Вірші українською.

[Eney]

Ви, пані, цупили мої рапаті ябка?
Я бачила. Під ранок, за вікном,
як сонно позіхала в травах бабка
і хтось розхлюпав глека з молоком,
Ви, пані, тихо хвіртку одмикали,
навшпиньки йдýчи по холодних росах,
мов тінь Марії, ніжно так ступали,
в замріяних думках, сумна та боса...
Сопів ще сад і яблунька дрімала,
і снились вересню серпневі матіоли...
В старім гнізді сумна сова куняла
і перший лист летів, поволі долу...
Я бачила. То ви торкнулись гілки.
Запахло медом, полинòм, димàми.
Скотилось ябко спритністю вивíрки,
викочуючи літо між шляхами...
Взяли собі. Та що там, не жалкую...
Поправили шляхетно так волосся.
І зникли враз... Стою отут, тупцюю...
Ви, пані, мабуть та, що зветься Осінь?..

Вивірка — білка.
12.09.2024
Людмила Галінська

[Eney]

Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: — Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.

Ліна КОСТЕНКО

[Солоха]

Оксана Забужко
КОРАБЕЛЬ ДУРНІВ

Наче в Ноїв ковчег, нас упхалось в цей час непомалу —
Кат і жертва, брехун і підбрехач, і той, кому — так, все одно,
Всі пліч-о-пліч сопуть, і усі норовлять до штурвала —
Поки все-таки штиль, і покіль ще не йдемо на дно.
Як ми трудно пливем на усі сторони на чотири!
Розгойдає — ну що ж: помагай, кому Бог, кому чорт...
Чоловіче за бортом, якої ти нації й віри? —
Розпитають, а потім розважать — чи варт піднімати на борт.
А як змило кого, то й таке: заощадимо труни
(Бо ще й мертвих вози — он живим не стачає де жить!)...
Ох, тяжкий той вантаж, що уже розпирає нам трюми,
Що уже ватерлінія врівень з водою дрижить!
Та вже б якось пливли — хіба ж стільки трималися років? —
Ще вібрує двигун, як нетвердо намацаний пульс, —
Тільки з палуби все, як навмисно, змивало пророків —
Хто ж нам скаже тепер, як лягти у тумані на курс?..
А коли хитавиця, на двох таки трудно стояти,
Ще й, гляди, не зіпхнули б — без шуму і без боротьби...
(Ех, прекрасен був час, коли знаєш, у к о г о стріляти,
Коли знаєш, і з в і д к и удару чекати тобі!)
...Але в барі танцюють, наводять на палубі ґлянець,
Але грає оркестр, і змивають червоне вино —
І вже вкотре повз нас пропливає Летючий Голландець,
І далеко під нами нечутно здригається дно...

[Марика]

https://www.facebook.com/Around.Mongolia.Ukr/posts/pfbid0jEayvydP2Npgc3q7Vt1X226yar3WwTZFwG9hQxbcF49FEsTXSVBvpLpNvC5gqY2jl

– Почекай, кажу, не квапся, підпусти їх трошки ближче.
Бачиш – азимут на десять, – остов дерева змертвілий,
а отам, напроти нього, БТР з пробитим днищем,
ніби скинутий на землю з пекла демон обгорілий.

Хай минуть ті знаки, вийдуть на пристріляну долину.
Мов на шаховій рівнині, лакові фігури псячі
не сховаються від тебе, покрокують по клітинах –
ось тоді ми і розв’яжем нашу патову задачу.

Не зважай, що вони сунуть незліченною ордою,
не зважай, що нас лишилось пішаків на дошці кілька,
ми цю партію зіграєм філігранно із тобою,
часу обмаль. Але, друже, поки рухаються стрілки,

подивися…
небо сизе, наче снігова перина,
хмари пестять поле дике, в коси заплітають зілля,
стелять вишиту хрестами ковилову скатертину
на одвічну шахівницю – прийде помин чи весілля.

@Anatoliy Anatoliy

[Eney]

Українське військо, мов з могили встало,
Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло,
Розгорнуло прапор сонячно-блакитний…
Прапор України! Рідний, заповітний!
Вільну Україну не скують кайдани:
В обороні волі наше військо встане,
Заревуть гармати, закричать шаблі, –
Не дадуть в наругу рідної землі.
Від дощу, від грому оживе руїна,
Зацвіте квітками вільна Україна,
Творчий Дух народу із могили встане,
І здивують всесвіт лицарі-титани.
Олександр Олесь
1917 р.

