Anatoliy Anatoliy
Вранці усім сказали, що хліба не привезуть,
а ті, що чекають хліба, нехай вже його не ждуть.
Великим важким камінням із наших священних скель
закидало безпросвітно єдиний до нас тунель.
І щоби звільнити входи, розчистити в місто шлях,
зібрали усіх дорослих та пояснили так:
«Тунель – не природне диво. Колись його не було,
містечка не існувало, лиш кілька ялин росло.
Тут геть бракувало неба, не сяяли зорі в річках,
а пращури бачили місяць лише у міфічних снах.
І щоб милуватися сонцем, дивитись на неба пастель,
вони за півсотні весен у горах пробили тунель.
Крізь нього текли каравани із конче потрібним добром,
а зоряні океани вже стали не тільки сном.
Тож хто зголоситься розбити каміння навальну твердь?
Інакше до міста вже завтра загляне зловісна Смерть».
І вийшло з тисячі люду чотири ремісники:
перший – заради слави, другий – за хліб і чарки,
я – бо схотів для тебе дістати зорю, відтак –
четвертий пішов знічев'я, погодився просто так.
Рубали каміння люто, не спали ні вдень, ні вночі.
Першим зламався перший, не пояснивши причин.
Другим відмовився другий, що хліба бажав і вина,
сказав, просто жити хоче, та й дуже болить спина.
І я від напруги падав, і думав: помру, однак...
мене витягав з-під завалів, отой що пішов просто так.
Коли вже я непритомнів через нестачу сил
рухати, розбирати десятки важезних брил,
на вухо хрипів по-вовчи: "Тримайся, терпи, козак!" –
той, хто валити каміння погодився просто так.
І я був упевнений в тому, що скільки б каміння не згріб –
будуть для тебе зорі, ну а для решти – хліб.
Про це, та чому не зламались, чом вижили ми і як,
знатимуть, певно, небо
і той, хто пішов просто так.
(2020)