Вірші українською.

[RedCat]

#поэзиявойны

Не соли́, Генерал... Не бывает в котлах разносолов,
А уж этот подавно давно пересолен всерьёз.
Разреши боевым поварам кулинарное соло,
И они для тебя расстараются прямо до слёз.

А вот перца добавьте, пускай будет всё поострее.
Иловайской приправы вначале забросьте щепо́ть — 
Пусть придаст блюду вкус неизбежности перед расстрелом
И молитв обречённых, которых не слышит Господь.

Ложка пепла из Сум, полстакана Черниговской гари,
Горсть Бучанской земли, Мариупольской крови глоток,
Смесь Херсонской золы и сожжёного тла Азовстали,
Прогоревший Изюм — вот, пожалуй, рецепт и готов.

Протоми, Генерал, на огне их на медленном, верном.
Протуши до конца, дабы не было жёстких кусков. 
Пусть от них не останется даже намёка на сперму —
Ни пылинки в степях, ни былинки среди облаков...

© Олександр Єгоров

[invariant]

Друзям
На сніданок у мене знову холодна консерва.
І кипить в голові мною не зроблений чай.
Україна дає нам до фронту нОві резерви.
І турботливі руки готують для фронту сухпай.
Знову втрати. Моє небо затягнуте хмарами.
Є поранені хлопці від розривів снарядів вночі.
Стоїмо ми за Волю під тротилу зарядів ударами.
Та так важко нам просто встояти...
В цій пекельній проклятій війні.
Хлопці ходять на пост, та недавно ішли ще з убитими.
І поранене серце б'є страхом в страждання набат.
Втрати у всіх.
Та найбільше піхоти побитої.
Встояти треба.
За спиною зранений край.
Відійшли до Вальгалли наші убиті герої.
Там кохаються з сонцем в нашій безсмертній душі.
Ми залишились тут.
Треба йти нам, друзі, до бою.
Треба ставити крапку в російсько-українській війні.
І під градом снарядів нам потрібно, друзі, стояти.
І нехай на вівтар покладемо наше безцінне життя.
На землі святій ворога потрібно комусь зупиняти,
бо за нашими спинами б'ються дитячі серця.
І нехай тут так важко подих надії втримати.
Поруч із Смертю знайти тихий спокій буття.
Та потрібно гніт рабства з минулого, друзі, скинути.
Відігнати від себе імперське Его царя.
І хоч кожного дня чути "до бою" так боляче.
Розривається сумом на шмаття кохання моє дороге.
Нам потрібно мир і порядок сьогодні відстоювать.
Тож давай, любий друже, заряджаємо ще кулемет.
Ми відстоюєм разом нашу безсмертну Свободу,
відправляючи в тінь тонни убитих солдат.
Ми даруємо подих кохання цьому святому народу,
який кров'ю умився за століття зруйнованих хат.
І нехай розквітає в серцях розгнівана Воля.
Ми підемо на ворога, немов лютий хижак на ягня.
І нехай переможно виблискує в променях зброя.
І коханням хай вкриється серцем убита війна.
Тож тримаймося, друзі, тримаймося.
Нехай сонцем палає на небі вкраїнська зоря.
І під гуркоти бою, друзі, любов'ю єднаймося:
ми майбутнє народжуєм, немов мати своє немовля.
Тут і зараз наш дух страждає тяжкими пологами.
Проливається з лона його горем розтерзана кров.
Дитя вийде у світ, і піде у майбутнє дорогами,
що під ноги встелила наша безсмертна любов.
Тож тримаймося, друзі, тримаймося.
Нехай дух з глибини зігріває наші серця.
І під гуркоти бою перемогу наблизить стараймося.
Нехай вийде із крові у світле майбутнє дитя.

Олександр Гошилик aka Клятий Мольфар, 4.10.2022
Вчилися в одній школі і на одному факультеті, в різні часи. Вічна пам'ять.

[Milena]

      ТВОЄ БЕЗСОННЯ
   
   Перечитаєш всі новини,
   твій сон тікає за ліси.
   І щиро молишся до днини:
  "Спаси нас, Господи,
   Спаси!"
   Скінчиш молитву - біль
   прихододить,
   І мозок  вже досада їсть:
   "Чого чекаєте, народи?
   Зажерний не вгамує
   злість!"
   Не спиш. Думки
   кружляють роєм.
   І раптом серце защемить:
   "А як тій мамі, у якої
   син в окопі у цю мить?"