[Солоха]

Юрій Андрухович
ЖОВТЕНЬ. ВЕЧІР
Ми ввійшли в цю осінь, як в алею…
Осене, прийми нас і помилуй!
Гіркота земного привілею:
пережити світло, мов помилку,—
як над нами болісно смеркає! —
тонко рветься день, аж нам відкрилось;
полум’я минає і зникає,
щоб золою стати, ніби Крилос.
Але спалах! наче засвітила
барва крові з розписів настінних,
барва меду, ягоди і тіла —
відблиски дерев на наших тінях.
Ми йдемо крізь темінь, як снігами,
світло ночі сходить, ніби проща,
Ця земля, що стигне під ногами,
з кожним кроком більша і дорожча.

[Eney]

Про прекрасне.

[Eney]

У колгосп “Червона зірка” прямо до контори
Із району керівництво прибуло на збори.
В переповненому залі стихло і потому,
Взяв для доповіді слово представник району.


Кашлянув, ковтнув із склянки і почав промову:
Про жнива, надої, ринок довго вів розмову.
Що район із зерновими справивсь непогано,
Що зерна здали державі навіть більше плану.


Що надої, хоч помалу, але, все ж зростають,
Що доход від свиноферми непоганий мають.
Що продукцію їх хвалять в селах і райцентрах,
Скільки вироблено м’яса в тонах і в процентах.


Що з недоліками в праці вже пора кінчати!…
Під кінець почав трудящим премії вручати.


- Голові!, (всі знають – свату),- за хазяйську хватку
Ми даруємо машину “Жигулі” – дев’ятку.
Головному агроному, (тещиному брату), -
Супервідеосистему у новеньку хату.
Молодим спеціалістам (зятьові і донці)
По путівці!!! Хай побачать
Як живуть японці.


- Не забули і героя-комбайнера Гриця.
Подарунок – шматок мила аж за гривню-тридцять!
А доярці тітці Паші за роботу чесну
Я вручаю від району грамоту почесну.


За таку сумлінну працю шана їй і дяка,
А всім іншим, Вам шановні, - ВЕЛИКА ПОДЯКА!
А приймак Марії Шпильки родом із Майкопа,
Української не знає, й дещо не второпав і питає у сусіда:


-Што он там патяка? Абъясні мнє:
Што такоє вєліка падяка?
Той повів розмову тонко, стисло і уміло –
Шоб людині нетутешній стало зрозуміло:


-Он ми вчора нагороді у картоплі рились
А сусідки Галька й Валька за курей сварились.
Так сварились, ледь не бились – руками махали
Й одна одній цілий вечір під ніс дулі пхали.


Тепер можеш собі, друже, таке уявити:
Шоб усі за вечір дулі та в одну стулити?
Уявляєш, яка б дуля здоровенна вийшла
Ото й нам така подяка, а може ще й більша!!!

Павло Глазовий

[Солоха]

Вірш був видалений на ФБ автора

ОТЕЛЬ "УКРОП"
(сповідь полоненого)
Не питайте у мене нічого.
Не шукайте очей моїх.
Дайте спокій, заради Бога!
Я отямитись ще не встиг.
Я очам своїм ще не вірю,
Стогін рветься з моїх грудей,
І мені ще ввижаються звірі -
Ті, що ходять в особі людей...
Все було, як у сні страшному:
Бились ми за якесь село,
Люта спрага. Виснажлива втома,
А підмоги все не було.
Я був медиком в нашій роті
І буквально збивався з ніг,
Та довкола лежали "трьохсоті",
Мусив я рятувати їх.
Ось, нарешті, прийшла машина,
"Всіх забрати!" - такий наказ.
Ми вже рушили. Але міна,
Наздогнала зненацька нас...
Певний час я лежав без тями.
Раптом тіло відчув своє,
А вірніше - як хтось ногами
Мене прямо в обличчя б"є.
Потім знову якесь провалля,
Крики. Стогони. Мати. Сміх...
Я до себе прийшов у підвалі,
На підлозі - серед своїх.
Вам ніколи не зможе й насниться,
Найстрашніше оте з підземель,
Називалася ця в"язниця
Дуже просто: "Укроп-отель".
"Полонений" - жахливе слово,
Як згадаю - холоне кров,
Катували - за рідну мову,
Били просто, за будь здоров.
Але якось нежданні "гості"
Копняками збудили нас
І усіх повели на розстріл
У ясний світанковий час.
І сміялись: "Ну че, укропы,
Єто будет ваш страшний суд,
Ни америки, ни европы,
От расстрела вас не спасут!"
І сповна познущавшись над нами,
Втамувавши свій хижий шал,
Залпом били понад головами
І вели нас назад у підвал...
Не питайте у мене нічого,
Майже мертвою стала плоть.
Я просив лише смерті у Бога,
Та мене врятував Господь...
Серце стукає болісно в груди,
Сонце мружиться звіддаля,
А довкола - знов рідні люди,
Рідна мова і рідна земля...
Але сльози тектимуть солоні,
І не буде для серця втіх...
Скільки ж наших братів і сестер
У полоні!
Боже, дай нам вернути
Всіх!
#AnantoliiMatviichuk

