Коли лікар до нас приходив без бахіл й шаройобився мені по хаті в брудних чоботах - я вже й не пригадую. Мабуть ще за часів раннього постсовка.
Але все одно, про всяк випадок, тримаю в передпокої (правильно вживаю?) пакет з бахілами. Бо одного разу, давненько було, сантехнік розувся…корочі, краще б він цього не робив.
Коли запрошують у гості, я завжди беру з собою взуття, в якому буду там ходити. Своїм гостям могу запропонувати капці або одноразові, або нові (або прані). Хто був - підтвердить. Ті, хто вже хтось надягав, ніколи не запропоную знов, не поправши. До речі, це стосується й рушників: одна людина - один рушник. Ніяких «отам висить на гачку, користуйтеся усі одним». Оце мене ще з радянських часів (верніше - часів дитинства та юнацтва) курвило. Мені інколи було краще об себе руки витерти, чистішими будуть, ніж деякими рушниками «для гостей» (особливо, коли якийсь день народження чи ще щось, де тих гостей осіб 10).
Cпойлер
Ну й взагалі, в мене на пил (будь-яку) та багнюку алергія, не треба мені розказувати про важкий робочий день, мені це здоровʼя не прибавить. Якщо ти лікар й прийшов до хворої мене, то й піклуйся про мене, не розноси усе зі своїх чобіт мені по квартирі. Ну щоб, наприклад, з температурою 39 й лихоманкою мені після тебе не прийшлося ще й підлогу мити.
Й це в мене коло дома ще «цивілізація» зараз - плиточка, прибирають кожного дня, усе чистеньке. А як згадаю деякі райончики, де колись жили - там, сцуко, й сьогодні можна по коліно засратися, поки до підʼїзда з дороги дойдешь. Й ото в квартиру тягнути? Це якась хєрня, пробачте.