  Тамара Лаврук Морошан (українка в Португалії)
   

[Спудей]

І ось прийшла старість до старого кота,
оскільки в кота були доволі серйозні літа,
і втратив кіт апетит, почав боятися висоти,
і взагалі – ви ж знаєте, які печальні бувають старі коти.
І тоді прийшли до кота янголи божі, прямо зрання,
знайшли час прийти до кота суботнього дня,
постукали чемно в двері, поскидали взуття,
і говорять йому: давай, коте, розповідай про своє життя.
Розповідай, чим за життя займався ти,
що про тебе потім розкажуть друзі-коти,
що згадають про тебе сусіди, знайомі, сім’я,
чим їм запам’ятається котяча доля твоя?
Ну що? - Говорить кіт. - Переважно я спав.
У мене, звісно, було трішки справ,
але переважно я все ж таки спав,
якщо говорити на чистоту.
Чесно спав, як і належить коту.
Не посадив дерево, не збудував дім.
Не сильно за цим і шкодував, утім.
Знав, що все марнота марнот, що все мине.
Є, щоправда, діти – але це діло таке, наживне.
А так, дорогі мої янголи, я переважно відпочивав,
дрімав, куняв, клював носом, просто десь ночував,
перевертався з боку на бік, зі спини на живіт.
Мабуть, доки я спав, устиг змінитися світ.
Та ні, - відповіли янголи, - якщо чесно – то ні,
світ особливо і не змінився: новини так само сумні,
діти так само веселі, дерева продовжують рости.
Головне, що не змінилися ви – коти.
Спите собі, дрімаєте, вилежуєтесь, мурчите.
Все вже давно минуло, а що не минуло – мине і те.
Будь здоров, коте, спи собі, накрившись хвостом.
Все життя, - сказав янгол, взуваючись, -
все життя мріяв бути котом.
 Жадан.

[Eney]

Старша донька Героя України полковника Олександра Оксанченка Анна написала зворушливий вірш-присвяту:

Запитайте мене: «Чи вірю я в привидів?»
Запитайте у мене, напівсироти…
На крилі своїм я тебе  викарбую
Бо мій привид, папуля - це ти!
Я ніколи тебе не забуду!
Ти назавжди живий в моїх мріях,
Ти назавжди у серці, ти всюди …
Бо, папуля, ти мій «The Ghost of Kyiv»
ПАМ‘ЯТАЄМО УСІХ…

[Eney]

Знеструмлена, розстріляна, незломлена –
В твоїх полях ідуть страшні жнива.
Напружена, усміхнена та втомлена,
І завдяки, і всупереч – жива.

Об'єднана, знекровлена, згуртована,
Кордони пошматовані нерівно.
Вогнем та болем тричі загартована,
Та все одно усміхнена й чарівна.

Спокійна, зосереджена, тренована –
Твої міста стають тепер твердинями.
На покоління горем замінована,
Серця ж горять коштовними каміннями

Ви бачили, яка красива осінь?
Як сонце прогріває небосинь!
Освячуємо дім вогнем відносин
Та достаємо всі казки із скринь.

Складаються легенди надовічно –
Онуки будуть вірити в дива.
Натхненна, креативна, іронічна,
Тому й незламна, вічна та жива.

Максим Коровниченко(с)
Арт(с) Тетяна Копитова

Листопад 2022

[massii]

https://t.me/voynareal/43885

Зима без світла – це не страшно,
страшно без сина, без тата, без брата.
Без душевних розмов, без вечері разом.
Без спільного Різдва, без родинного стола,
без тих, кого забрала війна...

[massii]

Зима прийшла на радість чи біду.
Запорошила снігом все до краю.
А я підмерзлі яблука в саду
Руками задубілими збираю.

Вони з гілок зірвалися своїх
В годину крижаного вітровію -
І я неквапно розгрібаю сніг
І подихом своїм їх тихо грію...

