, проте найвищий у світі рівень зборів, тому вони можуть вкладати в фільм десятки мільйонів доларів. А тут ми з медіанною з/п $215.
Ну й на додаток ще одна біда. Як писав вище, на найбільших кіноринках розкруткою фільмів займається дистриб’ютор. Він це відбиває переважно за рахунок домашнього відео та ТБ. Наші дистриб’ютори не дуже зацікавлені в вітчизняних фільмах, їх головний актив – ексклюзивні права на розповсюдження фільмів голівудських мейджорів на території України. Тому в нас частенько розкрутку мають вести самі виробники. Тобто, прокат має відбити і ці затрати. Звісно, що вони викручуються – домовляються з телеканалами, що ті будуть крутити в себе трейлер в обмін на право прем’єрного показу фільму по ТБ. Але це бартер, а він мало коли буває від доброго життя.