[Марика]

Передзамовлення поетичної збірки "Базальт" Василя Муліка

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid078AXWd2u4heh8hQEBTz4UMoUuTmihzx4i15r9ydVzVBTknSJbMoeisASsF9N4YYel&id=100002425819602

[Солоха]

Василь Стус

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну –
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду – вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочу на кутні – буде легше
(а як буде важче – теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя – одне стернисте поле,
але перейти – не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом – дарма,
душу хай обшмугляю об камінь –
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

[Eney]

Олена Теліга
Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно наростіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.
Твоє життя — холодний світлий став
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі листа
І бути в нім правдивою собою?
Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.
А в мене дні бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим законам
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все не сірим, а червоним.
Бувають дні — безжурні юнаки
Вбігають швидко, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкісь у мої долоні.
На жовтій квітці декілька краплин —
Ясне вино на золотавім лезі
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.
Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув залека листа
І кличе десь — без підпису й адреси…
Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.
І вже тоді сама не розберу,
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук…
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!
Чергують ночі — чорні і ясні —
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів —
Усіх ударів і дарів Господніх.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.
Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.

[Солоха]

Борис Мозолевський, той самий

                                      Життя і смерті спивши повний келих,
                                       Усі літа спаливши на вогні, –
                                       Я скіфський цар, похований у Геррах,
                                       І стугонять століття по мені.
                                       Колись цю річку звали Бористеном,
                                       А Скіфією всі оці краї.
                                       Як пахли по степах  тоді нестерпно
                                       Кочівками осінні кураї!
                                       Гай, гай!  Все так. Колись я був тут юним,
                                       Ходив на бій, поїв коня з руки.
                                       Мов сон пройшли сармати, готи, гуни,
                                       Авари, печеніги, кипчаки.
                                       Чиї тепер там кроки землю будять?
                                       Яка зійшла над нивами доба?
                                       Я міцно сплю, тримаючи на грудях,
                                       Тяжінь високовольтного стовпа.
                                       Над ним гудуть вітри в сталевих струнах,
                                       Під ними землю крає чересло.
                                       Крізь мене йдуть в світи пекельні струми,
                                       Чоло моє колоссям проросло.
                                       І хай сівач з блакитними очима
                                       Ще тричі вищих вимірів сягне, –
                                       Це наша з вами спільна Батьківщина,
                                       Бо як ви з неї вирвете мене?
                                       Бо хто вам майбуття з минулим зв’яже,
                                       І хто навчить любити ці кряжі,
                                       Коли і він зі мною поруч ляже,
                                       Три кроки не дійшовши до межі?
                                       А гуси знов гелгочуть на озерах,
                                       І пахнуть медом  трави навесні!..
                                       Я скіфський цар, похований у Геррах, –
                                       Мій спис і меч, і кінь мій при мені.