Позаду - сподівання і жалі:
Живу, як можу.
І роблю, що мушу...
Нехай полежать яблука в теплі
І виглядом своїм зігріють душу.

Анатолій Матвійчук

[Солоха]

Це наш аркан... Це наш останній танець...
По склі, хоча співаєм - по росі...
Цих триста днів, що кожен як спартанець,
Це наш гопак, котрий танцюють всі.
Самі собі постанемо щитами...
І кожен меч - як виріс із руки...
Могилами навернені до тями,
Із-під чобіт - розтоптані страхи...
Керва взялась калиновою бростю
Прийшла на нашу музику пора...
Це наш аркан над Тисою і Россю.
Це наш гопак від Бугу до Дністра.
Затерта вічна рима до руїни?
Затуркана натурниця сльози?
З твоїх образ одвічних, Україно,
На небесах писали образи...
Під цей осатанілий пафос герців
Історію станцюємо навспак
А ці ідуть куди страшніші персів,
В аркан, братове... А відтак - в гопак...
Бо це насправді наш останній танець...
По склі, хоча співаєм - по росі...
Цих триста днів... І кожен, як спартанець...
МузИко,  мУзику... Танцюють всі!
Богдан Томенчук

[RedCat]

Мавка
За вибухом - мертва тиша.
Дзвенить у вухах пустота.
Підвівся на лікті. Дише,
Псалом дев‘яностий чита.
Наклав турнікет вище рани.
Знесилений знову ліг.
Брудний під ногою тане
Червоний від крові сніг.
Отак, капелане, брате,
Життя промайне, як сон.
Де, в бога, своїх шукати?
Розбитий мовчить телефон.
Гукнув. У безодню наче
Скотилась сумна луна.
Аж раптом - дитина плаче.
І поруч ось тут вона.
Маленьке, простоволосе,
Дівчатко десь років шести
Розхристане, змерзле, босе.
Звідкіль тут взялося ти?
Лиш степ по обидва боки
Та що ж воно за мара?
Чи розуму гра жорстока,
Чи сил потойбічних гра?
«Не кинь мене, Капелане,
Тепліше в степу удвох
Чи шкода від мене стане?
Тебе твій пробачить бог»
І ще щось сказать хотіла
Й заплакала гірко знов.
З зеленого Мавки тіла
Червона сочилась кров.
«Не кинь мене, капелане,
Ми двоє попали в біду.
Тобі я в пригоді стану:
Я степом тебе проведу.»
Він повз. Термоковдрою вкрита
Малесенька Мавка йшла,
В безкраїм степу, під вітром
Йому торувала шлях.
30.12.22
Людмила Горова

[Солоха]

Юрій АНДРУХОВИЧ
ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ
Це — спроба написати вірш про нас.
І про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
зринали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любові можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
в якому всі музики триста років
шукали кайф і висновки глибокі,
а нам зостались метушня і шок,
і птах оцей, і молодий сніжок.
Але яке внизу лежало місто! —
достоту, як завершений офорт.
Наш подих цвів і рвався із аорт…
Читались вежі злагоджено й чисто,
і я старого пса покликав свистом,
так ніби то був бройґелівський хорт.
Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
щоразу інша, не така. Ще з ночі —
тi дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах…
Ага, внизу трамвай сумирно повз —
такий порожній, мов нікому діла
вже не було. Якась душа летіла
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
Петра й Павла в задумі чуйних поз…
Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під маскарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,
де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар
(хоча його й забрязкала естрада).
Туди, де всюди відбувався сон —
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні — п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс,— але рушала гори!..
Отак ми йшли, немов сліпі у море,—
і ти, і я, і всі навколо нас…

[invariant]

танцюй, моя пташко, просто посеред села.
саме для цього його спалили дотла.
красива у своїй силі, сильна у своїй красі —
танцюй, моя люба, покажи їм усім.
посеред цього згарища, залишеного ворогами,
танцюй так, як завжди уміла — гордо і гарно.
танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг.
танцюй за тих, у кого більше немає ніг.
танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок. 
танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок.
ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті —
це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті.
тож хай під твоїми ногами виростає нова трава.
хай тут будуть нові посіви і нові жнива.
хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати.
хай тут буде чим дихати.
буде чим дихати.
хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги.
хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги.
танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття.
бо це танець їхньої смерті,
бо це танець твого життя.

