Несподівано. Пише мені жінка з Дніпра: «Напишіть щось. Треба якась точка опори через призму гумору»…
Ой, любі мої! 🙂
Гумор – то така штука, яку треба кожного разу в собі знайти, і вичавить. А воно не завжди виходить.
Я днями писав статтю про чорний гумор під час час війни. Для французького часопису «Kometa». Кажу їхньому редактору: «Гумор взагалі важко перекласти на іншу мову. Але є ще одна проблема. Людям, які живуть у мирі, гумор людей, які живуть у війні – абсолютно незрозумілий, дикий і абсурдний»… Втім, таки написав, хоч і довелося повикидати найсмачніше, як абсолютно неперекладне.
В українців – особливий гумор, хоч так про себе всі кажуть. Був такий вчений, Іван Максимович Кошелівець, літературний критик з Чернігівщини, доктор філософії Українського вільного університету в Мюнхені. Він досліджував таку неоднозначну тему, як «народний гумор українців під час Голодомору 1933 року». Так, було й таке. Жартували навіть тоді. Гумор – як одна з форм виживання нації. Що ви хочете, як нашого «найсмішнішого» Остапа Вишню, тричі водили на розстріл, а потім – 10 років ГУЛАГу.
Я недавно одну бабцю з базару підвозив, вона каже:
- Чула, що скоро й нас бомбитимуть!
- Де ви таке чули?
- На базарі!
- Ну, раз на базарі, то мабуть таки бомбитимуть. У вас хата углова?
- Ага…
- Це погано!
- Чого?
- Вони по углових б'ють.
- Та в нас хата стара вже.
- А, ну як стара, тоді не должні…
Отакий у нас «гумор» нині… Втім, тримаймося! З Днем свободи і гідності. З Днем Майдану. І я там був, мед-пиво пив… По вусах не текло, бо вусів не було в мене.
Будьмо!