[Eney]

В Часовому ярі на стіні було отаке....
Валентина Полтавец

[Солоха]

Якось розтане сніг, зиму склюють синиці,
Визирне першоцвіт біля цямрин криниці,
Бавитись вітерець буде гілками вишні,
Знаєш, осінній сад буде тоді торішнім,
Буде торішнім день, той, що колись печалив.
Буде топтати люд кахлі старих вокзалів,
Знов розцвіте бузок, згодом достигнуть вишні,
І цьогорічний біль буде колись колишнім...
Сердиться листопад, мерзне без капелюха,
І на тонких гілках моститься завірюха
Днині кричу - агов - ясна світ по за очі,
Первісток снігопад ніжками вже тупоче.
Ворон лущить горіх пташці, смакує зерня,
Те що було колись, жаль, та уже не вернеш.
Оксанка Графоманка 19.11.24

[Eney]

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.
Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.
Ганна ОСАДКО

[Солоха]

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ
Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.
Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.
А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.
Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет — ні в тих ні в сих.
Земля — могила для загиблих.
Земля — землянка для живих.
І лиш сльоза з пожеж іржава
Таку ж іржаву доганя —
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.
Народ піврукий і півногий
Пита — кого? чого — пита?
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста…
Погиб народ. Не стало знаку.
Одна ознака — був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.
І тут, коли, коли вже мурі
На нас дивилися віки —
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав'язав пупки:
Малі-маленькі — більші-менші,
Дезинфіковані вапном, —
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.
Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.
1977
Микола Вінграновський

[Солоха]

У лісі темно. В лісі ніч.
Сидить навпочіпки світання,
І дотліва вогнева тліч,
Жовтіє в сніг дорога санна.
Під верболоззям в казані
Чорти різдвяне тісто місять,
Й на золотому ковзані
Чумацьким Возом править місяць.
Пливуть в далеке і бліде
Повільних кучугур повали,
І Ніжин з посівання йде,
Іде додому від Полтави…
Ще б трохи Ніжину пройти,
Ще б трохи Ніжину — і вдома:
Та в лісі темно. І чорти.
А їхня вдаченька відома:
На сніг посадять без розмов,
До калача зігріють кави
І — йшов додому від Полтави,
Проснувся — у Полтаві знов!
1980
© Микола Вінграновський

[Eney]

Досить крові, - продекламував кат,
коли ніж, загнаний мені поміж ребер,
стримів у спині.
А я подумав, скулившись весь од болю:
що як він захоче ще й лікувати мене?
Василь Стус

[Солоха]

Доки тебе стереже твоя спрага,
Доки тебе тримається віра,
Сонце рухається з точністю птаха
І час підбирається з обережністю звіра.
Вітчизни пізня вокзальна облава,
Теплі руки й грудневі дороги.
Країна болить, як перебита лапа
Щеняти, що виривається з нічної облоги.
Виривайся, виривайся з ночі й туману,
Вигризай зневіру та безнадію.
Я потім лікуватиму твою рану,
Наскільки встигну, наскільки зумію.
Я потім зрозумію, потім побачу,
Коли слідом за тобою вирвусь,
Всю цю твою безпритульність псячу,
Всю цю твою дитячу вірність.
Лишай ні з чим їхню підлу варту,
Оминай розставлені вміло пастки.
Варто битись і підводитись варто,
Якщо потому й доведеться впасти.
Зірки мають виснути над тобою,
Або розриватись, як ручні гранати.
Серце має заливатися кров’ю
І переганяти її, переганяти.
Кості мають міцно зростатись.
Шрами повинні додавати злості.
Щось із тобою повинно статись.
Щось сталося вже і триває досі.
Доки ти всім цим живеш і мариш.
Доки вихоплюєш, доки полюєш.
Доки ти все це в собі тримаєш.
Доки ненавидиш. Доки любиш.
Сергій Жадан

[Солоха]

Скиньте з Шевченка шапку. Та отого
дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю всього лише сорок сім.
А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом.
Ліниву свою недолугість за ним пускаєте слідом.
А він вибухає і шпетить всю вашу дурну макітру
І молодо круговертить. Молодо! Проти вітру!
А він все шукає до пари — наймичку з сиротою,
А він пропада за маною — не вашою, а отою!
І горне гору роботи, бо в нього роботи гора.
Гори до нього горнуться, сонце — на вістрі пера.
Він пильно у нас вдивляється.
Вільний свавільний самум.
Здається, ядерно вибухне з отих непокірних дум.
А то регоче і тішиться, наче хлопчисько радий.
Шевченко був молодим. Шевченко завжди молодий.
І. Драч. Листопад, 1995