Таня Власова

[Солоха]

Сергій Жадан
Довго хтось протоптував стежки
цим лісом.
Скільки притихлих блукальців
зупинялися під цими
деревами,
дослухалися до своєї мовчанки.
Просто душа тягнеться за деревом,
як слух за церковним співом -
навіть якщо ви мене не переконаєте,
навіть якщо я так і не увірую в дари
та прозріння:
дихати разом із вами - радість,
вигойдуватись із вами - спокуса

[Eney]

https://t.me/PtakhyMadyara/1706

[RedCat]

І тільки злість буває геніальна.
Господь, спаси мене від доброти!
Така тепер на світі коновальня,
що треба мати нерви, як дроти,
А нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
А мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого й солодкого, як шоколад.
Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
Лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.
Козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
Яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!
А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.
Смаглява золота віолончель.
Справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей
Була б така чарівна лепетуха,
такі б ото улучила слова,
що як по змісту, може, й в’януть вуха,
а як по формі — серце спочива
Хто ж натягнув такі скажені струни
на цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр — усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
Ліна Костенко

[RedCat]

Liudmyla Gorova:
Леся варитиме борщ.
Ївга, Килина і Ганна
Для нього з обстріляних площ
Бруківку збирали старанно.
Спалені в попіл степи
Жали  Калина й Антося.
На перевесла в снопи
Різала Квітка волосся.
Леся варитиме борщ.
Текля, Параска, Маланка
З мороку табірних прощ
Несли хрести вишиванки.
Згарок малої свічі
З вогких криївок поліських
Теж має бути в борщі -
Кажуть Уляна й Орися.
Леся варитиме борщ.
Під синьо-жовтим знаменом
Берцями вмішує дощ
В землю вчорашня «Єлєна»
Леся сміється: «Гарно!
Тепер ти - Олена! Що ж.
Бачте, дівчата? Не марно
Ми варимо вічний борщ.»
Їжте, дівчата, їжте.
До ситості, досхочу.
Той, хто чужий - не діжде
Нашого з‘їсти борщу.

[vs]

«Сніг пішов, напиши мені те, що за рік не сказалось».
«Сніг пішов, уривчастий, ніби наші розмови зараз».
«Сніг пішов, сьогодні вівторок чи вже неділя?».
«Сніг пішов, я вперше в житті йому не радію».

«Сніг пішов, ти ніколи не була мені так близька».
«Сніг заходить у місто, слідом заходять війська».
«Я не знала, що за кордоном зима може нічим не пахнути».
«Сніг пішов.
Сніг пішов.
Друг загинув під Бахмутом».

«Сніг пішов, його мамі далі ходити тінню».
«Сніг пішов, у Херсоні знову знайшли катівню».
«Сніг пішов, хай у тебе буде міцніша каска».
«Сніг іде, а із вас хай ніхто більш не йде, будь ласка».

«Сніг іде, ми сьогодні такі собі співрозмовники».
«Сніг іде, ну з‘явись нарешті зеленим вогником».
«Знаєш, я тут складаю зі снігу контури твого лиця».
«Сніг іде. Кожна зима закінчується.
Навіть ця».

Тетяна Власова

[Солоха]

 Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
– Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.
Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.
Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.
Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.
Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в
новинах.
– Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.
Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії
символи віри.
Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть
розповідати.
Яка між нами різниця? Як між приголосними й
голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого
сказати.
Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю, де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.
Сергій Жадан

[Фрипп]

ТНМК
Apr 4, 2022
  ·

Цвєточкі

Кожного, хто до нас прийшов, звати путін
Кожен, хто до нас прийшов, має померти
Ви йшли на парад? Ну, і як вам наші квіти?
Як вам такі цвєточкі, йобаниє чєрті?

Ви гадали, гади, що ми будемо вам раді?
І "гради" по Хрещатику поїдуть на параді?
Уся zондеркоманда, весь СС і СР, в усьому білому
Квіти вам кидатимуть? І що тепер, дебіли?

Тепер ті квіти побачите ви з іншого боку
Вас вбиватимуть жорстоко. І все одно вже
хто ти - юнак, співак, мудак простий. Відтак
Або мотай собі на вус, або кишками на кулак

Вас не обманули, вас закидають квітами
Тільки під ними вам лежати і смердіти
Квітоньки, зростайте, моzкалі - годуйте мух
Треба перебити трупний руzкій дух   

Вами зараз лякають малят усього світу
Скільки вже дітей убито? Дітей. Убито.
Згоріло по хатах, де кухня на три метри
Ще не народилося, а мусить вже померти?

Мертвим і ненародженим принесемо ми квіти
Що проростуть крізь ваші кості, на вашім гної
Вас треба палити. Вас. Треба. Палити.
І попіл у парашу, а не сіяти над морем

Ані фотки, ані згадки, немає водкі 
Умер роz'янін - ну і хуй с нім
Похуй абсолютно, хто кому там пушкін
Загинув аквафрешик? Все, він - хороший руzкій

Наші діти знатимуть, стріляти як чужинців
Це ви, каzапи, зробили з мене українця
Після букви Z далі літер вже немає
Жалю, мій жалю, де ти? Ти ще живий, моzкалю?

З вас уже сміються, в нас навіть президент комік
Сьогодні барбер запитав, де я вчора нарішав бронік
Дзвоніть дружині, жалійтесь мамі
Як вам такі цвєточкі? Як вам квіти, росіяни?

Всім їм бути перебитими
Всім їм в чорноземі гнити
Всіх їх хробаки пожруть
Вороги помруть. А Україна житиме
Вороги помруть. А Україна житиме
Вороги помруть.
А Україна житиме.
Чуєш? Україна житиме.

Олександр Фоззі Сидоренко

[Eney]

Сергій Жадан
23 липня 2014 р.  ·

- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.
Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.
Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.
Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.
Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.
- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.
Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.
Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.
Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.
Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

[Фрипп]

Vasyl Mulik
8h
  ·

Справедливість загинула. Торік. У Бучі.
Помирала страшно, у вогні, зґвалтована...
Вони ж теж чиїсь діти? Так. Діти. Сучі.
Після пологів - варто було б відразу закопувати...

Польовою дорогою, вночі, під обстрілом
Тисне на газ Надія - позаду важкий трьохсотий...
"Тільки б довезти!" - шепоче та хреститься поспіхом...
Від батальйону Надії - залишилось меньше роти.

Любов волонтерить - дрони, пікапи, броніки -
Майже порожній офіс у середмісті Львова.
Лікує безсоння тістечками з "Верóніки",
Лікує тривогу канабінольними смолами.

Віра - майже осліпла від хлорпікрину -
Байдуже ловить сирени розпачливі звуки.
Вірі так само болять її незагоєні стигми -
Та цей біль фантомний - у Віри відірвані руки.

Ненависть та Гнів одягли арамідні комбези -
Ріжуть турбінами простір хижі сталеві примари -
Під крилами - смерть, замість душ - біонічні протези -
Ненависть та Гнів польоти виконують парою.

Правда - в піхоті. Ну де б іще бути Правді?
Видали "AR-ку" - Правда не може натішитись.
Правда і "AR-ка" - у кривди стоять на заваді.
Правда і "AR-ка" - єдине, що всім нам залишилось.

Не знає жалю, не згадає ніколи про милість.
Тиша. Світанок. Улюблений "триста-восьмий".
Згадуючи свою старшу сестру - Справедливість,
Крізь оптичний приціл на ворога дивиться Помста.

[Eney]

Під темним небом від грози на лузі
Пелюстя розпустив червоний мак,
А небеса похмурі лляють сльози
За тими, хто пішов… Кого нема…
Не повернути… Зберігати пам’ять!
«Ніколи знов» щоб цього не було.
Буяють маки, ніжно серце ранять,
Водночас наповняючи теплом.
 Володимир Верста

[Фрипп]

Процишин офіційний
8h
  ·
 
Спить натомлене місто
Мирним, лагідним сном.
Ген вогні, як намисто,
Розцвіли над Дніпром ...

[RedCat]

ЕВАКУАЦІЯ

пробившись крізь хащі небесної бюрократії
Архангел Хатніх Улюбленців оголошує
початок всеосяжної евакуації
із міста, що до ранку стане попелом

тихенько, дверима не рипнувши, кігтем не шкрябнувши
опівночі треба зібратись у парку для вигулу
не брати з собою ні повідків, ні ласощів
лиш можна взяти свою улюблену іграшку

мовчазні тіні линуть притихлими вулицями
ось Мурчик - в зубах тримає папужку плюшевого
ось Гектор, дог, - несе улюблене брязкальце
ось Джек - акуратно несе Галину Семенівну

провівши ревізію свого скарбу собачого
(зібрав за довге життя нівроку коштовностей)
Джек плюнув - гори воно фіолетовим полум'ям!
вже якось буде.. вже якось донесу.. справлюся..

Джек сам старенький, і лапи не дуже слухаються
та погляд з-під сивих брів упертий, як замолоду..
заснула хазяйка у кріслі, і разом із кріслом він
потяг її до дверей.. потроху зростаючи..

уже б його не впізнали онуки Семенівни
і кіт сусідський не фирка услід зухвало -
крокує Джек, чіпляючи вухами вивіски
кошлатим левіафаном пливе по вулиці

чимало таких - он зграя котів підвирослих
по черзі несе місцеву бібліотекарку..
а такса руда - дідка в інвалідному возику -
щоразу на землю ставить, щоб ковдру поправити..

мала чіхуа - двійняток, хоча вони її
щодня між собою тягали, ледь не роздираючи..
їм дивиться вслід Архангел, зуби зціпивши
по лику янгольськім сльози криваві котяться

Леся Рой

[Eney]

Саня ніколи не бачив моря. ніколи в житті. уявіть!
у Києві був тільки раз. давно. а Сані уже сорок шість.
я бачу в очах його хвилі і чайок. великий сяйливий маяк.
а Саня ніколи не бачив моря. його позивний - моряк.

Андрюха постійно важко зітхає. вдивляється в свій калаш.
він все життя присвятив заводу і має дай-боже стаж.
тепер заводу нема. розбили. в Андрюхи двоє малих.
у нього у вухах дзвенить метал. я чую його. я звик.

у Сірого в роті червона прима. він курить дві пачки в день.
я бачу, як страх білосніжним димом виходить з його легень.
він завше мовчить і ховає очі. за місяць ні пари з вуст.
про нього ніхто з нас нічого не знає. лиш те, що він білорус.

Івана лиш спробуй назвати ваня - погрожує і кляне.
як дам зара' - каже - то скрутитесь в дулю. не зліть мужики мене.
Іванові віриш - він хлоп кремезний. кулак - два моїх. ну-ну.
раніше він був охоронцем бази. тепер охоронець сну.

і я з ними п'ятий. стою. вдихаю повітря важке. сире.
боюсь їм зізнатись, що пишу вірші. кому вони зараз тре'?
візьмуть, не дай бог, ще назвуть поетом. мені не на руку це.
кому зараз так ось візьмеш і видаш поезією в лице?

у небі літак обперізує сонце сумним візерунком війни.
я мовчки курю і заплющую очі і бачу, як п'ятеро ми
гуляємо мирним морським містечком. і спробуй нам хто завадь.
і Саня уперше в житті своєму стрибає в солону гладь...

Igor Astapenko

[invariant]

Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні.
Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі.
Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру.
Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука».
І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос.
Живіт її обіймає змією широкий пояс.
Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами –
взяла і завагітніла вже під час повномасштабної.
І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно?
Світ кожного дня інакший, ніж учорашній.
Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються.
Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться?
Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна.
Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині?
Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю?
Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?».
Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш.
Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж.
Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок.
Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк.
Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння.
До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні.
Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя.
Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя?
Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія,
і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям.
І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою.
Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри. 
Зрештою, народити чи народитися – що складніше?»
Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає.
Марія красива – красою божевільною, майже дикою.
Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає.

Таня Власова

Cпойлер

...Згадався фінал серіалу "8 днів".

[Eney]

Господь любить донбаську піхоту.
Він благословляє нас літнім дощем в спеку, гладить по голові, коли ми їдемо на штурм в кузові пікапу, на який назбирали нам волонтери.
Найщасливіші в світі распіздяї.
Якби він спитав мене: а ким ти хочеш бути? Я б без роздумів відповів:
- Хочу бути щасливим, Господи. Ця чаша, з її гіркотою та нестерпним болем - вона для мене. Дай мені, Боже, бути звичайною донбаською піхотою. Коли майорить над нами наш прапор, коли махаємо ми тьолочькє в бмв та усміхаємось, показуємо їй «набери мене», коли махає вона нам у відповідь. Коли регочемо ми, як придурошні, а перехожі в Краматорську знімають перед нами свої головні убори, махають ними… Господи, я знаю, що то є, дароване тобою життя та щастя. Ми веселі, мій ласкавий Боже. Посилай і далі нам дощ, грім в літню спеку. Ми всьому раді. Ми чекатимемо на твої маленькі радощі на розжареному війною випаленому полі. Випалюй, Господи. В твій судний день судитимемо з тобою цю грішну землю, сидячи на пікапі, махаючи перехожим, радіючи сонцю та дощам.

Сергій Гнезділов

[Eney]

Навколо радости так мало!
Який у чорта днів бадьор,
коли ми крила поламали
у леті марному до зор.

І гнів, і муку неозору
співаю я в ці дні журби,
коли лакеї йдуть угору
й мовчать раби!

Коли розходяться з ділами
в розгоні страшному слова...
Розбий же голову об камінь,
моя Вкраїно, удова!

Як і колись, так і тепер ти
не спромоглась на гарний плід...
Не вміла жить, так хоч умерти
зумій як слід!

Ходою гнівною блукаю
в своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
мені трагедія твоя.

Сліпій, обдуреній, забитій
невже не встать тобі від ран?
Москві та Речі Посполитій
тебе шпурнув колись Богдан.

А потім хтів тобі Мазепа
від серця щирого добра...
Його ти зрадила і степом
пішла рабинею Петра.

Хіба ж не жах?! Своєї зброї
не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
а решта — велетні дурні.

А решта — тільки безголов’я,
що на багно кричать: «Блакить!»
Якби ж я міг, якби зумів я
тебе, Вкраїно, воскресить?!

Твої шляхи — одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх
ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих!..

У голові твоїй макуха,
хіба ж ти можеш жить сама,
російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!..

Веди ж, безумна, до загину
мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
і сам не знаю, що кажу!

Я ж — син, твій син, що йшов за тебе
на смерти реготи не раз,
той, хто забув і Бога й небо,
аби тобі був світлий час.

Я йшов кривавими житами
і знов піду, де гул і мла...
Лиш одного я хочу, мамо,
щоб ти щасливою була!
Володимир Сосюра Літо 1927 р.,

[RedCat]

Бик Олексій

Ця печаль тебе з’їсть, переточить слова на полову, прокрадеться вужем у самісіньку пазуху снів – ти не спатимеш ніч, ти куритимеш знову і знову, зотліваючи так, як вогонь цигарковий дотлів.
В голові загуде, як від склянки ямайського рому, як від вітру доріг, що життя твоє навпіл лама – доля випише нас із вселенського цього дурдому у безжалісний світ, де ніколи нікого нема. І на тебе давно в цьому світі ніхто не чекає – бо зійшли нанівець і запалися всенькі сліди. Тільки янгол стоїть на розпутті між пеклом і раєм – в тебе є аусвайс, але він не пускає туди.
А тобі все одно, бо ідеш звідусіль у нікуди, і до чого тут я, і який там, до біса, маршрут? Вимирають творці, залишаються різні паскуди – їх і смерть не бере, бо вони ані там, ані тут.
Тільки туга твоя – ніби вірші, написані всує, як розхристана ніч, як обірвана перша струна…
Розплатися за все, що печаль тобі ця наримує. Не питай про ціну – бо яка там, до біса, ціна…
12.08.2013
#віршінаруці

[vs]

Акробати, священники і гульвіси
Відьми, яких треба спалити чи повісить
Поетеси, принцеси, танцівниці і царевбивці
І ще п'яниці, яким щодня прилітає по пиці
І ще лихварі, і перекупи, і курви ще —
Ніхто із них не хотів жити над урвищем
Казали, навіть переконані самогубці
Підходили до урвища і розгублювалися
І влада міська кидала урвищу в пельку
Тих, хто вмер від чуми, і потопельників
Страчених за богохульство і вішельників
Але урвище тільки більшало. Більшало
Хтось мав жить біля нього і зменшувати його апетити
І не пускати його до міста. Принаймні, спробувати не пустити

І знайшлась міська божевільна. Назвемо її Валя.
Сказала: "Окей, я буду жити над проваллям
Не таке-то воно страшне, якщо вдивиться"
І всі зраділи, що десь дінеться ця вдовиця

З урвища валить дим, над ним день догорає
Валя вселяється в занедбану хату скраю
Чує, як на даху гніздить птаха
"Тепер, - думає Валя, - головне не поїхати дахом
Але хіба то вперше роблю я дурощі?"
Валя сідає на край і звішує ноги над урвищем
І раптом чує: "Ти геть нарвана і пропаща?!
Чого сунеш ноги мені у пащу?!
Іди звідси, жінко, не треба в мене вдивлятися!
До мене падали люди, верблюди і телята
Усе, що наблизиться, буде з'їдено і перетравлено!"
Валя ходить по краю, збирає пахучі трави
І каже тихо, мов сіє борошно через сито:
"Я вкину до тебе пісню свою, з'їси то?"

Так і живуть. Урвище вечорами вищить і гавкає
Валя сідає на край, дістає цигарку -
Забула сказать, вона ж курить іще
І виспівує все життя своє в пащу урвищу
Птаха із даху підспівує і присвистує
Небо над ними зморене і розхристане
І навіть урвище трохи стихає і підмугикує
А потім Валя заходиться сміхом. Довгим таким, до гикавки
Птаха змовкає, чи то знічена, чи налякана,
Зорі падають в урвище, дряпаючи його горлянку
І Валя думає: "Боже, яка ідилія
Лежати над урвищем поміж бадиллям
Ніби випала зі світу цього в якесь позачасся
Де закінчується урвище? Де, зрештою, я починаюся?"
І Валя, бувало, лежала так до світанкових сутінків
Вона, здавалося, бачила саму суть,
Бачила сенс життя, заглядала в саме осердя
Але потім настав початок серпня

Десь тоді до Валі прийшли містяни
Вони сказали: "Валю, ти це не стягнеш
Урвище збільшується. Тріщини вже біля міста
Ми вже шукаємо урвищеборця-спеціаліста"
І пішли собі.
Урвище верещало: "Валю, співай! Заговорюй мене, як рану на шкірі!
В надії співати легко, ти співай у зневірі!"

Серпень краще переживати на видиху
В серпні все непохитне можна розхитувати
Валя мовчала, днями сиділа на призьбі
Зовсім спустошена, оніміла і виспівана
Пісня її, наче сухе стебло, горло колола
Валя мовчала, Валя втратила голос
Вона перестала їсти і заплітати коси
Вона думала: "Окей, в мене лишився останній козир"
Вона підійшла до урвища і прошепотіла губами пошерхлими:
"Ось я уся. Візьми мене в жертву
Можеш мене пожувати і з'їсти
Але відійди від міста, не чіпай моє місто
Не будь його жахом, не будь йому згубою"
Урвище зареготало, завило і загупало:
"Нарешті, Валю, ти доспівала свою баладу
Падай тепер на дно, ніби підстрелена птаха, падай!"
І Валя ступила крок і розчинилась у падінні
Мимо летіли зорі, мимо летіли тіні
Й повітря таке густе було, ні видихнути, ні вдихнути
І Валю перемелювало, захитувало і нудило
І коли їй здалося, що вона вже таки конає
Валя раптом прокинулася в хаті скраю

Валя вийшла надвір - і в неї мовби скрутило всі нутрощі
Не було більше урвища. Не було більше урвища!
Ніби хто зашив дірку на простирадлі
Валя сиділа в траві і питалася: "Я щаслива? Я ж рада?"
А потім пішла збирати свої манатки
І думала: "Поїду до Риму, Відня чи Монако
Працюватиму прибиральницею в зоопарку, житиму з хіппі
Всім буде плювать на мої чесноти і хиби
І в місто моє більше я ні ногою"
Валя пішла світ за очі.
Урвище в її серці гоїлось.

Марина Пономаренко